— На перший погляд це видається просто дурницями, — вставив пан Картамиш.

— Отож бо й воно, — погодився Дейкало. — Я б і сам перший посміявся, якби не було цієї дивної розмови про Володарку в кафе.

— Так, — погодився пан Картамиш, — «зайти до Володарки», «з’їздити до Володарки», «сама Володарка». Тут багато чого треба обміркувати.

Вони трохи помовчали. Потім пан Картамиш додав:

— Ця справа смердить. Що б там не було, це треба припинити. Ви, я думаю, самі це прекрасно розумієте.

— Я розумію, але навіть не знаю, з чого почати, — відверто зізнався Авенір.

— А це якраз і найважче — придумати, з чого почати, — закивав головою пан Картамиш. — Та не можна гаяти часу. Треба зайнятися цим серйозно і негайно. Ви маєте друга, який зможе вам допомагати?

Авенір замислився. Майор Дементій? Та він лише посміється з нього! Наталя Паняєва?

Вона заклопотана своїми романами й інших сюжетів не визнає. А Іринка Кириченко? Ось хто має гострий розум і прекрасне логічне мислення! Мабуть, вона і є таким другом.

Пан Картамиш спостерігав, як змінюється вираз обличчя Авеніра.

— Придумали? От і добре! Я буду стежити за подіями у будинку, який ми назвемо «будинком трьох відьом». Але відчуваю, що справа далеко не в цих трьох відьмах. Нам треба знайти ланку, якої зараз не вистачає. Зв’язок між одним із цих прізвищ і Володаркою. Це повинно бути щось реальне.

На цьому вони закінчили розмову і мовчки допили прохололу каву. Авенір невдовзі розпрощався і рушив, трохи заспокоєний, додому.

Майор Дементій працював у своєму кабінеті над паперами. Крізь прочинені двері зазирнув судмедексперт Гімпель.

— Тебе цікавлять результати розтину? — запитав він.

— Мене вони завжди цікавлять, особливо після обіду, — похмуро відповів майор.

— Тоді слухай, — Гімпель зручно вмостився в кріслі, але розпочати свою малоапетитну розповідь не встиг — задзвонив телефон.

Майор зняв трубку:

— Майор Дементій слухає. Перепрошую? А, це ви, пане Козлов, — він ввімкнув спікерфон і кивнув Гімпелю, щоб той залишився.

На всю кімнату залунав голос:

— Я радий, пане майоре, що ви мене пам’ятаєте. Я дзвоню, як ви просили. Пам’ятаєте, ви казали зв’язатися з вами, якщо я знову зустріну того чоловіка, який стежив за отцем Юрієм? Я уважно спостерігав за людьми, які проходили повз мій офіс, але ніколи більше його не бачив…

— Ви тільки для цього мені телефонуєте? — нетерпляче спитав майор, бо він таки хотів почути результати розтину.

— Розумію вашу іронію, шановний. Але хвилинку терпіння. Я маю вам розповісти, що кілька днів тому, коли я був на доброчинному дитячому святі… Воно відбувалося у парку на Совках; я особисто туди пішов через участь Наталі Панаєвої, яка підписувала там свої книжки…

Гімпель і Дементій перезирнулися. Гімпель стенув плечима, мовляв, нічого не вдієш, май терпіння.

— Я дуже люблю детективи, — продовжував Козлов, — тому я хотів отримати книжку з автографом відомої письменниці. Ви читали її роман про викрадену дівчину?

— Чесно кажучи, — ледь стримуючись, промовив майор, — я не маю часу на романи, бо…

— Бо мусите вислуховувати таких зануд, як я, правда ж?

— Ну-у-у, — не став заперечувати майор.

— Так от, на превеликий свій подив, я побачив там цього чоловіка. Того самого, який проходив повз мій офіс у вечір вбивства отця Юрія. Мабуть, після того він потрапив у якусь аварію, чи що, бо пересувався на візку. А може, це лише маскування. Я навів про нього довідки і з’ясував, що це пан Картамиш, проживає неподалік того парку. Кажуть, що він — дуже багата людина…

— Дякую вам, пане Козлов, — перебив його майор, — ви нам дуже допомогли, тепер ми самі будемо наводити про нього довідки. Ще раз дякую і до побачення, — він відключився. — Ну, що скажеш? — майор поцікавився думкую Гімпеля.

— Ці балачки не тримаються купи, — спокійно відповів лікар.

