Авенір відчув, як волосся заворушилося у нього на голові. Та все ж він спитав:

— Які ваші умови?

Артеменко миттю перемінив тон.

— Ви з цього і почали. Заходите — і з порога: «скільки?» Налякали мене. Жодного разу не бачив, щоб людина так брала бика за роги.

— І все ж. Які ваші умови?

— Це залежить від багатьох причин. Переважно від суми парі. Іноді від можливостей клієнта. Якщо йдеться про чоловіка, який набрид, або про шантажиста, то сума встановлюється залежно від коштів клієнта. Ви повинні розуміти, що я не веду справи з бідними людьми. Винятком є випадки, коли йдеться про велику спадщину. Тоді ми виходимо з розмірів спадщини бабусі Олени. Сума парі складає приблизно десять відсотків від очікуваної суми. А умови парі — тисяча до одного. Звичайно, у твердій валюті, або, як ще кажуть, в у.о., — він захихотів.

— Тисяча до одного? Круто! — присвиснув Авенір.

— Але якщо ви точно знаєте, що ваша бабуся Олена ось-ось помре, ви ж до мене не прийдете.

— А якщо ви програєте?

Артеменко стенув плечима.

— Бува й таке. Доведеться платити.

— А якщо я програю і не схочу платити?

Артеменко відкинувся в кріслі і примружив очі.

— Не раджу вам цього робити, — тихо, але з прихованою погрозою в голосі сказав він.

В Авеніра по спині побігли мурашки.

Він підвівся і кинув:

— Мені треба все ретельно обміркувати.

І тут Артеменко вкотре перемінився ще раз. Він знову став лагідним і люб’язним.

— Звичайно, звичайно. Такі справи нашвидкоруч не вирішуються. Не треба поспішати. Якщо ви вирішите укласти зі мною парі, приходьте, ми його обговоримо. Адже вам не горить? Квапитися не варто. Ще є час.

Дейкало вийшов з контори, приголомшений почутим. Адже до сьогодні він сподівався, що історія з Володаркою і вбивствами на відстані — просто маячня, але тепер справи набрали реалістичних обрисів.

Він брів убік Львівської площі, а у вухах його лунали слова: «Ще є час…»

Повернувшись додому, Дейкало почувався таким розбитим, що вирішив не дзвонити Русі, а спочатку добряче відпочити. Скинувши теплу куртку, він вмостився у фотелі й непомітно для себе задрімав.

Прокинувся він пізно вночі від телефонного дзвінка.

— Ти вдома? — кричала у слухавку Руся. — Чого ж ти мені не подзвонив, коли повернувся? Я тут хвилююся, а ти… Я вже казна-що собі уявляла!

Авенір зрадів, почувши, що хтось за нього хвилюється. Він потішено мовив:

— Не треба було хвилюватися. Все гаразд.

— Але ти не подзвонив, коли повернувся, — заперечила Руся.

— Даруй, так вийшло.

Дейкало докладно розповів Русі про зустріч із Артеменком. Русі система укладання парі на чиюсь смерть не видалася такою неймовірною, як Авенірові. Йому навіть здалося, що такий результат її задовольнив.

— Тепер ми точно знаємо, що нам це не примарилося, — сказала вона. — Тепер ми знаємо напевне, що насправді існує організація, яка усуває людей.

— Надприродними засобами? — скептично озвався Авенір.

— Розумієш, — спробувала пояснити йому Руся, — якби цей Артеменко був знахарем, хіромантом чи астрологом, я б не повірила. Але позаяк він виявився мерзенним і підлим дрібним шахраєм, не повірити у реальність цієї підлої афери важко. Це здається нісенітницею, але, виходить, Володарці та її подругам якось вдається виконувати замовлення… Проте це — не телефонна розмова.

— Не телефонна, — погодився з дівчиною Авенір.

Наступного дня Авенір поїхав до Наталі Паняєвої. Він хотів із нею побалакати про всілякі потойбічні дива. Журналіст знав, що голова письменниці набита різноманітними відомостями, котрі, як вона вважала, можуть колись знадобитися.

Але Наталя була не в гуморі. Вона щойно випровадила ветеринара, який приїжджав оглянути Тимура.

— Ти уявляєш, — обурено мовила вона, ледь відчинивши двері, — він сказав, що Тимкові треба дати ліки від глистів.

— Здуріти можна, — притакнув Авенір. — А «він» — це хто?

