У маленькій приймальні не було секретарки, а двері до кабінету були прочинені. Звідти почувся голос:

— Проходьте, будь ласка.

Кабінет теж був невеличким. Там стояв старий письмовий стіл, зручне крісло і кілька стільців, а також шафка для течок з паперами. За столом сидів пан Артеменко.

Це був невисокий русявий чоловік років сорока у темно-сірому діловому костюмі. Його кругле обличчя обрамляла ніжна русява борідка. Щось у ньому відразу здалося Авенірові неприродним. Але, придивившись краще, він вирішив, що це — просто своєрідна манера поведінки: Артеменко поводився так, наче весь час поглядав убік на уявне дзеркало, схвально киваючи своєму відображенню. «Граничний ступінь самозакоханості,» — поставив діагноз Дейкало. Тут він збагнув, що вже деякий час мовчки стоїть посеред кімнати, і випалив:

— Скільки?

Цей вигук дещо спантеличив Артеменка, — Дейкало відзначив це подумки, — але спантеличив не дуже сильно. В усякому разі, він не дивився на Дейкала, як на божевільного. Кивнувши своєму невидимому відображенню, він посміхнувся і сказав:

— Ви, мабуть, звикли часу не гаяти.

Авенір не здавався:

— Це і є ваша відповідь?

Артеменко з докором подивився на нього:

— Так справи не роблять. Необхідно дотримуватися певних правил, або, якщо завгодно, певної форми.

Дейкало стенув плечима:

— Як хочете. І які ж тут у вас правила?

— По-перше, треба познайомитися.

Авенір подумав і відповів:

— Поки що я не хочу називатися.

— Ви такий обережний? — засміявся Артеменко, знову зиркнувши вбік.

— Вважайте, що так.

— Обережність — прекрасна риса характеру, хоч і не завжди себе виправдовує. Хто вам порадив до мене зайти?

— Не можу поки що вам сказати. Хай буде так: у мого друга є друг, який знає вашого друга.

Артеменко кивнув:

— Хай буде так. До мене приходить багато людей. Ви знаєте, хто я?

Позаяк Авенір не поспішав із відповіддю, він сам відповів:

— Я букмекер. Приймаю ставки на перегони, на футбольні матчі і на багато чого іншого. Вас цікавлять перегони?

— Анітрохи, — зізнався Дейкало. Раптом він щось зрозумів і додав: — Але я хотів би зробити ставку.

— Вас цікавить якийсь певний кінь?

Авенір, намацуючи ґрунт, відповів:

— Володарка…

— А-а-а… Чудово, просто чудово. Прекрасний вибір. Зараз ми все оформимо, тільки не хвилюйтеся.

— А я спокійний, — заявив Авенір, який і справді зовсім не хвилювався.

Пан Артеменко лагідно мовив до нього:

— Я вас прекрасно розумію. Проте запевняю вас, ви не маєте підстав для хвилювання. Я сам колись працював юристом у великому видавництві, щоправда, мене дискваліфікували, інакше ми б з вами не зустрілися. Але хочу, щоб ви зрозуміли, — я закони знаю. Все, що я рекомендую, абсолютно законно. Просто ми з вами укладаємо парі. Адже кожен має право укладати яке завгодно парі. Наприклад, чи піде завтра сніг, чи виграє ваша команда, скільки цуциків народить ваша собака. Можна закладатися про те, чи доживе ваш родич до Нового року, чи помре ваша тітка у віці вісімдесяти восьми років. Це дуже просто.

На цих словах Артеменко знову зирнув убік.

Дейкало відчув, що вони підступають до найголовнішого.

Він сказав:

— Але… Я не розумію, що відбувається у Володарки.

— Вас це бентежить? Що ж, це бентежить багатьох. Але згадайте, скільки на світі ще незрозумілого і таємничого. Відверто кажучи, я і сам до ладу не знаю, як вона це робить. Та результати говорять самі за себе. Дивовижні результати.

— А ви можете розповісти про це докладніше?

Дейкало відчув, що він намацав свою роль — нахабного і не дуже розумного журналюги, який побоюється того, що відбувається, але сам не може дочекатися, коли ж нарешті отримає оті самі «дивовижні» результати. Мабуть, грав він вдало, а Артеменко, вочевидь, звик мати справу саме з таким типом людей.

— Ви знайомі з Володаркою? — раптом спитав він.

Дейкало зрозумів, що брехати немає сенсу.

— Так, я був у неї з друзями.

