— Не знаю. Ми зберемося сьогодні пополудні й обговоримо, як нам діяти, — відповів Ерік.

— А чи не можу і я приєднатися до вас? На своєму портативному апараті?

— Ні. Мабуть, трохи згодом. Нам треба обговорити все між собою.

— Розумію. Ви маєте визначити час своєї битви з ЦК? — У Свейновім голосі знову вчувалася симпатія.

— Що ж, учора я розмовляв із Торстейном, гоупським бібліотекарем. Він сказав, що вона відбудеться наприкінці наступного місяця. Такі виклики оголошують рідко.

— Рідко! — зареготав Свейн. — Та їх ніколи не було. Адже йдеться про вкрай важливу конституційну зміну. Виклик справді приголомшить їх усіх. Я можу собі уявити засідання ЦК, присвячене його обговоренню. — Свейн відклав упряж. — Цікаво, чи люди підтримають вас, а чи боятимуться повернення вигнанців? Адже ви знаєте, що звільните людей, засуджених за насильство?

— Як мій батько? — захищаючись, запитав Ерік.

— Ні. Його дії були зрозумілі. Є інші, набагато тяжчі випадки.

— Знаю. — Еріка і справді тривожила ця проблема. — Але, зрештою, хто ми, щоб вибирати й визначати? Треба звільнити всіх.

Свейн скривив обличчя, не погодившись із цією думкою, однак не сказав нічого.

— А як щодо вас? — зі щирою цікавістю запитав Ерік. — Що ви тепер збираєтесь робити? Ви знов увійдете до складу ЦК?

Добродушний вираз на Свейновім обличчі миттю зник, поступившись суворим, стисненим вустам і гнівному поглядові:

— Вони проситимуть про моє повернена — геть усі. Хай там як, чого я маю повертатися туди? Я вільний од усіх обов’язків. Я можу присвятити себе Epicus Ultima. Нехай вони мають справу зі мною, коли я скінчу це завдання. Хай там що, — провадив він далі вже менш енергійним тоном, — було б неправильно повертатися в ЦК саме тепер, коли ви от-от кинете йому виклик, навіть якщо вони благатимуть мене, в чому я дуже сумніваюся. Ти повернув мене до життя. Найменше, що я можу зробити, — це стояти збоку, поки ви реалізуєте свій виклик, байдуже, згоден я з ним чи ні.

Ерік уперше відчув, що йому не треба остерігатися в присутності Свейна Рудобородого. Ті слова вразили його своєю відвертістю, вони виражали щиру вдячність Свейна «Остерфіордським гравцям» за те, що вони врятували його від утрати улюбленого персонажа.

Згадавши, що вже полудень і невдовзі почнеться зустріч, Ерік піднявся нагору і приєднався.

# УСМІШКА

Попеля-розбишака вискочила зі своєї скриньки, впершись руками в боки, ладна кидати виклик світові, потім закрутився вихор звуків та барв і поглинув Еріка.

— Привіт! — пролунало перше почуте слово, то був Анонім, що підходив до нього, тимчасом як навколо Еріка стабілізувався світ «Епіку».

Учора вони від’єдналися поблизу гарного піщаного узбережжя, в пальмовому гайку. На щастя, нічого не змінилося, з моря на берег накочувались іскристі сині хвилі. Відкочуючись назад, вони тягли пісок у море, і до вух гравців із заспокійливою регулярністю долинав їхній тихенький шурхіт.

Гаральд Золотоволосий, Анонім, відьма Інгеборг, цілителька Сігрид, воїн BE і воїн Б’єрн сиділи колом. Попеля прибула останньою.

— Що сказав Торстейн? — запитав Гаральд, одразу переходячи до суті справи.

— Погодився. Виклик зареєстровано. Сказав, що такий важливий закон повинен пройти через систему. Ми битимемось тільки наприкінці наступного місяця.

— Ганьба, але нам можна й зачекати, — озвалася Сігрид, що сиділа на оброслому черепашками камені й креслила щось на піску.

— Певно, що можна. Та аж ніяк не в цілковитій безпеці, — узявся Анонім за руків’я своїх кривих шабель.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Інгеборг.

— Поки ми збираємося вдень, ми убезпечені од вампіра. Але не від їхнього вбивці. Припустімо, він удасться до чарів, щоб знайти нас. Місяць — досить тривалий термін, щоб приплисти з Ньюгейвена і впіймати нас. Або, якщо ми взагалі не входитимемо в «Епік», — досить довгий, щоб приготувати засідку, коли ми з’явимося на арені в Касинопії.

