Один член Гоупської команди щільно закутався у плащ, насунувши на голову каптур; інші вітали юрбу помахом рук.
Ерік відчув, як у його душі щось озвалося. Кивнувши головою, Інгеборг показала на арену:
— Напевне, то твій батько.
— Мабуть.
— Дивно, чому він у каптурі? — дивувався вголос BE.
— Мені теж. — Несподівана хвиля смутку наповнила Ерікові очі слізьми. Батько-мати не довіряли йому. Вони нічого не сказали йому про таємницю Гаральдового персонажа. Але ж йому можна довіряти. Зрештою, хіба не зберіг він таємницю про свій зламаний зуб?
— Напевне, щоб улаштувати несподіванку для команди Центрального Комітету, — снувала здогади Інгеборг. Дарма що середовище гри маскувало заплакані очі хлопця, співчутливий погляд Інгеборг, спрямований на Еріка, свідчив, що вона певною мірою розуміє його почуття.
Увійшла команда Центрального Комітету, і юрба замовкла.
— Крові і помсти! — схопився руками за обличчя BE.
— Що там? — аж тремтіла Сігрид, повернувшись до брата.
— Присягаюся, вони вивели свою найкращу команду, — крізь пальці дивився BE. — Гальфдан Чорний, Вольф, некромантка Глейд, чаклун Торкел і валькірія Брунгільда. Серед них четверо драконовбивць.
Гоупська команда, бадьорий вигляд якої підніс настрій юрби, тепер видавалася пошарпаною поруч із блискучим спорядженням і незрівнянною магічною зовнішністю супротивників. Здавалося, ніби навколо Гальфдана навіть світло тьмяніє, дарма що його черевики сяяли чорним полиском. Через дивні тіні, що їх відкидав його обладунок, ті, хто стояв поруч із ним, видавалися людськими подобами простертих на землі величезних, викривлених демонів.
— Ми не маємо шансу, еге ж, BE? — глянула Сігрид на брата, що тільки засмучено стенув плечима.
— «Бійці готові. Три, два, один — починайте!»
Арена одразу піднялася, сформувався кам’янистий терен, окремі купи каміння сягали аж до плечей. Гоупська команда завагалася, а потім, сказавши щось одне одному, побігла ховатися. Тільки четверо з них добігли до рятівного каміння.
Ерік ніде не бачив батька.
— А де Гаральд? — запитав Б’єрн.
— Може, невидимий? — висловив здогад BE.
— Ой, як добре! Сподіваймося, що це справді так! — плеснула в долоні Інгеборг, її ентузіазм додав їм надії.
Команда Центрального Комітету не квапилася шукати своїх супротивників. Її чаклуни щось бубоніли, а Гальфдан і Брунгільда — два воїни — впевнено стояли перед ними на сторожі. Вольф пішов і вигукнув якусь команду дивною гортанною мовою. Потім — юрбі аж дух забило — перекинувсь у великого, лютого чорного вовка й завив.
На відміну од попередньої битви, юрба уважно стежила, тож ті нечисленні голоси, які ще лунали, чулися дуже виразно. Ерік відчайдушно прагнув бути на арені разом із Гоупською командою — але в постаті персонажа, досить могутнього, щоб боротися з тими легендарними супротивниками.
Над ареною загриміло і скупчилися хмари. На глядачів упала велика тінь, і Ерік відчув, як тисне на нього небо.
— О ні! — застогнав BE. — Це чаклун Торкел. Він готується метнути блискавку.
Майже всі тисячі людей у юрбі зіщулилися, чекаючи страхітливого гуркоту в небі, коли з нього вдарить викликана чарами блискавка, дехто навіть вуха прикрив. А потім залунали радісні вигуки, глядачі попідводились. Темні хмари розвіялися, блиснуло сонце, осяявши білий піщаник каміння на арені.
— Що там, що? — зірвався на ноги Ерік, щоб побачити, як корчиться на землі Торкел, його блідо-блакитні, розписані різними символами шати закалялись, вуста запінилися. Од нього задкував стрункий ельф, крутячи перед собою двома короткими мечами, які полискували й гіпнотизували. Потім, легенько уклонившись юрбі, ступив у тінь і зник.
Інгеборг скочила на ноги поруч з Еріком, її сяйливі очі шукали його погляду:
— Еріку, це твій батько! Твій батько!
— Він, мабуть, суперхарциз, — похитав головою BE. — Хто б повірив, що в нас у Гоупі є суперхарциз?
— Ура! — розштовхуючи друзів і стиснувши кулаки, підскочив на місці Ерік. — Це за мою матір! — Він аж затанцював і гамселив кулаками повітря: — Смерть вам усім! — закричав він щосили тепер уже чотирьом членам команди Центрального Комітету.
Юрба й далі стояла на ногах, вітаючи Гоупську команду. BE, не ймучи віри своїм очам, похитав головою:
— Я й не думав, що так багато людей стане на наш бік. Мабуть, у них ті самі почуття до Центрального Комітету.
