— Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, — строго сказав Іван. — У нас не так багато астропілотів. Іди.

— Ще раз погляну, — попрохав Михайло. — Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.

Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск — зірка Тау Кита, центр нової системи.

— Пора гальмувати, — після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

— Друг.

Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

— Слухаю, капітане.

— Як політ?

— Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.

— Скоро час гальмувати, Друг.

— Я пам’ятаю, капітане, — відповів робот. — Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.

— Через дві години по-нашому, — прошепотів Михайло. — Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

— Дій згідно програми, Друг. До побачення.

— До побачення, капітане, — піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта — непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, — непідвладне, таємниче, чудесне. Воно — найглибша таємниця буття.

«Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я — твоє породження — тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми — блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони — мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів — інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх — безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери».

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато — і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже — ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: «Як ви почули мою думку?»

А, це вона — дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось — з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

— А… то ви?

— Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.

— У сні?

— Ні… Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

— Марія…

— Я чую…

— Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

— І мені можна буде побачити це?

— Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.

— Я прийду… Я обов’язково прийду.

— Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево — гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в горах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…

Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо повільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дівчина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.