Та ось — нарешті! — знайшлися бізнесмени, котрі зглянулися над долею бідних знахарок. Нещодавно у Західній Німеччині почали серійний випуск зілля, яким користуються знахарки. Віднині їм нема потреби вистежувати відьму та випитувати чи вісімнадцять їй літ і перетирати її на порошок. Вони можуть спокійно зайти в першу-ліпшу аптеку і купити готовий, розфасований «порошок із відьми», «пекельний дим», «жаб'ячу кров», «чортячі екскременти» тощо.

Поки що ціни на «порошок з відьом» дуже високі, бо в заводських умовах все ж таки важкувато патрати відьом, але справа не в цінах. Справа в тому, що знахарки тепер нарівні з лікарями користуються послугами фармацевтів. І навіть виписують рецепти. І навіть по тих рецептах у аптеках продають волосинки з чортячого хвоста! Одне тільки невідомо, де фармацевти беруть чортів, щоб з їхніх хвостів скубти волосся, чи відьом на порошки? Ловлять їх десь чи якось розводять на спеціальних фермах?..

Викликають у суд чоловіка.

— До нас надійшов позов, що ви побили свою дружину.

— Було, — зізнався чоловік, бо діватися нікуди. — Бив...

— Чим же ви били свою дорогу дружину?

— Качалкою.

— Ану, гукайте експертів!

Погукали. Подивились експерти на ту качалку, та тільки головами похитали.

— Ай, ай, ай!.. Отаку качалку надвоє перебив. Ну, це вже занадто. Ми знущатися не дозволимо!

Присудив суд чоловіка до штрафу.

— За віщо? За те, що знущався з качалки. Надвоє ж нещасну качалку перебив об спину дружини. Думаєте, качалці так уже приємно, коли ви нею свою дружину по плечах гамселили? Ні, знущатися з невинної качалки ми не дозволимо!

Заплатив чоловік штраф.

За знущання з качалки.

***

Тут автор робить невеличкий відступ і зізнається, що цю предивну історію він вигадав. Вигадав під впливом історії, котра сталася у місті Ґетеборзі.

Ось вона.

Подала жінка позов на свого чоловіка.

— Побив мене сякий-такий!..

— А чим побив? — питають її судді.

— Та... в'юном.

— Чим?.. Чим?..

— Ну рибиною, в'юном. Як узяв того в'юна та як почав мене по обличчю періщити... Не в дусі був чи що...

— Стривайте, — перебивають судді, — ви кажете, що в'юном. А в'юн був живий чи ні?

— Та живий... Так він як почав мене періщити ним, як почав...

— Ах він нахаба! Яке знущання!

Викликали чоловіка.

— Бив?

— Бив.

— В'юном?

— В'юном.

— Живим?

— Живим.

— Тоді плати штраф. Ми знущатися із живого в'юна не позволимо. Це — варварство! Наруга над гідністю, в'юна.

Заплатив чоловік штраф. За знущання з в'юна.

Дружині — що? Вмиється і тільки. Та й не вперше чоловік її гамселить. Вона вже звикла. А в'юнові ж довелося натерпітися мук. А в нього ж гордість є. Та, зрештою, йому зовсім не приємно, коли ним б'ють жінку. Варварство якесь і більше нічого. А може, той в'юн — дуже солідна і поважна, і шановна, і ґречна особа у риб'ячому світі? А ним — лясь-лясь по чийомусь обличчю. А може, він серед усіх в'юнів в'юн, а може... Та й треба ж, зрештою, тварин захищати! А то сьогодні в'юном, а завтра, чого доброго, кота за хвоста схопить та почне ним свою тещу «просвіщати». А ви думаєте, котові буде приємно? Як і в'юнові?

Ні, тварин треба захищати від таких варварів! От і думаєш: а раптом завтра суд присудить штраф за знущання з качалок? Все може бути у «вільному світі».

У містера Пронкінса витягли гаманець.

З доларами, звичайно. І як все просто. Буденно. Серед білого дня. Містер Пронкінс підійшов до свого лімузина, а до містера Пронкінса підійшов містер... Одне слово, тип у капелюсі й чорних окулярах. Містер Пронкінс саме взявся за ручку дверей, а містер... у чорних окулярах за руків'я кольта. І досить безцеремонно сунув його в живіт містеру Пронкінсу.

