Тітка схопила «чамайдан» та клунок і гайнула з такою, завидною прудкістю, що Цебрик аж свиснув із подиву.

— О-о, дає! А обіцяний карбованець?..

Тітка ще прудкіше налягла на ноги і під обурливі крики пасажирів на зупинці полізла з «чамайданом» та клунком у «транвай».

У напівтемному коридорі цокольного приміщення, якраз біля кабінету шефа, на дошці наказів та об'яв, пришпилений чотирма кнопками, з'явився

Працюючи мийником лабпосуду, мол. лаб. Цебрик Р.Д. зарекомендував себе на відведеній йому ділянці роботи як добросовісний, акуратний, активний і дисциплінований працівник. Крім того, ми знаємо Цебрика Р.Д. як чуйного, задушевно-сердечного товариша у ставленні до своїх колег і лабпосуду, биття якого у нього майже не спостерігається, а чистота лабпосуду тільки відмінної якості.

У зв'язку з цим, а також враховуючи великі заслуги Цебрика Р.Д. у галузі миття посуду й за активне впровадження нової технології в процес роботи і своєчасне виконання громадських навантажень

НАКАЗУЮ:

Преміювати мол. лаб. Цебрика Р.Д. грошовою премією в розмірі 60 (шістдесят) карбованців.

Директор НДІ (підпис).

«Ми підем, де трави похилі, де зорі в ясній далині... — намугикував Цебрик, спускаючись вранці вищербленими східцями в лабораторію. Східців було дев'ять у цокольному приміщенні, де знаходилась лабораторія, і ще вісімнадцять вели у льох, де була мойка. — І рученьки білі насняться мені...»

— Чого це ти, Цебрику, так сьогодні виспівуєш? — дивувалися співробітники, котрі раніше навіть і не підозрівали, що молодший лаборант та має такі вокальні дані.

— Ще б пак! Наказ № 37 читали? Про мої «видатні заслуги в галузі миття лабпосуду»? Отож і ви на моєму місці заспіваєте після таких видатних досягнень.

На душі було відчайдушно-весело, а чому — піди розберися. Хіба може що трапиться цього дня, а то б чого це його так тягло до співів? А втім... що може трапитись у вогкому, з грибками на стінах, льосі, де треба день у день мити лабораторний посуд?.. Навіть у самій лабораторії нічого щодня не трапляється, ба навіть за рік. А вона ж знаходиться вище, у цоколі. Та ба, в самому інституті, а він над лабораторією здіймається дев'ятьма поверхами з бетону, скла, алюмінія і пластика, так ось і в тих дев'яти поверхах протягом року нічого не трапляється. А що вже тоді говорити про льох, у якому миють брудні пробірки?

Цебрик зняв піджак, надів синій вогкуватий халат.

— Ну, алхіміки, багато закаляли посуду? Рухайте науку, а я митиму. Дивись, кудись і дійдемо.

Взяв щітку, хімікалії, підійшов до мийниці. Але мити не хотілося. Все щось на співи тягло.

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині...

Життя, як гроза у спекітний день, стороною проходить. Десь на обрії сині хмари, там гримить, блискає, а тут...

— І все ж таки... В чому смисл життя? Куди йти, де ясна далина чекає непутящого Цебрика?

Мовив уголос і сам того не відчув. Застукотіли каблучки, мигнули на східцях стрункі дівочі ноги. З'явилася Таня, старша лаборантка.

— Це ти, Цебрику, цікавишся, куди йти? — ледь насмішкувато запитала вона. — Я тобі зараз підкажу: у цоколь до шефа!

— Що я там не бачив?

— Не знаю. А взагалі — вітаю тебе з премією. І як це ти...

— Що?

— Ухитрився аж шістдесят карбованців відхопити?

Цебрик засміявся.

— Треба читати накази. Там ясно сказано: за видатні заслуги в галузі миття лабпосуду. Ясно?

— Та ну тебе! — пирхнула Таня. — Теж знайшли видатні заслуги. У нас шеф просто романтик.

— Я не сказав би цього. Здається, він дуже практичний чоловік. Та гаразд. Чого він кличе?

— Не знаю... — Таня оглянулася і, зробивши лячне личко, шепнула: — Він злий, як мегера. На всіх кидається. У-у-у...

— Зараз піду подивлюся, чого він там...

