Гоуп стояв на сухому кам’янистому плато, і його можна було бачити за багато кілометрів, далеко за межами округу, якому він правив за окружний центр. Дивна річ, перші поселенці, вважаючи, що їхній світ буде позбавлений насильства, все-таки збудували навколо вершини пагорба кільце білих кам’яних будинків, схоже на оборонний мур. Мабуть, ідея полягала в тому, щоб визначити межі майбутнього міста, а вже потім розбудовувати центр. Протягом століть Гоуп розрісся і на нижчих схилах пагорба з’явилися невеличкі, гірше збудовані двокімнатні хатинки. Колір каменю пояснював усе. Будинки на пагорбі були споруджені з білого, видобутого в глибоких каменярнях і обтесаного машинами вапняку, а хатинки коло підніжжя — з жовтого піщанику, матеріалу гіршого, проте видобувати його легше. Над усіма будівлями, на найвищій точці пагорба височіла велика споруда з металу і скла, чорний прозорий дах якої полискував фіалковим промінням сонця, що відбивалось од сотні сонячних панелей.

Легеньке збудження, відчутне в поведінці батька, спонукало Еріка думати, що їхній візит до міста Гоупа пов’язаний із чимось більшим, ніж здаванням на заготівельний пункт їхнього значно зменшеного врожаю оливок. Однак лише тоді, коли вони дійшли до передмістя, Гаральд заговорив про неповсякденні речі:

— Сину, твоя розповідь про Попелю й піратський скарб дуже цікава. Але ти повинен здобути більше інформації.

— Знаю.

— У Гоупі є бібліотека. Там зосереджено всю інформацію, зібрану коли-небудь про «Епік». Це наше право — мати змогу ознайомитися з нею. Отже, ми підемо в бібліотеку.

Дорогою Ерік час од часу сідав верхи на віслюка і щойно востаннє проїхався на ньому, незручно тиснучись між чотирма високими діжками олив. Отож із почуттям справжньої фізичної насолоди — і щоб уберегтися од глузливих поглядів городян — він спішився й пішов поряд із твариною. Він ніжно погладжував м’яку шерсть на довгій морді Лівана, адже вони виросли разом, і віслюк був не просто свійською робочою твариною, а став йому любим приятелем.

Разом із дорогою, що піднімалася від скромних хатинок до давніших пишних будівель, змінювався й характер життя на вулицях. Довгі низки білизни поступалися гарненьким садкам і фруктовим деревам, де вже виднілися лимони та інжир, що невдовзі мали достигнути. На розпечених, брукованих вулицях уже не тинялися наполовину злі, наполовину приязні безпритульні собаки. Верхня частина міста була місцем вигулу для добре вгодованих котів, що ліниво блукали в затінку або зграбно стрибали з підвіконь на вузькі котячі стежки на садкових мурах.

Потім, проминувши зовнішнє кільце міцних білих споруд, батько й син вийшли на міський майдан, заповнений людьми, які привезли свій урожай для обрахунку і зберігання в громадських коморах. Щоразу, коли Ерік потрапляв у Гоуп, він був змушений пробиратися вузькими проходами між тісно поставленими наметами й рундуками, тож йому здавалося, ніби це постійна прикмета листа. Але батько пояснював, що, як споночіє, намети складуть і майдан порожніє, стаючи тихим місцем, де лунатимуть подекуди тільки майже людські верески котів, яким та площа править за турнірний майданчик.

Вражали й люди. Здавалося майже неймовірним, що така велика сила людей живе разом: незліченні родини в грубих, складених без розчину кам’яних халупах, і юрби, що торгувалися на ринку. Неймовірно, але цікаво. Людей порівняно з їхнім сільцем було так багато, що Ерік завжди соромився, приходячи в Гоуп. Не останньою чергою тому, що бачив тут набагато більше дівчат-одноліток. В Остерфіорді була тільки Інгеборг, а оскільки вони виростали поряд як сусіди, вона була йому радше як сестра, ніж як просто дівчина.

Навіть здалеку можна було побачити, що бібліотека дуже відрізнялась од решти міських споруд, її покрівля полискувала відблисками сотень металевих панелей, трохи нахилених до яскравого сонця. На покрівлі стояло кілька високих металевих щогл. На стінах бібліотеки було більше скляних вікон, ніж в усьому Остерфіорді.

