Але Козлов наполягав на своєму.

— Звісно, вам краще знати, — сказав він, — проте багато людей у цьому таки знаходять своєрідну романтику. Просто ви вже звикли до своєї романтичної професії.

— А ви, — не залишився у боргу Дементій, — надивилися детективів.

За тим він розпрощався і пішов. Враження від розмови з Козловим у нього залишилося подвійне і непевне.

А тим часом Авенір Дейкало тинявся по квартирі, нишпорив у старих газетах і журналах, перекладав книжки, ввімкнув і вимкнув комп’ютер, спробував приготувати вечерю, — та все валилося у нього з рук. Новини його не цікавили, їсти не хотілося. Словом, журналіст не знаходив собі місця. Його мучили сумніви. Не знаючи про те, що майор Дементій все-таки вирішив розібратися з його, як він казав, «витворами бурхливої уяви», Авенір сумував і злився на майора і на Іринку, які не повірили йому і не захотіли допомогти.

Авеніру почало здаватися, що й насправді він — дурний і впертий віслюк, який діє усупереч здоровому глузду. Він вирішив більше не думати про цю справу. Але все одно подумки повертався до розмови з паном Картамишем і згадував його слова: «Треба зайнятися цим серйозно і негайно».

Непогана порада, але що саме він, Авенір, має робити? «Ви маєте друга, який може вам допомогти?» Авенір попрохав Іринку допомогти, але вона лише поглузувала з нього. Він просив Дементія, але той підняв його на кпини.

Тут Дейкалу дещо спало на думку, і він почимчикував до телефону.

Він набрав номер Наталі Паняєвої.

— Привіт, це Авенір.

— Впізнаю, — не дуже привітно відповіла Наталя. Очевидно, він знову відірвав її від роботи.

— Ти вже даруй мені, — лагідно промовив Авенір, — але скажи, будь ласка, чи не призначена у тебе зустріч із Русею?

— З якою Русею? — мабуть, Наталя досі перебувала серед своїх героїв, а там жодної Русі не було.

— З тою, з якою я познайомився у Надії Борисівни. Ти ж її знаєш.

— Знаю, — неохоче відповіла Наталя, — але я зараз пишу і ні з ким не зустрічаюся.

— А телефона її ти не маєш? — з надією спитав Дейкало.

— Не маю, на жаль, — Авенір зрозумів, що письменниця хоче позбутися його якомога швидше. — Та ти потелефонуй Надії Борисівні. Вона точно має.

— Мені незручно, — сором’язливо зізнався Авенір.

— Чого б то раптом? — щиро здивувалася Наталя. — Це ж дуже просто. Скажи, що загубив її номер, а мусиш віддати книжку. Або що позичав у неї гроші, і тепер вона чекає на борг. Або що хочеш запропонувати їй роботу. Ти що, сам не можеш придумати?

— Гаразд, — погодився Авенір, — щось вигадаю.

За хвилину він уже набирав номер Надії Борисівни. Вона охоче погодилася дати йому Русин телефон.

— Ви записуєте? Чотириста шістдесят вісім — двадцять вісім — дев’яносто один.

— А як її звуть? Тобто, як її повне ім’я та прізвище?

— Руслана Микитась. А що?

— Ні, нічого. Дякую, Надіє Борисівно.

Авенір поклав слухавку.

Авенір запросив Русю до «Світлиці» на Андріївському узвозі. Під млинці з ромом, думав він, легше буде розповісти про свої неймовірні здогади.

Руся охоче погодилася зустрітися з Дейкалом. Вона сказала, що живе неподалік, тому швидко прийде, ось тільки перевдягнеться.

І справді, вона прийшла дуже швидко, поривчасто ступила до маленького залу і зупинилася, стискаючи у руках парасольку. Потім відшукала очима Авеніра і підійшла до його столика.

Дейкало допоміг Русі зняти плащик. До них негайно підскочив невисокий хлопчина-офіціант, перехопив плащик із рук Авеніра і відніс його кудись у закуток.

У маленькому залі всі чоловіки, як здавалося Авеніру, витріщалися на Русю, на її довге русяве волосся, яке м’якою хвилею спадало на спину, на обличчя з витонченими рисами, на ніжні руки з тонкими зап’ястками.

Йому хотілося, щоб вони були у залі лише удвох. Але, скоса глипнувши на вишикуваних офіціантів і уявивши, як вони лютуватимуть без клієнтів, Дейкало примирився з присутністю інших чоловіків.

