«Остерфіордські гравці» зібралися в наполовину викопаній траншеї, яка мала захищати молоді деревця від раптових каскадів води, що могли утворитися під час шторму. Важкі низькі хмари над ними загрожували дощем, що за інших обставин змусив би їх чимшвидше закінчити роботу.

— Не знаю, чого ми так стараємось, — нарікав BE, дивлячись на пухирі на долоні. — Ми навряд чи лишимось тут надовго.

— Але ж це треба робити, — відповів трохи приголомшений Б’єрн. — Адже хтось повинен це робити. Чом не ми?

— Бо ми багатії, — відповів BE й забрав свого плаща, що лежав на великому камені, прикладений меншим каменем, щоб його не здув вітер. Очі йому сльозилися, а обличчя побіліло від холоду. — І знаєш, що дивно? — поглянув BE на Б’єрна. — Б’юсь об заклад, ти ще не витратив свого першого мільйона.

— Мільйона. А ти вже витратив мільйон? — здивувався Б’єрн. — На що?

— Здебільшого на магічні предмети для свого персонажа. Новий оливковий прес був, напевне, досить дорогим. Але найбільше пішло на могутню зброю. — В голосі BE вчувалося щось викличне, немов він передбачав критику.

— BE, крові та помсти! Ти марнотратник! — припинив працювати й Б’єрн і, роззявивши рота, дивився на BE.

— Та чого ж? А що ще можна робити отут з цим багатством? Еріку, скільки ти витратив на Попелю? Вона тепер видається дуже крутою.

— Мабуть, тисяч триста. Але ж половина цієї суми пішла на Перстень Справжнього Бачення.

— Еріку, невже? — аж відсахнувся Б’єрн. — Я купив якомога кращий ельфів обладунок, і він однаково обійшовся мені всього в десять тисяч.

— Ет, та це лише речі, що їх крамарі виставляють у вітринах. Ти мав би попросити їх, щоб вони продали тобі справді гарний обладунок. Правда, Еріку? — BE застібав свій плащ, і Б’єрн спідлоба поглядав на нього.

— Ну, такому видатному драконовбивці, як ти, де там працювати. Я вже бачу, як ти через двадцять років станеш гладким і ледачим членом Центрального Комітету.

— А я бачу, як ти гаруєш усе життя й помреш із чотирма мільйонами візантинів у банку, збереженими й цілими! — ображено вигукнув BE.

Ерік утрутився, обережно добираючи слова й намагаючись покласти край неприязній розмові товаришів:

— Фрея і я плануємо забезпечити повернення Гаральда.

— Ой, справді? Цікаво, що ви робитимете? — одразу поставила лопату Інгеборг і обернулася до них.

— Ми вирішили домагатися закону про амністію для всіх вигнанців.

— Хай вам щастить, — буркнула Сігрид. — Немає жодного шансу, що Центральний Комітет дозволить ухвалити його.

— Ні, вони не дозволять. Ось чому ми повинні виставити проти них команду.

Ніхто не відповів.

— Що ж, це цікавий виклик, — замахав кулаками BE, вдаючи, ніби б’ється. — Молоді драконовбивці проти старих. Чудово. Чи ви можете уявити собі, скільки людей збереться на арені, щоб поглянути на ту битву?

— Ні, — похитав головою Б’єрн. — Тільки не я. Не тепер. Досі нам усім щастило — коли зважити на наше багатство. Ми не можемо йти на такий ризик.

— Дивно, Б’єрне, що ми брат і сестра. Інколи ми такі різні, — невдоволено глянула на нього Інгеборг.

— Атож. Ти віриш у школу філософії Еріка Гаральдсона, мовляв, зрештою все скінчиться добре, а доля сприяє тим, хто заслуговує. А я в це не вірю. Сваволі у світі набагато більше.

— А я, як бачите, вірю в Еріка. Саме завдяки його кмітливості ми забагатіли. Як ти можеш забути про це? Тобі тільки поразки в голові, — дорікала Інгеборг. — Ми немов знову і знову сперечаємося з тобою про дракона.

— Так. Можливо. Але пам’ятай, сестричко: коли тебе й на світі не було, була інша дівчинка, Ільга. Вона померла у дворічному віці, — ковтнув грудку в горлі Б’єрн. — Оце й уся різниця між нами. Ти надто поривна, мов метелик улітку, а зима не для тебе. А я можу дивитися на зиму, і вона застерігає мене. Бережи те, що маєш.

— Слухайте, слухайте! — оплесками привітала Сігрид Б’єрнову промову й роззирнулася, немов кидаючи виклик кожному, хто запропонує їй ризикнути її персонажем у битві з ЦК.