А всередині бібліотека дивувала ще дужче. Передусім там було прохолодно, незважаючи на спекотний день. Крім того, чувся своєрідний негучний шум. Наче шум моря, тільки тихіший і не такий ритмічний. У центрі бібліотеки містилася зала з великим круглим столом, навколо якого стояло двадцять стільців. На кожному з них хтось сидів, люди різного віку мандрували у світі «Епіку». Дивно було дивитися, як вони мовчать і ворушаться лише їхні руки, тоді як у грі вони, можливо, біжать, кричать і б’ються.

— Привіт, Гаральде, а це, мабуть, Ерік Гаральдсон? — привітав їх приязний чоловік із залисинами.

— Привіт, Торстейне. Маєш слушність. Еріку, це Торстейн, гоупський бібліотекар.

Ерік потис руку бібліотекареві.

— Ох, бідолаха. Де це його так? — запитав Торстейн, дивлячись на Ерікове обличчя.

Ерік миттю поглянув на незворушне батькове обличчя:

— Я впав, трусячи оливки.

— Гай-гай, — поспівчував Торстейн. — А втім, може, до нас колись навідається зубний лікар з Майклгарда і поставить тобі новий зуб.

— Ми чекаємо цього вже сім років, — цинічно зареготав Гаральд.

Торстейн скрушно кивнув головою, визнавши свою безпорадність, і запитав:

— Ну, Гаральде, Еріку, чим можу допомогти?

— Ерік потребує інформації.

Торстейн уважно чекав.

— Еріку, розкажи йому, — заохотив батько. — Не переживай, — додав він, помітивши синові вагання, — хоч би що ти сказав, Торстейнові можна довіряти в усьому.

Коли Ерік розповів про Попелю й піратський скарб, у глибоко посаджених очах бібліотекаря загорівся вогник завзяття.

— Цікаво, дуже цікаво. Ходімо зі мною. — Торстейн незграбно пробрався до свого столу і приєднався. — Зачекайте хвилинку.

— Сину, це добрий знак, — поплескав Гаральд Еріка по плечу.

Поки Торстейн мовчки працював пальцями і крутив головою з боку в бік, Ерік роздивлявся бібліотеку. Її прикрашали сцени, якось перенесені зі світу «Епіку» й подані як картини. Чимало сцен він упізнавав, то були зображення Ньюгейвена, собору, амфітеатру. А деякі дивували його. Ерік підійшов до картини, на якій було зображено воїна в червоній шапці, що стояв на льодовику. Далеко за ним суворі гірські піки здіймалися рядами зазубрених білих іклів. Здавалося, ніби важке темне небо змусило щелепи світу відкритися й тепер спочиває на гострих верхівках довжелезних зубів.

Напис повідомляв: «Олаф Червоний досліджує Ненависні гори».

— Тату, а хто цей Олаф Червоний?

— Не знаю, — стенув плечима Гаральд. — Мабуть, він жив дуже давно. Ніхто вже нічого не досліджує.

— Ось, — Торстейн знову повернувся до них і усміхнувся, побачивши завзяте обличчя Еріка: — Добрі новини. — Бібліотекар озирнувся, пересвідчившись, що їх ніхто не чує. — Як я довідався, до твого пошуку, — хіба що про нього не повідомили, а це річ украй неймовірна, — ще ніхто не вдавався.

— Тож скарб і досі може бути там? — глянув Ерік на бібліотекаря, щоб той підтвердив.

— Справді може. Твій капітан Акуло — зареєстрований персонаж, що був піратом десь п’ятдесят років тому. «Королівський Посланець» — королівське судно, що базувалося в Касинопії десь тієї самої пори. Це, юначе, дуже і дуже перспективний пошук. — Торстейнове обличчя зібралося брижами навколо очей, а це свідчило, що він звик усміхатися.

— Чудово, тоді після випускного турніру я попливу до Касинопії.

Велика рука простяглася й торкнула Еріка за плече, немов стримуючи його. Торстейн знову спохмурнів:

— Не так швидко, юначе. До цього пошуку слід підготуватися. Черепні острови трохи досліджені, й там живуть дуже небезпечні хижаки. В морі повно акул, але є й гірші речі — на одному острові на горі гніздяться птахи рухи. І тобі, і будь-кому, хто прийде з тобою, будуть потрібні чудові рівні вмінь і добре спорядження.

Ерік протяжно зітхнув. Гаральд поглянув на Торстейна, що підняв угору очі, немов і собі дивуючись поривній натурі хлопця.

— Не квапся, юначе, — порадив бібліотекар. — Такий пошук може зробити тебе багатим, але якщо не поспішатимеш. Бо інакше загинеш і він буде втрачений для тебе назавжди.