Не даючи собі часу на роздуми і дивлячись у її сині сяючі очі, Авенір заходився з місця в кар’єр сумбурно розповідати про те, що його хвилювало.

Через те, що Руся уже давно була знайома з Володаркою та її компаньйонками, розповідати їй було легко. Закінчивши розповідь, Авенір деякий час сидів, втупившись у свою порожню чашку. Він боявся глянути на Русю. Вона ж його остання надія! Якщо і вона посміється з нього… Він таки визнає себе божевільним.

Але Руся лише спитала:

— Це все?

— Все, — полегшенно видихнув Авенір.

— І що ж ти збираєщся робити?

— А ти вважаєш, що треба щось робити?

— Безперечно! — гаряче вигукнула Руся. — Хіба можна сидіти склавши руки і дивитися, як злочинна організація знищує людей?

Авенір був у захваті. Якби він міг, миттю зістрибнув би зі стільця і дав би гопака просто у кав’ярні. Але, на щастя, журналіст стримався і про всяк випадок спитав:

— Що я можу зробити сам?

Руся наморщила чоло.

— Тепер ти не сам. Я буду тобі допомагати. Насамперед треба з’ясувати, що це все означає. Я думаю, ми зможемо це зробити. Для початку треба все обміркувати…

— Я уже міркував, аж поки вирішив, що збожеволів, — пожалівся Авенір.

Руся задумливо розмішувала цукор у чашці.

— Мені здається, найперше, що треба зробити, — нарешті вимовила вона, — це розшукати ту дівчину, з якою ви вечеряли після «Енеїди». Як її звуть?

— Віруня Петрівка.

— По-моєму, вона щось знає.

— Знати знає, але вона страшенно налякана, зі мною навіть не схотіла розмовляти, коли я почав її розпитувати у магазині. Вона боїться. Я навіть не сподіваюся, що вона щось розповість.

— Бачиш, — переможно глянула на Авеніра Руся, — ось тут і знадобиться моя допомога. Мені вона розкаже набагато більше. Треба влаштувати з нею зустріч. Начебто зненацька, не у цій справі. Треба діяти через твого приятеля, з яким ти її бачив минулого разу. Давайте зустрінемося — вона з ним і ми з тобою. Десь повечеряємо, потанцюємо.

Авенір захихотів:

— Приспимо її пильність салатом із креветок.

— Саме так. Вона любить креветок? Мабуть, це дорого.

Дейкало пообіцяв заплатити за усі лагоминки, яких Руся забажає.

— А наступний крок… — Руся замислилася. — Наступний крок… Думаю, тобі треба зайнятися Томою Оліяр. Ти ж можеш це зробити через свою газету чи друзів-газетярів.

— Але ж вона померла! — здивувався Авенір.

— Я про це не забула. Але, якщо наші припущення правильні, хтось дуже бажав її смерті. І влаштував виконання своїх бажань через Володарку. Я думаю, що тут діяла або мачуха, або дівчина, з якою Тома побилася тоді у кав’ярні. Ти казав, що вони побилися через хлопця. Може, друга дівчина збиралася вийти за нього заміж, тому і позбулася суперниці. Як ти думаєш, можна знайти ту дівчину або когось, хто її добре знає?

— Не виключено, що про той випадок пам’ятає буфетниця. Може, вона і другу дівчину знає.

— Також треба довідатися, чи та, друга, дівчина забезпечена. Тобто чи має вона чим розплатитися з Володаркою. Мабуть, ворожка працює не за «будь ласка».

— Мабуть.

— А ще треба зайнятися мачухою. Якщо вона вдова багатої людини, можливо, в вашій газеті, в архіві, є якісь відомості про неї. Може, вона займається доброчинністю або ще щось. Тобі це не важко буде зробити — просто розкопай трохи інформації і поїдь до неї по інтерв’ю.

— Просто поїхати?

— А чому б ні. Людям лестить, коли до них звертаються, щоб узяти інтерв’ю. Часто вони навіть забувають спитати про документи. Тільки не знаю, як з’ясувати, де вона живе, — Руся знову наморщила лоба.

— Це просто. Друзі Томи зможуть нам допомогти.

— Я думаю, наша вдова живе у прекрасному будинку чи квартирі. Ти можеш сказати, що твоя газета цікавиться квартирами з сучасними інтер’єрами, наприклад. Це якщо вона не займається доброчинністю.

— Моя газета не друкує статей про сучасні інтер’єри.