Вовкулака щосили завив і помчав до Гоупської команди. Проте Гальфдан Чорний озирався, немов охоплений панікою. Він штрикав кудись своїм величезним дворучним мечем і нервово шукав ворога. Брунгільда, поводячись більш упевнено, в повній згоді з образом валькірії в крилатому шоломі, схопила його і сказала щось на вухо. Вони стали спина до спини, а між ними умостилася Глейд, нахилившись над мертвим тілом Торкела.
Юрба заревіла. Крики «Гоуп! Гоуп!» підхопили в усьому амфітеатрі навіть ті, хто не жив у тому окрузі. Усі вони поділяли почуття й сподівання, що ця мить може увійти в історію. Поки що віри не йметься, але, можливо, команда невеличкого округу зможе перемогти могутню команду з Майклгарда; зрештою, загинув великий чаклун Торкел — річ нечувана! Може, цей день стане кінцем кар’єри чотирьох легендарних драконовбивць?
Вовкулака, висолопивши язика, стрибав зі скелі на скелю. Коли він наближався до чотирьох гоупських гравців, Рольфсон і другий воїн піднімали мечі і щити. Але Вовкулака не шукав битви з ними. Останньої миті він змінив напрямок атаки і над головами воїнів скочив з каменя на Сигіду, матір Б’єрна та Інгеборг, цілительку команди. Незважаючи на удари воїнів, що, здається, навіть не пробивали його грубої шкури, Вовкулака вп’явся в горлянку Сигіди, аж поки загриз її. Потім, рикаючи, повернувся до обох воїнів, ошкіривши закривавлену пащу.
— Срібна зброя. Нам потрібне срібло або чари! — занепокоївся BE.
У тіні позаду Вовка відбувся якийсь рух. Блиснули леза. Вовк заскавучав і обернувся, щоб побачити, хто так несподівано проштрикнув його. Перед ним стояв загадковий ельф, повільно крутячи двома короткими мечами й відбиваючи напади ошкірених вовчих іклів. Юрба знову підскочила од збудження. Ерік скористався нагодою, щоб краще роздивитися персонажа свого батька. То був лісовий ельф, менший за ельфа-сидха, але дужчий на вигляд. Його обладунок був переважно шкіряний, але напрочуд гарно оздоблений, тож міг бути чарівним. Під каптуром ельфа Ерік бачив полиск золотого волосся — незвичайну поблажливість і єдине свідчення, що той персонаж — справді його батько.
Вовкулака тим часом рухався дедалі повільніше, важко сапав, з його пащі спадали на землю довгі пінисті клапті слини.
— Мечі, певне, отруєні, — зауважив Б’єрн.
— Атож, — відповів BE, захоплено стежачи за битвою.
Поки Вовкулака дедалі тяжче водив боками, Ерік знову поглянув на команду Центрального Комітету. Решта бійців не гаяли часу. Глейд, ставши над тілом, встромила йому в груди жезл із черепом на верхівці. Ефектно махнувши жезлом, вона показала ним у бік лісового ельфа з двома мечами, що завдав їм стільки клопоту. Оживлене тіло Торкела повільно підвелося з землі, повернулося обличчям до своєї мішені й полетіло.
— Смерть і руїна, що це? — прошепотіла Інгеборг.
— Навіть не можу уявити, — зчепив руки BE, виказавши цим рухом свій страх, дарма що сіре кам’яне обличчя воїна зберігало непроникний вираз.
Гаральд час од часу відводив очі від Вовкулаки, що конав, і раптом побачив, як наближається воскресла істота. Відбіг у тінь і знову зник, але зомбі Торкела годі було одурити маскуванням: він постійно змінював напрямок лету, повторюючи Гаральдові рухи.
Зненацька зграя ворон, невідь звідки й узявшись, каркаючи та галасуючи, перелетіла через межі амфітеатру й пірнула в центр конфлікту. Глейд відкинула назад свої пурпурові шати і щось вигукувала, піднявши вгору руки, тим часом її сиві коси немов струменіли в небо, скеровуючи птахів на інших членів Гоупської команди. Гоупський чаклун спромігся видобути й пустити на птахів спалах полум’я, чимало ворон упало й гупнуло об землю. Але в зграї були тисячі ворон, тож невдовзі вони оточили трьох видимих гоупських гравців. Рольфсон та його товариші лише безперестанку крутилися, ховалися між камінням і відбивали небезпечні напади чорних створінь, що лопотіли над ними крилами. Чаклун, що був у найгіршому обладунку й не мав шолома, упав, затуляючи очі руками. Тієї ж миті його цілковито поглинув чорний рухливий пташиний килим, невдовзі бідолаха вже не ворушився. Обидва воїни, опустивши голови, билися й далі, прикриваючись мечами і щитами від ворон, які каркали і дзьобали їх.