— Руки вгору!..

Звісно, руки містера Пронкінса мимо його волі автоматично злетіли вгору. Містер у чорних окулярах досить брутально вихопив із бокової кишені містера Пронкінса тугий гаман, задоволено підкинув його в руці, прохрипів: «О’кей!..» і зник.

Для містера Пронкінса ніяким «о’кей» звісно і не пахло. Втративши гаман, він втратив і спокій.

— Це ж треба?!. Сто дияволів йому в печінку!.. Вже бізнесменів грабують! — лютував він. — Дожилися, нічого сказати. І куди тільки дивиться поліція?..

Оскільки містеру Пронкінсу ніхто не міг сказати, куди саме дивиться поліція його рідного штату, то із злочинністю він вирішив боротися самотужки. Віднині — і до кінця своїх днів. Але містер Пронкінс не був би містером Пронкінсом, аби борючися зі злочинністю, забув про бізнес — основу основ свого життя.

«Потрібно не лише викорінити злочинство, а й заробити на цьому ділі... гм-гм... тугий гаман, — міркував він, лежачи на дивані у своєму кабінеті й ліниво потягуючи коктейль, що приємно збуджував думку й розігрівав тіло. — Ось тільки як повернути діло, щоб воно принесло дивіденди?.. Адже тих, у кого витягують гаманці, тисячі. А може, й сотні тисяч?..»

Покінчивши з коктейлем, містер задимів сигарою.

«Чому злодії витягують гаманці? — міркував він, пускаючи кільця диму до стелі. — Та тому, що... Тому, що злодії добре знають, де у громадян вільного світу знаходяться гаманці. А що, як хитро заховати ті капшуки?..»

Тут містер Пронкінс глянув на свої довгі ноги, котрі він поклав на столик для коктейлів, якусь мить неуважно дивився на абстрактні шкарпетки і зненацька ляснув себе по лобі.

— О’кей!.. Не перевелись ще ідеї під цією старою коробкою!

Містер Пронкінс ожив. Бо містер Пронкінс і мертвий оживе, якщо діло запахне бізнесом. Містер Пронкінс ладен був розцілувати свої розчудесні ноги, адже вони подарували йому таку ідею!

— Чорт забирай, старина, ти на щось ще здатний, коли у тебе не тільки голова, а й ноги народжують ідеї.

І в газетах зарясніло таке оголошення:

«Чорний пояс», або новий спосіб боротьби із кишеньковими злодіями. Якщо ви хочете, щоб ваші долари були цілими, а кишенькові злодії позбулися роботи, купляйте секретні гаманці «Чорний пояс» фірми «Містер Пронкінс і К°». Спеціальними пасками «чорний пояс» пристібується до литки лівої чи правої ноги і віднині ваші долари у повній безпеці. Сміливо виходьте на вулицю, можете йти серед білого дня навіть у парк чи сквер. Жоден злодій не здогадається, де у вас сховано гаманець. Хай вивертають вам кишені! Злодіям навіть і в голову не стукне, де шукати у вас гаман. І всього лише п'ятнадцять доларів коштує «чорний пояс».

Сам глава фірми містер Пронкінс пристебнув до литки правої ноги «чорний пояс» виробництва своєї фірми. І коли на одній з авеню до нього підійшов тип у чорних окулярах і сунув йому кольт у живіт, містер Пронкінс співчутливо похитав головою.

— Мені шкода тебе, старина.

— Ноги вгору! — раптом прохрипів злодій.

— Тобто, р-руки? — не второпав Пронкінс.

— Ноги вгору! — гаркнув тип в окулярах. Містеру Пронкінсу нічого не лишилося робити, як хутко впасти й ще хутчіше задерти вгору свої довгі худі ноги. Злодій, схилившись над ним шарпнув холошу, вправним рухом зняв з литки знаменитий гаманець «чорний пояс», підкинув його на руці.

— О’кей, містер!.. Ми теж іноді читаємо пресу!

І зник.

Отетерілий містер Пронкінс все ще лежав на тротуарі із високо задраними ногами.

— Ей, ти?! — гаркнув над ним полісмен. — Набрався, як свиня, і задираєш свої паршиві ноги!..

І огрів містера Пронкінса кийком.