— Можливо, ти маєш рацію. Але це на перший погляд, а якщо копнути глибше…

— Цей тип, Козлов, елементарно не міг роздивитися настільки добре чиєсь обличчя тоді ввечері, а до того ж, був густий туман. Мабуть, це просто збіг. Сам знаєш, як це буває. Він побачив чоловіка, якого намалював собі в уяві. Це ж майже правило: у дев’яти випадках із десяти підозрювані не схожі на свій опис чи фоторобот.

Дементій заперечливо похитав головою:

— Мені цей Козлов видався досить солідним чоловіком, розумним і спостережливим.

— Тобто ти схильний йому вірити? — Гімпель з цікавістю дивився на майора. — Ну, в такому разі, що ти збираєшся робити?

— Про всяк випадок наведу довідки про згаданого пана Картамиша, — відповів Дементій, — але спочатку доповідай про результати розтину.

Авенір та Іринка Кириченко пили каву в «Кавовому домі» у Пасажі. Дейкало, як умів, намагався передати свої сумніви приятельці, на чию логіку і ясний розум покладався. Та йому здалося, що Іринка слухає неуважно.

— Дивовижні речі ти розповідаєш, — легковажно заявила Іринка, розглядаючи паруючий кавник перед ними на столі. — Я чула такі історії, але там йшлося про забобонних сільських мешканців.

— Ти не хочеш мене розуміти, — дратувався Авенір.

— Чому ж? Я прекрасно тебе розумію. Це все дуже цікаво. Якась дохристиянська історія. По-моєму, це просто відгомін поганських традицій, — Іринка потяглася за черговим шматком лимонного торта.

— При чому тут поганство! Є факти. Прізвища на аркуші паперу. Я знаю, що трапилося з деякими з них. Мене цікавить, що трапилося чи що трапиться з рештою.

— Це все твоя творча уява. Ти все перебільшуєш, Веню. Але твої відьми, схоже, і самі вірять у всю цю чортівню. Я думаю, що вони гидкі та злісні жінки, як ти і розповідаєш.

— Але ти не віриш, що вони небезпечні?

— Звичайно, ні.

— Мені здається, — Дейкало вже говорив сам до себе, — що треба все перевірити. Я волію добратися до суті.

— Правильно, — Іринка знову потяглася за тортом. — Матимеш матеріал для прекрасної статті. Це буде дуже цікава, навіть захоплююча стаття.

— Я сподівався, ти мені допоможеш, — зауважив Авенір.

— Чим же я можу допомогти?

Авенір замислився. А справді, чим? Коли журналіст призначав цю зустріч з Іринкою, він сподівався на її розсудливість та енциклопедичні знання. Але, зіткнувшись з байдужістю дівчини, він відчув, що його сподівання розсипалися на друзки.

— Допоможи мені все перевірити і з’ясувати, будь ласка.

— На жаль, я страшенно зайнята зараз. Пишу статтю із соціологічних досліджень купівельної спроможності мешканців Совських Ставків.

Авенір похнюпився.

— Зрозуміло. Ти справді страшенно зайнята.

Іринка зраділа:

— Абсолютно маєш рацію!

Авенір подивився на неї через стіл. Гарна, розумна, освічена, проте без вогника у душі. Ні, вона йому нічим не допоможе.

Наступного дня Авенір намагався додзвонитися до майора Дементія, але того не було на місці. Тоді невтомний журналіст спробував зловити його наприкінці дня у його ж кабінеті, і йому це вдалося.

Друзі рушили до «Челентано» випити по чарці та поїсти піци. Майор був дуже голодний, він цілий день мотався у справі перестрілки між наркоторговцями на Куренівці і не встиг пообідати. Але він швидко наситився і відігрівся (переважно завдяки бренді), настрій його поліпшився, а очі задоволено блищали.

— Ти не дивуйся, — перейшов Авенір до мети свого візиту. — Просто випливли деякі факти, тому я вирішив тебе потурбувати.

— Матеріал для статті? — сонно пробурмотів ситий Дементій.

— Не знаю поки що. Я про ту справу… Вбивство отця Юрія. Хочу тебе спитати: назва «Володарка» тобі нічого не каже?

— Містечко у Київський області. А що?

— Я думаю, може, це не містечко, а прізвисько однієї ворожки. І вона якось пов’язана з вбивством…

— Чому ти так вважаєш?

— Не можу тобі сказати нічого певного, лише здогади на рівні інтуїції. Я нещодавно був на доброчинному вечорі у парку на Совках. І там мене познайомили з ворожкою, чи медіумом, чи хіроманткою, біс розбере. Її звати Тетяна Володарська, а псевдонім — Володарка. Я балакав про неї з її сусідом, паном Картамишем…