— Атож, — погодився Гаральд, — і таке може статися.

— Ми все одно можемо використати цей шанс і зачекати місяць. Але є й інший варіант, — заговорив Ерік, вирішивши, що з’явилася нагода розповісти про ідею, що довго не давала йому спокою.

— О ні, тільки не це! Я чую той самий тон у твоєму голосі, яким ти говорив про вбивство дракона, — навмисне вдав переляк Б’єрн, проте Ерік знав, що він просто жартує.

— За словами вампіра, в закопаному скарбі є якийсь предмет, що може покласти край усій грі. Правда? — подивився Ерік на Аноніма, ще одного свідка тієї моторошної розмови.

— Атож. Вампір сказав про це цілком ясно. Він справді занепокоївся.

— Але навіщо знищувати гру? — запитав BE. — Адже тепер ми багаті й могутні. — Він зареготав, раптом усвідомивши, що його запитання егоїстичне. Однак усе-таки йому годилося відповісти.

— Бо «Епік» — це не реальність. Проте кожен марнує в ньому довгі години, а реальний світ занепадає. Пора прокинутись од цієї мрії, — підвелася Інгеборг. — Ідея Еріка цілком слушна. Ми назавжди відберемо владу в ЦК та всіх комітетів.

— Мені подобається ідея покласти край грі, — погодився Анонім. — Якщо таке справді станеться. Але хто тоді керуватиме? Я? Зі своїм військом засланців? Може, зрештою, мені таки треба вирушити на Майклгард?

— Не будь таким бридким. Коли ти говориш щось подібне, мені взагалі не хочеться мати з тобою нічого спільного, — з відразою одвернулася Сігрид. Анонім лише стенув плечима.

— Ні. Ми використаємо інтерфейс, щоб виробити плани для всього світу, — плани, з якими погодиться більшість людей. Ми зможемо організувати спілкування представників різних галузей промисловості й сільського господарства; різноманітні фахівці зможуть через систему контактувати між собою. А якщо система виявиться неефективною, міста й села зможуть обирати своїх представників. Роботи буде багато, але це буде реальна робота і ми матимемо спільну мету, а не битимемося між собою, — пристрасно промовляла Інгеборг, безперечно продумавши те все заздалегідь.

— Саме цього я й прагну, — в захваті усміхнувся Ерік.

— Як на мене, це добре, — докинув Б’єрн.

— Я теж такої думки, — підняв руку Гаральд.

Потім підняла руку Сігрид, одразу за нею Анонім, лишився тільки BE.

— Звісно, чом би й ні? — лише трохи завагався він. — І, хай там як, у нас ще місяць до битви на арені. Ми змарнували б час, просто чекаючи й не шукаючи скарбу. Ну, то де він?

Ерік раптом відчув, як усі погляди звернулися до нього.

— Я теж про це думаю. Гадаю, він тут, на Півночі, — показала рукою Попеля. — У своїй голові я маю виразно намальовану карту, проте з цього місця на березі важко як слід розставити всі орієнтири.

— Намалюй її на піску. Може, я стану тут у пригоді, — звеліла Інгеборг.

Попеля схопила патичок і провела дві довгі лінії, які перетнулися, утворивши хрест. Потім зробила на них невеличкі позначки:

— Це купа каміння, десь у морі. Це біла скеля. Це так звана хижка, це пальмовий гай, це струмок, це продуховина.

— Бачу. — Інгеборг придивлялася якийсь час до позначок, а потім глянула на небо і на море. Над білим шумовинням хвиль граційно вимахувала крилами чайка. Якусь мить Ерік мав дивне відчуття, ніби це та сама чайка, яку він бачив з вікна кімнати, де вперше матеріалізувалася Попеля.

— Кав-в-в! Кав-в! — покликала Інгеборг пташку криком, що налякав їх, повітря наелектризувалося чарами. Пташка кілька разів потужно махнула крилами й пірнула поміж них, сівши без ніякого страху. Заплющивши очі й відкинувши плащ назад, Інгеборг піднесла руки вгору і проказала заклинання. Пташка одразу знялася в небо, підносячись щораз вище і вище, долаючи невидимі повітряні потоки. Ніхто й слова не мовив, боячись порушити зосередженість відьми на чайці, що кружляла над ними, ставши далекою сірою цяткою у блакитному безхмарному небі. Зрештою Інгеборг розслабилася.

— Є. Це якраз на тому мисі на північ. Ідіть за мною.