— Чарівлива жінка, — замріяно мовив Артеменко. — Отже, ви знайомі з пані Тетяною?

— Кажу знову: так. Надзвичайна жінка!

— Це ви точно підмітили. Надзвичайна жінка. І талант має надзвичайний.

— Вона стверджує, що може чинити надприродні речі. Але ж це неможливо?..

Артеменко всміхнувся:

— Звичайно, пересічній людині неможливо повірити. Всі так кажуть. Наприклад, у суді…

Він зробив паузу, щоб до Дейкала дійшли його слова. Втупився в Авеніра чорними ґудзиками очей, вочевидь, підкреслюючи важливість сказаного. Але вигляд у нього при цьому був не вельми розумний. Авенір ледь стримувався, щоб не зареготати.

— Наприклад, у суді висміяли б свідка, який би переконував у надприродній силі Володарки або в її здатності заподіяти щось комусь на відстані. Якби навіть вона сама встала перед суддею і зізналася б у вбивстві, у вбивстві на відстані за допомогою сили волі або ще якої-небудь сили, яку вона використовує, таке зізнання не могло б стати підставою для судового процесу. Навіть якщо це правда. Але її слова не можуть спричинити покарання. Бо вони не є порушенням закону. Вбивство за допомогою магії для закону є не порушенням закону, а маячнею. У цьому-то і полягає задум. І я сподіваюся, ви зуміли його оцінити.

Дейкало зрозумів, що Артеменко його заспокоює. Вбивство, здійснене за допомогою магічних чар, не розглядається як вбивство. Якщо ви замовите вбивство якомусь бандюкові, вас притягнуть до відповідальності (якщо знайдуть, звичайно) за співучасть і організацію злочинного угруповання. Але якщо звернутися до Володарки, до її чорної магії, то ніхто і ніколи не доведе вашу співучасть. Приблизно у цьому переконував Юрій Миколайович Артеменко.

Та Авенір не міг повірити, що все так елементарно.

— Та чорт забирай! — вигукнув він. — Цього просто не може бути! Я не вірю!

Артеменко посміхнувся, погладжуючи рукою русяву борідку.

— Я з вами абсолютно згоден. Володарка — надзвичайна жінка, вона має дивовижну таємну силу, але повірити у це неможливо. Ви правильно кажете — це фантастично! Ніхто не повірить, що можна наслати такі думки, які призведуть до смерті. Причому до природної смерті.

— Володарка приписує собі такі можливості?

— Вона має такі можливості, — з натиском вимовив Арметенко. — Чому ви вірите, що Пьотр чи Стефанія допоможуть відвернути нещастя, але не вірите, що Володарка може наслати їх? Хоча, можливо, тут справа простіша. Володарка — ясновидиця, у неї в роду було багато знахарок і ясновидиць. Може, вона просто наперед знає, кому коли судилося померти?

Артеменко нахилився над столом, дивлячись в очі Авеніру, наче хотів пересвідчитися, що його слова справили належне враження. Дейкало мовчав. Тоді Артеменко заговорив знову:

— Уявімо собі таку ситуацію. Хтось хоче знати, коли помре його бабуся Олена. Інколи це необхідно знати, особливо якщо старенька має непоганий статок чи діаманти, зашиті в подушку. Це ж просто діловий підхід. Хтось хоче знати, чи зможе він, наприклад, продавши бабусину квартиру на Липках, розраховувати на певну суму саме у жовтні. Якщо так, то йому вдасться укласти вигідну оборудку. Але смерть — річ непевна. Бабуся Олена за допомогою лікарів може протягти ще десяток років. Цей хтось лише радітиме, бо він любить стареньку. Але знати точно не завадить.

Він знову помовчав, пильно вдивляючись в Авеніра, а тоді додав:

— І тут на допомогу приходжу я. Я укладаю парі. Яке завгодно. Звичайно, на моїх умовах. Цей хтось звертається до мене. Природньо, він не буде ставити на те, що старенька помре. Це жорстоко, а він не жорстока людина. І ми з ним вирішуємо: він закладається на певну суму, що бабуся Олена буде жива і здорова на Різдво, а я закладаюся, що ні. Все дуже просто. Ми укладаємо угоду і підписуємо її. Я призначаю число. Я стверджую, що приблизно цього числа, можливо, на тиждень раніше або на тиждень пізніше, бабусю Олену поховають. Він не погоджується зі мною. Проходить час. Якщо він правий — я плачу йому, якщо я правий — він платить мені.