— І тобі ото не страшно? — аж зойкнула Таня. — У нас до тебе мийником працював один пенсіонер. Він до пенсії десь на Півночі був, з білими ведмедями віч-на-віч зустрічався, то до шефа йому йти було не страшно. Мужній був чоловік. Мені, казав він, після білих ведмедів, Пав-Пав, що кошеня...

— А я навпаки: до білих ведмедів збираюсь, то мені, сама розумієш, потрібний гарт.

— Веселий, — чмихнула Таня. — Побачимо, що ти у шефа заспіваєш!

Цебрик підморгнув дівчині і заспівав:

Ми підем, де трави похилі...

І пішов. До шефа.

— Можна, шеф? Кликали?

Пав-Пав, угледівши сяючого Цебрика з безгрішною посмішкою на обличчі, так і схопився з-за столу.

— Кликав? — передражнив він Цебрика. — Затям: я не кличу. Я — наказую!

— Так ось я і з'явився згідно з вашим наказом, — сяяв Цебрик.

— Ти... ти — що?

— А ви — що? — безневинно запитав молодший лаборант.

— Ні, це я тебе питаю — що?

— І я питаю — що?

Пав-Пав вибіг з-за столу, маленький, повненький, він, здавалося, покотився навстріч Цебрику.

— Ти... ти справді дурник чи вдаєш із себе дурника?

— Це ученість можна вдавати, — дивлячись прямо в очі шефу, відповів Цебрик. — А глупість кожен намагається як не дипломами замаскувати, то — посадою.

Шеф так і тіпнувся.

— Це — шпильки? Ви маєте на увазі...

— Ні, це, очевидно, ви маєте на увазі вчорашнє...

— Так, саме вчорашнє я і маю на увазі, — підкреслив шеф. — І думаю, що вам від учорашнього не поздоровиться.

— Так я ж вам казав: тітка з Півночі приїхала, — вигукнув Цебрик все з тією ж сяючою посмішкою. — Її там струганиною вгощали. Із мерзлого лосося...

— Яка в диявола тітка? Який мерзлий лосось? — шеф метнувся в куток, де стояла корзинка для сміття, нахилився над нею і повернувся із... собачам, котре злякано скімлило.

Цебрик хитнувся вперед і застиг: Бімко? Але чомусь непохожий. Бімко був білим, з рудими підпалинами і чорним вухом, а це собача все геть чисто брудно-рудувато-рябе... А ось піввуха чорні...

— Що це???! — шеф перед носом у Цебрика затряс собачам, котре жалібно заскавулило. — Що, питаю? Ну?!

— Со-обача... — Цебрик подумав і додав не зовсім упевнено: — Здається... здається, дворняга.

— От іменно: дворняга! — зі злою врочистістю вигукнув шеф. — Це та сама дворняга, яку ви вчора мені підсунули під виглядом... Так, так, під виглядом голландського сетера-гордона. А ця гидота... — шеф знову затряс собачам, ніби хотів з нього витрусити якісь вагомі докази своєї правоти. — А ця дворняга такий же голландський сетер, як я, приміром, індійський махараджа!

Цебрик знизав плечима.

— Щодо вас, то вам, звісно, самому видніше, хто ви є насправді, а ось щодо щеняти... — Цебрик безпомічно розвів руками. — Нічого, признатися, не второпаю. Я ж купляв вам біле щеня, з рудими підпалинами і чорним вухом...

— Був білим, доки ми не посадили його у ванну! А вже з ванни витягли ось такого... Рудого, брудного і взагалі рябого. А з чорного вуха ось... шматок зостався.

— Фарбований? — аж свиснув з подиву Цебрик. — Ну, здорово! Я, признатись, про таке і не чув. Знаю, що жінки фарбуються, а щоб собача... Чим же ви його хоч прали?

— Ми не прали!.. — ледь голосу не зірвав шеф. — Ми собак не перем, а — миємо!

А Цебрик преспокійно вголос міркував:

— Може, ви його мили пральним порошком «Планета»? А то такий порошок, що навіть квіти на тканинах знімає. Краще б ви його мили порошком «Лотос». Теж їдучий, та хоч трохи кращий за трекляту «Планету».

— Я не потребую порад, чим мені собак прати! То їсть, мити! — аж зблід од праведного гніву шеф. — А ти... ти будеш відповідати. Підсунув мені фарбовану дворнягу а ля Білий Бім і ще смієш патякати, «Лотос» мені рекомендувати?..