Горлиця замовкла, задумалась. Потім знову вихопила з кишені куртки олівець і заходилася виводити на шматку паперу поспішні рядки.

Сонцезір з ніжністю подумав про Горлицю. Вона намагається поєднати в синтезі легенди і науку, минуле і грядуще, збагнути плин Еволюції як нерозривний ланцюг Буття. Навіть на поетичний процес благотворно діє прекрасний Космос.

Дружньо сяють зірки.

Зеленкуватою кулькою відпливає в безмір Земля.

Мерехтять на виступах космольота промені далекого Сонця.

І невідомо, хто летить: апарат чи ті, хто в ньому? Зосереджений трудар Віора, сповнена творчої енергії Хвиля, з’єднані в одне серце Ясноцвіт і Зоря — наймолодші, але, може, наймудріші учні Сонцезора!

Радісно і тривожно Учителю.

Він бачить те, чого не бачать вони.

Він готує власними руками найтяжче для тих, хто є його серцем і совістю, його надією і життям.

Тривога від минулого, атавістичного. А може, від співчуття? Від знання важкого шляху, який ним уже пройдений?

Хай! Це необхідний етап. Пташенята вилітають з гнізда! Хай тренують крила і волю. Без цього — шлях у Безмежність закритий.

Пропливає вдалині Марс. Гіпнотизує його червоний вогник, завихрює навколо себе думки.

Скільки таємниці тримала і тримає в собі ця планета — найближчий сусід Землі? Вже давно відвідали космонавти його пустельну поверхню, наочно переконалися в наявності життя на старій планеті. Відкрили засипані, але ще де-не-де функціонуючі канали, підземні міста, оазиси. Проникли в штучні супутники Фобос і Деймос, які були гігантськими космічними музеями.

Багато зрозуміли вчені Землі. Але ще більше не розгадано. Де вони — жителі Марса? Чому покинута планета? Чому пісок засипає грандіозні споруди, які не під силу навіть науці Землі? Невже при такому потенціалі не змогли марсіани запобігти якомусь космічному лиху?

А може, й не було ніякого лиха. Може, відбувся якийсь еволюційний процес якісного переходу вищого життя на новий просторово-часовий рівень. Вони живуть, пізнаючи нові глибини Матерії, які ще недосяжні для нас.

Хто знає?

Мовчить Космос. Посилає з далини вогні зірок-маяків, як сигнали Розуму — безсмертного, невтомного, вічно діючого.

Трохи відпочинку, праці біля автоматів.

І знову учні разом з Учителем спостерігають за плином зоряної ріки.

Автомати впевнено ведуть космоліт серед небезпечних астероїдних потоків. Блискучі брили пролітають десь далеко, не загрожуючи людям.

І вже ось, зовсім недалеко, гігант системи Сонця — Юпітер.

Гравітаційні прилади відзначили його тяжіння. В передніх отворах з’явилася, почала збільшуватись моторошно-зеленкувата куля, прорізана могутніми пасмами ураганів.

На тлі планети рухались невеличкі кульки супутників. Здавалося, ніби велетень Юпітер грався, як цирковий фокусник, тією численною зграєю підвладних йому планеток. Вони поривались у Безмежність, намагалися вирватись із страшного полону, а він самовдоволено посміхався, незначним зусиллям тяжіння повертаючи в царство своє неслухняних дітей.

«Райдуга» попрямувала до однієї з планеток-супутників. Космослав підійшов до пульта, провів розрахунки, звірився з картою.

— Ганімед? — запитав він Учителя.

Сонцезір ствердно хитнув головою.

— Чому саме сюди? — поцікавився Пломінь.

— Вам доведеться бувати в далеких світах. Не на всіх планетах і супутниках є життя, атмосфера. Навпаки — більшість їх непридатна для земного життя. Саме такою планетою є Ганімед. Без атмосфери, без помітного життя. Звикайте. Шукайте можливостей у таких умовах.

— Але ж поряд — Європа? — здивувався Космослав. — На ній є хоч і розріджена, але киснева атмосфера, рослинний і тваринний світ.

— Знаю. Але я вже сказав — вивчайте найсуворіші планети.

— Це і буде Іспитом, Учителю? — обережно запитав Віора.

— Ні, — коротко відповів Сонцезір.

«Райдуга» легко наздогнала Ганімед на орбіті, зблизилася з ним, повиснула над широким скелястим плато. Потужний електровихровий потік врівноважив падіння. Три лапи-упори торкнулися сіро-зеленої поверхні. «Райдуга» зупинилася.

