— То я, мабуть, остережуся спілкуватися з нею, — засміявся пан Картамиш. — Я зовсім забув, що вона — місцева відьма.

Авенір зітхнув із полегшенням: от що значить — розумна людина. Не вірить у чаклунство.

Минуло ще кілька днів, перш ніж Надія Борисівна повела Авеніра до Тетяни Володарської. Попередній візит, до пана Картамиша, справив на нього приємне враження.

— Він, мабуть, має купу грошей, — сказав Дейкало, коли того вечора вони вийшли надвір. — Нефритові фігурки, африканські маски, коштовний посуд. Я вперше в житті пив із золотих чарочок! Вам, вельмишановна Надіє Борисівно, пощастило з сусідом.

— Так, — з ентузіазмом погодилася пані Мурченко. — Біля нас живуть люди небідні, але якісь нуднуваті. А пан Картамиш порівняно з рештою дуже колоритний. Хоча Тетяна ще колоритніша, — сміючись додала Надія Борисівна.

До Тетяни вони прихопили з собою Наталю Паняєву і — до особливої радості Авеніра — симпатичну Русю, яку насправді звали Русланою Микитась. По дорозі пані Мурченко трохи брала на кпини письменницю.

— От вам, Наталю, сюжет для роману — життєпис пана Картамиша.

Але Наталя образилася від натяку, що їй може забракнути сюжетів:

— Чомусь завжди люди пропонують мені зовсім непотрібні сюжети. Ну, який детектив можна зробити із життєпису пана Картамиша?

Коли вони підійшли до воріт великого будинку, суперечка вщухла сама собою.

Авенір був дещо розчарований виглядом будинку. То був гарний, але цілком звичайний двоповерховий котедж, нічого зловісного або таємничого в ньому журналіст не помітив. Він так і сказав на вушко Русі.

— Почекайте, подивитеся, як у них цікаво всередині, — теж пошепки відповіла вона.

Ворота розчинилися, коли компанія наблизилася до них.

Гостей зустріла Оксана Куліда. Цього дня вона вже не була обвішана намистом, але натомість на її великих безформних грудях сяяла величезна нікельована брошка, а на голові копицю рудуватого волосся вінчав такий самий нікельований обруч. Вдягнута вона була у синю сукню, схожу за кроєм на мішок. І взагалі, вся її фігура нагадувала лантух, хоча Оксана була ще досить молодою жінкою — десь між тридцятьма і сорока роками.

Вона провела гостей до холу, радісно всміхаючись, і там їх зустрічала Тетяна, з-за плеча якої визирало ще одне обличчя.

«Віта, — здогадався Авенір, — куховарка». Тетяна, — висока, худа і чорнява, — була вдягнута у чорний стриманий костюм, коротке чорне волосся гладенько зачісане, а очі з-під брів, які зрослися на переніссі, дивилися проникливо і суворо. На шиї в неї висів дивний блискучий кулон. Авенір намагався його роздивитися, але наштрикнувся на гострий погляд господині.

«Ось воно, — подумав Дейкало, — нас починають лякати».

Гості роззиралися довкола себе. Вони стояли посеред високого і світлого холу з крученими сходами, що вели на другий поверх. У кутку палав камін, над ним висіла велика картина, мальована олією. Посеред холу на товстому килимі перед диванами стояв низенький скляний столик, на ньому — шахова дошка з розставленими фігурами. Фігурки здалеку видалися Авеніру вирізьбленими із слонової кістки, але він не був певен, що це насправді так. На стіні темнів величезний плазменний екран на рухомих кріпленнях.

Усе це Авенір встиг помітити, поки йшов обмін вітаннями. Він також помітив замасковану шафку біля дверей і зрозумів, що там знаходиться універсальний пульт, який керує всією технікою у цьому домі.

«Ти ба, — подумав він, — старовинні традиції, поєднані з новітніми технологіями».

Товариству запропонували присісти. Всівшись на диванчики, гості із задоволенням ловили тепло живого вогню. Особливо насолоджувався Авенір, бо Руся сиділа поруч. Вона непомітно притислася до його плеча. З іншого боку сіла Тетяна.

Навпроти репортера сиділа Наталя Паняєва, вона робила якісь дивні знаки бровами, але Дейкало вирішив розпитати її згодом, що вони означають, — йому не хотілося зараз розгадувати ребуси.

