— Університетські студенти, — прошепотів Свейн, помітивши, як спохмурнів Ерік. — Я впізнаю їх, а он там — бачиш на чорному огирі? В панцерному обладунку? То Екзекутор.

— А я гадав, обійдеться без труднощів, — зітхнув Б’єрн, — просто увійдемо до вежі й закінчимо пошук.

— Що ж, на цьому наш план і закінчився, — відсахнулася, заховавшись під дерева, Сігрид.

— Невже? — розсердилася Інгеборг. — Якщо вони хочуть битви, покажемо їм!

— Тож як? — запитав Гаральд.

— Може, спробувати пройти до вежі невидимими? — запропонував Ерік.

— Ні, — заперечливо похитав головою Гаральд. — Саме на те там і поставили пекельних собак. Їх часто використовують як сторожу, бо вони чують нас, байдуже, видимі ми чи невидимі.

— Тоді пробиймося! — намагалася додати трохи оптимізму своєму голосу Інгеборг, щоб кинути виклик понурому тонові Гаральда. — Даймо оголошення, треба скликати на арену весь народ. Я запрошу добровольців з усього світу! — виклично говорила вона.

— Як цікаво, — розмірковував уголос Свейн. — Це могло б спрацювати, однак я не можу уявити реакції Центрального Комітету, — усміхнувся він сам собі.

— Так, я переконаний, що тисячі людей боротимуться за нас, якщо знатимуть, що це поставить хрест на теперішній системі. І, думаю, я міг би залучити кількох союзників і з самої гри, — подав свій голос Ерік. — Знаєте, як-от тоді, коли набирали людей на корабель.

— Хай йому біс! Ми справді воюватимемо з ними? — в захваті запитав BE.

— Якщо ми вважаємо, що маємо досить сил, тоді так, — упевнено заявляла Інгеборг.

Ерік, дарма що захоплювався бойовим завзяттям BE, відчував, як йому стискається серце, коли дивився на темне військо: незмірне, мабуть, найчисленніше, яке коли-небудь збирали в історії гри.

— Гаразд. Наступне поєднання місяців уповні через три ночі? — запитав Гаральд, дивлячись на Сігрид для підтвердження, і та кивнула головою. — Тож зустрінемося опівдні того дня одразу за південною брамою Ньюгейвена. Якщо ми матимемо армію, ми воюватимемо.

— А ти, Рудобородий, — неприязно поглянув Анонім на їхнього товариша-ветерана, — на чиєму боці ти воюватимеш?

— Ох, я воюватиму з вами, якщо ви дістанете військо, — сухо відповів Свейн. — Я хочу бути тут наприкінці пошуку. Але мушу признатися, що я вкрай здивований.

— Кажіть далі, — заохотив Ерік.

— Чому Центральний Комітет так прагне не пустити нас до вежі? І де решта? Годмунд, Брунгільда, Гальфдан, Вольф? — Свейн видавався розгубленим і приголомшеним.

Ніхто не міг відповісти йому.

— Я побіжу в Гоуп і скажу Торстейнові повідомити світ, що через три дні ми зробимо важливе оголошення, — заявила Інгеборг, і її відьма заціпеніла, коли від’єдналася.

— А я піду з’ясую, чи можна дістати якусь допомогу в самій грі, — махнула всім рукою на прощання Попеля й вирушила до міста.

Кафедральний собор Мова був однією з найбільших церков у Ньюгейвені. З його глибоких підземель долинали неквапні лункі співи ченців, неначе та споруда була велетенським ротом, який спрямовував величні звуки до громадян по той бік відчинених навстіж височенних дверей. У широкому центральному нефі на обох стінах високо вгорі висіли великі корогви, деякі з них були подерті, побувавши не в одній битві. Попри почуття нагальності своєї справи, Ерік, ідучи повз ряди стільців, шанобливо стишив ходу, де-не-де на них сиділи вірні, схилившись у молитві.

Потім він побачив ченця з тонзурою на голові.

— Вибачте, — прошепотів Ерік, — де я можу знайти сера Ворена.

Чернець нічого не відповів, але показав на Східну каплицю.

— Дякую.

# УКЛІН

Ерік пройшов до невеличкого вівтаря. Неф заливало барвисте світло, сіючись крізь розміщені високо вгорі вітражі-образи. Сер Ворен у блискучому срібному обладунку стояв навколішки, його великий дворучний меч лежав перед ним. Не бажаючи уривати молитви воїна, Ерік якийсь час зачекав. Проте його нетерпіння наростало. Отож у пориві натхнення він змусив Попелю вклякнути поруч із лицарем і тримати медальйон, який гравці отримали, взамін за повернений церкві дзвін.