Вона була схожа на широкий конус, в основі якого був потужний реактор і пристрої управління. Щілини дюз охоплювали все кільце конуса, а в центрі знаходився отвір входу.

З нього вийшло дев’ять постатей.

Восьмеро зімкнулися навколо дев’ятого.

Крізь прозорі шоломи сяяли юні, віддані очі. Вони чекали слова Учителя. Вони сподівалися на щось незвичайне.

Але незвичайного не було.

Сонцезір озирнувся навколо, поглянув на непривітні, холодні скелі, на примарний диск Юпітера в чорному небі і просто сказав:

— Розійдемось на чотири боки. Вивчайте умови на Ганімеді. Танкетки залишаться в космольоті. Треба розраховувати на найгірше. У вас є портативні аналізатори — вивчайте склад порід. Можливість здобування потрібних газів та речовин. Фауну і флору, яка може розвиватись біля вулканічних щілин і в глибоких урвищах. Будьте обережні. Слідкуйте за пеленгом. Зберемось через дві години.

— А ти, Учителю? — занепокоєно запитав Ясноцвіт.

Сонцезір якось дивно поглянув на нього.

— Я теж походжу недалеко. Буду чекати вас. А коли зберемось, скажу про наступне завдання. Не турбуйтесь — роботи вистачить.

Чотири пари мовчазно розійшлися від «Райдуги». Біля апарата залишився один. Учитель.

Він сумно і занепокоєно дивився на вихованців своїх. їхні постаті зменшувались, зникали в слабкому світлі Юпітера. Ось уже не видно нікого. Німує пустеля Космосу. Тиша Світобудоби поглинула в собі все — життя і рух.

Сонцезір важко зітхнув. Подумав. І, не стримавшись, кинув у ефір тривожні слова:

— Друзі мої! Не забувайте слів Учителя. Ждіть перешкод завжди і всюди. Щодня. Щохвилини.

І з безодні небуття донеслася гаряча відповідь Ясноцвіта, а за нею трьох інших юнаків:

— Ми чуємо, Учителю!

Минала друга година.

Багато ущелин перестрибували Зоря і Ясноцвіт. Багато зразків порід дослідили вони, опромінюючи їх аналізатором.

Портативні автосекретарі записували вивчене, широкі рюкзаки приймали в своє нутро зразки.

В кількох місцях Ясноцвіт натрапив на темно-зелені поклади дивного мінералу. Аналіз показав, що це звичайний лід, замерзла вода. Зоря була дуже здивована.

— Чому вода? Звідки вона тут?

— Адже на Місяці теж є викопний лід? — заперечив юнак.

Зоря згадала розповідь Асурамія, свої блукання на супутнику Землі.

— Але ж там було колись життя, — сказала дівчина. — Так думають вчені тепер. Була атмосфера, моря.

— А звідки ми знаємо, що було тут? — запитав Ясноцвіт. — Ще не мало століть пройде, поки ми дізнаємося про тайни планет та їх супутників.

Зоря подумала.

— Це правда. Згадую, як я була вражена на Місяці, коли почула історію Лемурії.

— Неймовірна розповідь, — підхопив Ясноцвіт. — Якби не матеріальні докази, можна було б прийняти за вигадку.

Зоря раптом насторожилася, схопила хлопця за руку.

— Зачекай! — прошепотіла вона.

— Що таке?

— Хіба не чуєш?

Юнак прислухався. В ефірі глухо прозвучав заклик:

— …до-по-мо-гу!

Обличчя Зорі зблідло. Голубі очі, як завжди при тривозі, потемніли.

— Хто це? — скрикнула вона.

— На до-по-мо-гу! — знову долинуло з Космосу.

— Це Учитель! — глухо сказав юнак. — Скоріше до нього! Він схопив дівчину за руку, кинувся вперед.

Скелі, ущелини, прірви.

Мимо.

Летить вниз каміння, беззвучно проноситься біля них, але Ясноцвіта ніщо не злякає, не втримає.

Там лунає заклик Учителя. З ним щось трапилося. Адже він сам, без супутників.

— Я відчував, — прошепотів юнак. — Я не хотів, щоб він залишався сам.

— Але ж він досвідчений, — задихано говорила дівчина, поспішаючи за ним. — Що з ним може статися?

— Тут? У чужому світі? — болісно сказав Ясноцвіт. — Хто може знати про всілякі несподіванки. Вперед, вперед, Зоре! Хто зна, що там діється!

Ось уже плато, на яке опускалися вони з Космосу. Над далекими гірськими зубцями сходить невеликий диск Сонця. Він посріблив верхівку космольота. Все навколо ожило, заіскрилося. В безодні неба потьмянів диск Юпітера.