Дротик пролетів над хвилями, потім ще один, а далі в повітря знялася злива стріл. Ворожий корабель уже намагався почати бій. Всі навколо Еріка присіли під дерев’яні бійниці, відчуваючи дзижчання стріл, що впивались у стіни башти. Ловлячи миті затишшя між навалою стріл, BE й кілька інших воїнів почали стріляти зі своїх луків.

— Коли ми нападемо? — повернувся Ерік до графа. Але вампір зник, знявся в повітря й виспівував, довге чорне волосся чуттєвими хвилястими пасмами огортало його під свіжим вітерцем.

— Щось негаразд! — крикнув Ерік. Коли й решта гравців повернулись обличчям до вампіра, що саме тоді досяг піку своїх заклинань, у центрі башти матеріалізувався довгий і дужий яскраво-червоний плазун і люто засичав. Повільно підняв лускаті повіки банькатих очей — і сліпучо-червоний жар, сіючись із палаючих зіниць плазуна, змушував заціпеніти всіх, хто дивився на нього. Ерік відчув, що задихається.

— Василіск! — ще зміг хрипко вигукнути Свейн, дістаючи з піхв меча. Але створіння звузило фокус зору, і фіалкове світло, пульсуючи, полилось на великого воїна, що скам’янів і посірів.

— Швидше вбийте його! — закричала Інгеборг.

Рикливе страховисько ковзалось по палубі, б’ючи хвостом і чіпляючись пазурами за гладеньку дерев’яну поверхню. BE опинився тепер біля нього, й фіалкове світло, вибившись з-під важких повік, знову почало наростати до лютої несамовитості. Була мить, коли Ерік міг би скористатися своєю здатністю глузувати, щоб спробувати відвернути увагу потвори, проте він утримався. Попеля мала не більші шанси витримати погляд василіска, ніж BE. Але Ерік одразу й пошкодував про свої вагання, бо його товариш застиг із піднесеними мечами, а потім повалився вниз із важким гупанням каменя по дереву, всі барви покинули його обличчя.

Наступної миті позаду ящера матеріалізувався Гаральд і штрикнув його своїми ельфовими мечами. Несамовито заревівши, створіння обернулося, спрямувавши своє вбивче світло на напасника, але лісовий ельф уже рухався далі й, хоча, здавалося, заточився, потрапивши у фіалковий жар, переліз через стіну башти й зіскочив на корабель.

— Ідіть за ним! — гукнув Ерік і вискочив з башти. Адже інакше всі загинуть: непідготовлені, вони аж ніяк не рівня василіскові.

Попеля ковзнула поручнями сходів, що вели геть од дерев’яної башти, а потім скотилася на головну палубу. Нарешті маючи змогу подивитися, Ерік був вражений тим, як близько підплив ворожий корабель. Над ними вже нависала башта з бійницями, що височіла на носі корабля герцога Раймонда. Між дерев’яних захисних балок виразно видніли дві чаклунки, що, бліді та вбрані в однакові жовто-зелені накидки, могли бути й близнючками. З їхніх піднесених угору рук випліталися пасма товстих білих ниток. Чаклунки раз по раз посипали палубу «Білого Сокола» продуктом своїх чарів, який надзвичайно швидко вкривав увесь корабель.

Природа того ткання стала одразу зрозумілою, тільки-но Попеля, незважаючи на свій проворний рух до головної щогли, неминуче заплуталась у речовині, що сочилася з рук чарівниць. То було густе павутиння, сіре й липке, з якого годі виплутатись. Тепер Попеля відповідала на Ерікові вказівки так, немов пробиралася крізь клей. Геть усі на кораблі борсались так само безпорадно, й дехто поглядав на нього, чекаючи хоч якихось наказів.

Високо в небі маленький гном Отиніус Маямінус сидів на килимі й швидко віддалявся в західному напрямку, його постать окреслювалася на тлі слабенького червоного сяєва на обрії. Неподалік од Еріка ведмідь, виглядаючи вкрай спантеличеним, виплутував лапу з павутиння. Нарешті, понад силу вивільнившись, він із цікавістю почав приглядатися до своїх пазурів, для проби лизнув їх, а потім гидливо скривився. А чаклунки й далі обплітали «Білого Сокола» павутинням, усе більше вкриваючи його задушливими верствами ниток.

Битва скінчилася.