Куховарка Віта принесла напої і каву. Розставляючи частування на столі, вона кинула швидкий погляд на Авеніра. У цьому миттєвому погляді відчулася якась злоба і прихована погроза. Він навіть на мить зіщулився.

— Щось не так? — помітила його реакцію Тетяна.

— Та ні, все гаразд.

— Я помітила, як вона на вас подивилася. Віта може налякати, чи не так?

Надія Борисівна підбадьорливо посміхнулася йому, теж зробивши дивний знак бровами. А письменниця очі пустила під лоба.

— Мене не так просто налякати, — Авенірові надавала відваги присутність Русі.

Тут до розмови приєдналася Оксана.

— Зізнайтеся, любий Авеніре, ви вже чули, що ми займаємося всілякими чаклунськими штучками. Про нас ходять такі чутки, — солодким голоском проспівала вона.

— І люди мають для цього підстави, — зауважила Тетяна. Здавалося, її це тішить.

— Так, так, я чула, що Оксана має надзвичайний талант, — мовила Надія Борисівна.

А Руся лише лагідно посміхнулася Авеніру.

Оксана, заохочена загальною увагою, продовжувала:

— Мене завжди притягала містика. Ще малою я усвідомила, що маю надприродній талант. Я завжди була дуже чутливою. На відстані відчувала біду і попереджала своїх подруг. Одного разу моя шкільна подружка показала мені фотографію свого брата, який поїхав за кордон на заробітки. Глянувши на фото, я знепритомніла. А потім ми дізналися, що у цей день її брат загинув під час шторму на морі, — вона переможно подивилася на присутніх.

— Надзвичайно, — байдуже мовила Надія Борисівна.

— Які у вас дивовижні прикраси, — лагідно сказала Наталя Паняєва, чим вельми потішила Оксану.

— Так, — Оксана засяяла ще дужче. — Це ось — амулет із хребта змії. Бачите? Це була отруйна, дуже рідкісна змія ефа. Подивіться, — вона простягнула свій амулет до рук Авеніру.

Той, приховуючи відразу, взяв огидну річ.

— Ви не вірите в те, про що вона говорить? — нахилившись до нього, спитала Тетяна. — Але ви повинні знати, що не все можна пояснити забобонами, традиціями або релігійним фанатизмом. Існують сили та істини, які не підлягають поясненню. Вони завжди були і завжди будуть. Таємне знання буде завжди — яких би успіхів не досягла наука, вона не знайде всьому раціонального пояснення…

— А я і не сперечаюся, — відповів Авенір.

— Магія — це застосування на практиці таких методів, принцип дії яких до кінця невідомий. Розумієте? — Тетяна зверталася лише до Авеніра. — Мабуть, усім відомо, що практичні знання людства завжди йшли попереду теорії. Люди проводили складні хімічні реакції задовго до виникнення хімії як науки, вони інтуїтивно відчували і використовували властивості матерії у ті часи, коли навіть слова «фізика» не було…

Вона помітила, що решта товариства не дослухається до її слів, і запропонувала Дейкалу:

— Хочете, я покажу вам будинок?

Кивнувши на знак згоди, Авенір підвівся і рушив за нею.

Вони йшли вздовж великих вікон, хитромудра система освітлення м’яко вмикала світло перед ними і вимикала позаду. Дейкало по дорозі зазирав у прочинені двері кімнат, повз які вони проходили. Він встиг зауважити потужну модерну техніку, якою були обладнані приміщення. Це його дещо здивувало; він думав, що відьми, навпаки, дотримуються духу старовини, щоб справити належне враження на клієнтів. Що вони носять давнє вбрання і сидять у кімнатах, освітлених свічками. Хоча, якщо врахувати, що клієнтами саме цих відьом є сучасні багатії (адже Надія Борисівна казала про дорогі авто), то і прибутки, і антураж мають бути відповідними — надсучасними і коштовними. Це десь із тих правил, що успішний бізнесмен зобов’язаний їздити на дорогому автомобілі останньої моделі.

Дорогою Тетяна продовжувала свою лекцію:

— Ви, мабуть, знаєте, що представники будь-якої професії: гончарі, ковалі, мисливці — у давні часи мали свої магічні прикмети й обряди. Ці обряди були начебто частиною ремесла. Люди думали, що без допомоги духів не можна зробити жодного якісного предмета, вполювати звіра, не можна навіть народити здорову дитину. Вам нудно? — перебила вона саму себе.