«— Аполлон за обіцянку полюбити його наділив троянську царівну Кассандру даром віщування», — прочитав син.

— Ха! М'яко стеле. Знаю, всі ми щедрі на обіцяночки... Ну і чим... хе-хе... боже залицяння скінчилося?

Син сунув носа в підручник, забубонів: «— А коли Кассандра не дотримала слова, зробив так, що її віщуванням ніхто не вірив».

— Молодець, Аполлошка, — Кирик вперше з симпатією в голосі відгукнувся про бога муз. — З жінками інакше й не можна, бо вони чого не наговорять! — заходив по кімнаті. — Питаєш, що таке віщування? Я тобі зараз поясню не по науці, а по-простому. Значить, так. Супруженція цього Аполлончика... ну, як ось твоя мама на мене... накляузничала, значить.. Побігла на свого боженьку капати: п'є, мовляв, з дружками тільки й знає, що по різних там веселих точках той... І зарплату додому не всю приносить, і... І пішла, і поїхала, бо рот у неї здоровий. Як от у твоєї мамки... Та Аполлон не будь дурним, зумів так у місцевкомі побалакати, що його жіночці й не повірили. І віщування її, значить, до лампочки. Второпав, малий? Вважай, що я з тобою сьогодні добряче попрацював. А теперички йди, не заважай. Придавлю трохи комара після трудів праведних.

Син розчаровано пішов в іншу кімнату, а Кирик ліг на диван, потягнувся, аж пружини у дивані завищали, позіхнув.

І заходився вивчати на стелі тріщину.

— Да-а... Везе ж богам, а тут... Що не накапає на мене благовірна, у місцевкомі й вірять, — знадвору доносилось гупання вибивалки об килим. — Ач як гепає!.. Це ж, напевне, зі злості на мене. Да-а... Житуха! Вихідний, а ти і в пивбар не можеш сходити. А був би я, приміром, богом — о-о... З ранку й до вечора з пивбару б не вилазив!.. Що не кажи, добре бути богом.

І смачно захропів...

Вчений секретар інституту та керівник сектора зібралися, щоб вирішити важливе питання: кого з молодших наукових співробітників сектора рекомендувати вченій раді для переведення у старші.

Вакансія була одна, а претендентів — кілька.

— Я думаю, — упевнено почав учений секретар, — думаю, що двох думок тут не може бути: Завірюха!

— Гм...

Оскільки «гм» керівника сектора прозвучало не зовсім виразно, учений секретар здивовано вигукнув:

— Як? Ви — проти?..

— Не те, щоб проти, але...

— Гм... — тепер уже гмикнув учений секретар. — Дивно. Хоча вам, звичайно, видніше. Співробітники ваші, але ж... Одне слово, мені здається, що Завірюха — найбільш підходяща кандидатура. В інституті вже шість років, має близько десяти наукових праць. Та й за сорок чоловіку, а він усе еменес. Незручно якось...

— Завірюху я добре знаю, — безбарвним голосом сказав керівник сектора. — Справді, він — підходяща кандидатура. Але підходяща, — це ще не означає: та, що вкрай потрібна. Он Сидоряк теж підходяща кандидатура. В інституті близько десяти років, має з півтора десятка праць, ініціативний, здібний.

— Мені все одно, давайте рекомендувати Сидоряка.

— І цей почекає. До того ж, минулого року ми дали йому квартиру. Хорошу квартиру, трикімнатну, в чудовому районі. Не можна ж і квартиру, і посаду... Хай радується чомусь одному.

Учений секретар знизав плечима і взяв папку.

— «Дронов...» — прочитав і посміхнувся. — Ну, Олексій Дронов!.. Хто ж його не знає? Окраса нашого інституту, талановитий спеціаліст. А ходить чомусь і досі в молодших.

— Так він ще й сам молодий, — ласкаво проспівав керівник сектора. — Ще потерпить. Все одно з його здібностями він далеко піде.

Вчений секретар взяв нову папку.

— Загородній, — і повернувся до керівника сектором. — Цей теж, здається, із ваших ветеранів. Сьомий рік у молодших ходить.

— Нічого не вдієш, — розвів руками керівник сектора. — Вакансії не щодня бувають. Хоча, об'єктивно кажучи, дуже здібний. Будь-яку справу можна йому доручити. Акуратний, дисциплінований. Із своєрідним мисленням. Наполегливий. Роботяга. Але — почекаємо. Він скромний, в амбіцію не впадає.

— Хто там у нас іще?