Сер Ворен глянув на Попелю:

— Ви чогось хочете, сестро?

— Порозмовляти з вами.

— Добре. Прошу, йдіть за мною.

Сер Ворен підвівся, вклав меч у піхви, а потім почепив його за спину. Коли вони йшли до маленьких дерев’яних дверей, Ерік бачив, як у НІПі з’являється золотава присутність Аватари, пульсуючи, немов серце, і з кожним ударом навколо персонажа ширшало золоте сяєво.

А коли вони вже сиділи в невеличкій, оббитій килимами кімнаті, Аватара набула свого повного, разючого вияву.

— Як я можу допомогти вам? — запитав сер Ворен, з його очей лилося золоте світло.

— Мені потрібне військо, щоб подолати сили зла, зосереджені на південь од Ньюгейвена.

— Це гідне прохання. Я допоможу вам без вагань і кожною краплиною своєї сили.

— Це прекрасно, дякую вам. Ми збираємося коло південної брами опівдні через три дні.

— Я буду там, — кивнув сер Ворен, — з усіма товаришами, яких зможу зібрати.

— А можна запитати про щось Аватару? — зненацька запитав Ерік. Сер Ворен ураз заціпенів, потім його постать розпливлася, а з середини його тіла постали миготливі контури гуманоїда.

— Про що ти хочеш запитати мене? — лагідні слова пестили Ерікові вуха.

— Я хочу знати про вампіра. Він дуже схожий на вас. Він став живий? Що діється?

Кілька митей Аватара злякано блимала, немов ліхтар, на якому метелик калічить себе об пекуче скло.

— Він не схожий на мене, він — я. Він — це та моя частина, яка хоче жити.

— Ви можете перемогти його в битві?

Аватара зареготала, видаючи істеричні, моторошні зойки:

— Чи можеш ти боротися з собою і перемогти? Можливо. Але я не годен сказати, хто з нас сильніший, бо не можу сказати, чого жадаю дужче. Далі тягти це хворе й самотнє існування чи покласти йому край?

— Ти знаєш, я допоможу тобі, якщо є завдання, яке мені під силу.

— Знаю. Але я роздвоююсь, і все небесне воїнство не зможе знову стулити докупи розколоті половинки. — Аватара засміялася нехарактерним для неї дитячим сміхом, і Ерік здригнувся.

— Прощавай, Попелю. Я радію битві, яку ти плануєш. Так або так вона дасть мені певне полегшення.

Світло зникло, і в кімнаті миттю кристалізувалася постать сера Ворена. Він стояв нерухомо, вочевидь позбавлений усякого внутрішнього життя.

Амфітеатр був повний. Досі друзі ніколи не бачили так багато людей, приєднаних до гри, навіть у фіналах випускних змагань або під час найважливіших судових справ.

Усюди аж до запаморочливих висот зовнішнього периметра ряд за рядом сиділи строкаті персонажі, їхні сірі постаті полискували дивовижними елементами обладунків.

— Таке враження, наче піднявся увесь світ, — радісно зауважив Ерік. — Мабуть, приєдналися і слухають сотні тисяч людей.

— Авжеж, авжеж, ви мали б бути тут, незважаючи на свій пошук, — лунав голос Торстейна, проходячи й крізь навушники. Цього вирішального дня «Остерфіордські гравці» вирішили зібратися разом у Гоупській бібліотеці у разі, якщо їм доведеться від’єднатися й порадитись одне з одним. — Увесь світ бачив табір того війська зла, і люди хочуть знати, навіщо воно зібралося. Крім того, хочуть знати, що сталося під час вашої подорожі. Я нічого не можу їм сказати. Я не знаю, що їм казати. Я лише ваш місцевий бібліотекар — що я знаю?

— Торстейне, вгамуйся. Потерпи трохи. Невдовзі почуєш, — говорив BE, палаючи завзяттям майбутньої битви.

— Гаразд, гаразд, — бурмотів невдоволений Торстейн. — Ви готові?

— Готові, — відповів за всіх Ерік.

— Ви приєднані до адресної системи. Вперед.

Коли «Остерфіордські гравці» вийшли на арену, гримнули оплески, що гучнішали й наростали, виповнивши амфітеатр і перетворившись у грандіозне схвальне вітання.

— Дякую, дякую. Будь ласка, послухайте, що ми скажемо, — підносячи та опускаючи випростані руки, відьма Інгеборг дала публіці знак стишити палкі вітання, й мало-помалу вони вщухли.