— Ветеринар. Вважає, що в мого пса можуть бути глисти!

Авенір озирнувся на Тимура, який йшов слідом за ними. Пес збентежено похнюпився. Йому було соромно через те, що його запідозрили у такому неподобстві.

— До того ж ці ліки можуть містити талій. Тимко ж облізе!

— Не вигадуй! Талій — страшенно небезпечна штука. Я думаю, його тепер не використовують у ліках.

— Досить того, що пес жере часник, — коли собака жере часник, у нього глистів не може бути, — продовжувала обурюватися Наталя. — А де тепер використовують талій?

— В інфрачервоній техніці, як амальгаму в спеціальних термометрах, і як отруту!

— От бачиш! Кави хочеш?

— Не відмовлюся. Якщо ти маєш час, я хотів розпитати тебе про білу і чорну магію. Маєш якісь книжки на цю тему?

— Дещо є. Зараз пошукаємо. Але спочатку кава.

Наталя подалася на кухню, за нею звично посунув Тимур. Авенір влаштувався у кріслі, дослуховуючись до булькотіння ввімкненої кавоварки.

Письменниця щойно закінчила розділ чергового роману і була налаштована побалакати. Тимур, здавалося, теж зрадів гостеві. Він знав, що Авенір обов’язково почастує його печивом. Незабаром на столі з’явилася кава і бренді. Авенір подумав, що тільки він і п’є цей бренді, бо рівень напою у пляшці від його останнього візиту не знизився.

— Над чим ти зараз працюєш? — спитала Наталя. — Випадково, не маєш якоїсь сенсації?

— Наче ти не дивишся телевізор і не лазиш по Інтернету, — пробурмотів Авенір. — Якщо буде якась сенсація, ти її не пропустиш! Хто-хто, тільки не ти!

— Ти розумієш, — сказала Наталя, зручніше вмощуючись у кріслі, — далеко не з кожної карної справи можна взяти цікавий сюжет.

— Розумію, — погодився Дейкало. — От Дементій нещодавно розповідав мені про вбивство священика. Як на мене, з цієї історії важко зробити карколомний роман.

— А якщо священик був старим гріховодником? Або брав участь у якихось темних справах?

— Не сміши мене. Які можуть бути темні справи у літнього священика?

— Наприклад, він насправді був сатаністом, і фанатики, дізнавшись, наказали його за це, — засміялася Наталя.

— Ні, — заперечив Авенір, — він був звичайним бідним священиком.

— Тоді не знаю.

— А що ти взагалі знаєш про сатаністів? — спитав Дейкало.

— Нічого. Переважно плітки, які з’являються у твоїй газеті, — Наталя підвелася і рушила на кухню готувати нову порцію кави.

— А про білу чи чорну магію? — гукнув їй вслід Дейкало.

— Про білу магію я маю деякі книжки, — Наталя стояла в дверях із кавником у руках. — Але ніколи цим докладно не займалася.

— Розкажи щось.

— На мій погляд, уся ця магія складається із суміші християнства, буддизму та ісламу. Вони вважають, що світобудова має сім шарів. У кожному шарі сім стихій. Людина складається з фізічного, вітального, ефірного, астрального і ще якихось тіл. Вони думають, що можуть викликати духів, янголів, лікувати і таке інше. А ще вони можуть запалювати вогонь собі на тім’ячку. Ця вправа називається «Вогняна квітка», — Наталя посміхнулася. — Так і сидять з вогняною квіткою на голові.

— Натуральною? — зареготав Дейкало.

— Ні, звичайно, уявною. Там багато всілякого — ритуали, замовляння, благословіння. Вони багато чого взяли у Данила Андрєєва з його «Рози Світу». Хочеш, розповім одну з їхніх історій? Тільки розповідати треба «с вираженієм».

— Давай, — охоче погодився Авенір. — Розкажи мені страшну історію про магів.

Наталя підхопилася з крісла. Стала посеред кімнати, закотила очі, а руками заходилася робити паси на всі боки, притупуючи ногою.

Авенір розреготався, а Тимур сердито загавкав, вимагаючи припинити це, з його погляду, неподобство.

Давлячись від сміху, Наталя почала:

— Одному магу набридло знімати вроки, боротися з відьмами. Він сказав собі: адже це Місяць винен в існуванні всіх темних сил. А якщо Місяця не стане?… І він влаштував Місяцю чорну месу.