Керівник сектора висмикнув із стоса голубеньку папку, заусміхався.

— Ось... Надійний претендент. Вірніше, претендентка. Аліса Єгорівна Швидка. Улюблениця всього сектора.

— Стривайте... — зморщив лоба учений секретар. — Це та Аліса, що минулого року завалила роботу?

— Ну... — зам'явся керівник сектора, — як кажуть, з ким чого не буває.

— Не розумію я вас, — знизав плечима учений секретар. — Алісі Швидкій не можна доручити ніякої теми, роботи, все завалить або зробить неграмотно. Та її, правду кажучи, у звичайну канцелярію не можна рекомендувати. Звичайнісіньким клерком. А ви... До всього ж, вона не має жодної самостійної наукової праці.

— У співавторстві...

— А-а... — махнув учений секретар рукою, — у співавтори записуються всі, хто зуміє втиснутись. Та й по знайомству можна вписатися. А ось самостійної цінності вона не становить.

— Ну... в принципі, звичайно...

— Потім... Директор їй, здається, уже двічі догану виносив. За систематичне спізнення на роботу, за прогули, за ходіння невідомо де у робочий час.

— Бачите... ее... Аліса Єгорівна завжди допомагає своїм співробітникам, тому іноді й затримується.

— Як це... допомагає і спізнюється? — скинув брови на лоба учений секретар.

— Ну допомагає з цим, як його... дефіцитом.

— З яким це ще — дефіцитом?

— Та з будь-яким.

Учений секретар скептично гмикнув.

— Вона що, така всемогутня?

— Майже. Річ у тім, що в неї є, — керівник сектора понизив голос до напівшепоту, — у неї є... кум у ЦУМі...

— Ф'ю-уть!.. — свиснув учений секретар. — Кум у ЦУМі? Це вже щось та говорить. І вона справді все може дістати?

— Абсолютно.

— Мда-а...

Помовчали. Потім керівник сектора почав обережно:

— Звичайно, наукова кваліфікація у неї ще низька, але... Але вона користується серед співробітників великою популярністю. Кому що треба дістати, який дефіцит вибити, чи модну річ, всі звертаються до Аліси Єгорівни... Так і так, мовляв, виручай... Аліса Єгорівна за сумку, за гроші і — гайда. До свого кума в ЦУМ, І — дістане. Ось по цій причині й на роботу спізнюється. Весь день буває зайнята. Але співробітники сектора нею дуже дорожать. Більше того, Алісу жартома називають завпостачанням.

— Ціка-аво. Вельми цікаво-о...

— Що ж буде, коли ми її не висунемо у старші? Аліса Єгорівна образиться... Стараюся, скаже, для всіх дефіцит та модні речі вибиваю, а мене й не цінять... Ще й дверима хряпне. Вона така. Надто самолюбива. Екзальтована. А з таким кумом у ЦУМі, як у неї, її будь-який інститут вхопить. З нас ще потім і сміятимуться. Такого завпостачанням, скажуть, упустили! Таку кадру, скажуть, не втримали.

— Гм... — учений секретар забарабанив пальцями по столу. — Чому ж ви раніше не сказали, що у неї кум у ЦУМі? Я вже півроку ніяк не роздобуду гітару для сина.

— Це для нашої Аліси, вибачайте, раз плюнути.

— І дочка вже голову прогуділа: дістань та дістань модні пластинки «АББА» та «Боні М».

— Це теж для Аліси діла на півдня. За одним рипом може й пару джинсів відхопити. Хіппових.

— А дружина... — зітхнув учений секретар, — вже з рік, як терзає: хочу дубльонку. А в мене, самі знаєте, зв'язків ніяких.

— Гм... Це важкувато, але... Але для вас Аліса вирве дубльонку, хоч і з-під землі. Заодно й передплату на Купера організує. Кум у неї надійний і зв'язки великі має.

— Ну що ж... — звівся учений секретар і взяв до рук голубу папку, на якій було написано: «А.Є. Швидка». — Кандидатури ми з вами обговорили, вибрали найбільш достойного і потрібного для науки претендента. Буду рекомендувати директору вашого кума із ЦУМа... ее... Алісу Єгорівну. А потім і на вчену раду її винесемо...

Років через п'ять якось випадково зустрічаю Алісу Швидку на вулиці. Мчить, тільки джинсами лопотить. Помолоділа, рожевощока, вся, як кажуть, в соку. А на обличчі, в усьому вигляді, поставі — одне задоволення: собою, світом, успіхами...