— Будь ласка, не сперечайтеся! Насправді мені потрібна допомога лише двох із вас.

— Еріку, як це? — здивувалася Інгеборг.

— Звичайно, боротиметься Гаральд, але є ще один персонаж, що, як ми знаємо, допоможе нам; його звуть Анонім.

— Можеш узяти мене, — зголосився BE. — Я вже знудився чекати на той університет. І кортіло б дізнатися, чого варта моя нова зброя.

— Звісно, ти можеш розраховувати й на мене, — докинула Інгеборг.

— Чудово. Спасибі, — вдячно всміхнувся їй Ерік.

— А що, як ти загинеш? — звернулася Сігрид до брата. — Тоді втратиш усе.

— А якщо ми виграємо, тоді в Центральному Комітеті з’явиться одразу п’ять вакансій, — мовив BE, що вже, здається, не мерз і сповнився енергії. Він вимахував руками, й поли його плаща розійшлися, але він уже не зважав на те. — Уявіть собі, того дня в амфітеатрі збереться увесь світ. То буде найбільший виклик в історії. Б’юся об заклад, що люди будуть на нашому боці. Невже ви не хотіли б подивитись, як зазнає поразки Центральний Комітет?

На цю фантазію BE ніхто не озвався жодним словом, кожен поринув у роздуми.

— Гаразд, Еріку, а хто той Анонім? Теж вигнанець? — поцікавилася Інгеборг.

— Так. Але я повинен сповістити вам ще одну річ, яка ускладнює ситуацію. — Коли всі принишкли, уважно прислухаючись, Ерік повів далі: — Анонім певен, що Центральний Комітет має змогу нападати на гравців і вбивати їх за межами арени. Ми тільки думаємо, ніби «Епік» не дозволяє цього, бо це те, до чого ми звикли. Але вони мають коди, які дають їм змогу створювати персонажів, які можуть убивати — і бути вбитими — за межами арени. — Ерік бачив, що Інгеборг ладна заговорити, але стримав її рукою й розповідав далі: «До першого вигнання Гаральда готували в університеті як убивцю. Тепер він вважає, що це робили для того, щоб його можна було використати проти інших гравців, і що тепер цю роль виконує Рагнок Дужий. Крім того, сказав таке: якщо ми в будь-якій формі кинемо виклик Центральному Комітетові, вони без вагань можуть ліквідувати нас — нас усіх, перше ніж той виклик дійде до амфітеатру.

— Ні, — заперечила Сігрид, — це неможливо.

Б’єрн пошукав якогось стійкого каменя й важко опустився на нього, поринувши у глибокі роздуми.

— Ну-ну. Ти почнеш діяти й поставиш під загрозу життя нас усіх? Навіть тих, хто не хоче кидати їм виклик? — міркував Б’єрн уголос.

— І так, і ні. Ми кинемо їм виклик, але тільки тоді, коли кожен із нас перебуватиме у відносній безпеці.

— Розумію, — мовила Інгеборг. — Ми десь заховаємо своїх персонажів, аж поки все скінчиться.

— Що ж, ми говорили й про це — Гаральд, Фрея, Анонім і я. Якщо заховатися, існує загроза, що вони використають магію, щоб знайти нас. Ні, наша найкраща безпека — це відстань.

— Що ти пропонуєш? — нетерпляче запитав Б’єрн.

— Поплисти нам усім до Касинопії й використати для нашого виклику тамтешній амфітеатр. Ми будемо за два тижні шляху од них, навіть якщо вони сядуть на найшвидші кораблі. Виклик прийде до того, як вони зможуть щось удіяти, щоб зупинити нас.

У світі «Епіку» існувало кілька амфітеатрів, і їх можна було поєднувати між собою, немов існував лише один, загальний амфітеатр, з яким пов’язаний увесь світ. А вийшовши з нього, глядач знову опинявся в тому місті, де він заходив до амфітеатру. Ця здатність була важлива не тому, що гравці зазвичай здійснювали далекі подорожі, а тому, що дехто міг дібрати собі тип персонажа, створений у містах, далеких од Ньюгейвена. Вони теж перебували в рамках правової системи, бо, байдуже де в світі «Епіку» поставав обраний персонаж, поряд було місто з амфітеатром.

— Чудовий план, — зірвався на ноги BE. — Ми втечемо, мабуть, уночі?

— Насправді я думаю, що ми ввели б їх у більшу оману, вдаючи, ніби ми всі працюємо над моїм проектом, — знаєте, отим пошуком закопаних скарбів? Отож ми відкрито наберемо екіпаж і відпливемо. Вони гадатимуть, ніби ми не становимо для них ніякої загрози.