Удома Ерік важко упав на підлогу: Попеля й ворухнутись не могла. Він подумав, може, йому слід від’єднатися, щоб уникнути полону, але то був ризикований хід, до якого можна вдатись лиш у крайньому випадку. Отже, він чекав, думки вихором снувались у голові. Бідолахи BE і Свейн Рудобородий. Обидва драконовбивці вже загинули, скам’яніли. Можливо, тепер їх загинуло ще більше, але ж несила навіть повернути голову, щоб подивитися. Світ вразиться, дізнавшись таку новину. Йому все-таки треба було поглузувати з василіска, й тоді, можливо, магічні мечі BE стали б у якійсь пригоді — навіть якби це означало смерть Попелі.

Що пішло не так? Геть усе. Він не міг повірити, що вони так наївно послухалися поради графа Ілістивостича; вампір мав намір зрадити їх од самого початку, і тепер це цілком очевидно. Але навіщо? Здригнувшись од усвідомлення, що дії вампіра можуть бути пов’язані з його пошуком, Ерік щосили заборсався в клеї, розстібнув плащ Попелі й дістав невеличкий, зроблений з кістки футляр для сувою. Знову, тисячного й останнього разу, він поглянув на карту, що показувала, де закопано скарби, і тепер намагався запам’ятати найменшу подробицю. Потім Попеля розірвала карту на шматочки й заходилася їх жувати. На щастя, «Епік», попри всю складність свого інтерфейсу, не мав смакових контакторів. Споживання документа було повільним, але приємним. Майнула ще одна, остання думка, і він зняв Перстень Справжнього Бачення й поклав за щоку.

Після принаймні години гірких, неспокійних роздумів Попеля захвилювалася, коли липкі сірі нитки навколо неї почали обрубувати абордажними шаблями. Радісні моряки, виконуючи це завдання, міцно обв’язали її мотузками, перше ніж вивільнили остаточно. Ерік майже відчував біль у власних суглобах, коли Попелю витягли з решток клейкої речовини. Важко було щось роздивитися: коли Попелю перенесли на палубу корабля переможців, на темно-синьому небі з’явилися тільки перші зірки. Десь до обрію швидко рухалося скупчення жовтих і червоних вогнів. Трохи згодом з’ясувалось і їхнє походження. Востаннє кинувши погляд, перше ніж її жбурнули в якісь двері, Попеля помітила, як од піратського корабля відходить «Білий Сокіл», над його розбитими палубами здіймалися язики полум’я.

Попелю позбавили всього її спорядження. Грубі руки поздирали пояси, торбинки, персні та черевики. Потім міцно зв’язали її і вкинули у вогку комірчину, де тхнуло морем. Брутальне ставлення до Попелі давалося вже взнаки. Перевіривши її життєздатність, Ерік занепокоївся, бо лишилася тільки половина її життя. І все-таки вона принаймні зберегла перстень. Ерік виплюнув його й качався по підлозі, аж поки начепив на палець. У сяєві персня комірчина була не менш гидкою, ніж у миготливому світлі олійної лампи. Тільки тепер Ерік бачив ще десь із двадцять лискучих пар голодних очей пацюків, що причаїлися в темній шпарині між стіною і підлогою.

Хоч Ерікові й кортіло дізнатися, що сталося з рештою товаришів і що чекає його попереду, він був змушений терпляче чекати, не наважуючись від’єднатися.

Нарешті грубі двері розчахнулись і вогкі стіни комірчини освітив ліхтар. Штовхнули тінь зі зв’язаними позаду руками, яка називала себе Анонімом, і вона, заточуючись, полетіла сторч головою.

— Принаймні ти живий. Ти бачив ще кого-небудь з наших? — запитав Ерік, сподіваючись дізнатися хоч якісь новини.

— Припни язика, дитино!

Ерік замовк, спостерігаючи за своїм товаришем. Анонім сів і вряди-годи похитував головою, не вірячи в те, що сталося, й зітхаючи.

Знову розчахнулися двері, й до них укинули Інгеборг та Сігрид. Вони навряд чи мали час упізнати одне одного, як раптом у комірчині пролунав гучний наказ:

— Мовчіть!

З дверей на в’язнів лилось яскраве, сліпуче світло. За дверима стояло дві тіні, від однієї віяло злобою, яка дорівнювала неприязному голосові, що змусив їх замовкнути.

— Герцогу Раймонде, дозвольте представити моїх супутників: Анонім, Попеля, Інгеборг і Сігрид.

Вампір тепер глумився, і Еріків гнів проти зрадника був такий сильний, що видавалося просто неймовірним, що колись їх пов’язувала спокуслива довіра.