Вибравшися з кибитки, вони поповзли аулом, але тепер уже не так щасливо: якийсь пес, стрибнувши вбік, залився на ввесь аул. Це на Балумбаєві була ще та одіж, в якій його схопили.

Роздумувати було ніколи, і обидва киргизи, миттю схопившися на ноги, побігли, скільки сили, геть з аулу... Собаки цілим стадом за ними. Аул заворушився, і коли Джума-Галі з Балумбаєм добігли до своїх коней, вони вже чули, що серед аулу все піднялось на ноги...

Джума-Галі віддав Балумбаєві свіжого коня, а сам сів на того, що їхав уже раніше, і вони обидва, скільки сили було, понеслися степом, а за ними, чутно вже було, як гнались і скиглили де-кілька десятків киргизів. Коні в наших були гарні й бігли швидше вітру. Балумбаїв кінь вирвався вперед, а Джума-Галі почав потроху відставати.

Довго вони скакали так. Тільки бачить Джума-Галі, що приставати став кінь під ним, що не так уже біжить, і піна падає з нього клаптями. А Балумбай далеко впереді, знай лупцює коня по ребрах та летить, не оглядаючись.

Ті, що гналися за ними, всі вже поодставали, і тільки троє завзятих неслися на них, щось галдячи по-своєму. Бачить Джума-Галі, що не втекти йому, вже близько чує погоню за собою, а все надія не вмирає в нього в душі, все поганяє він коня... Тільки спотикається вже кінь Його... тяжко дихає... Балумбай оглянувся... І бачить Балумбай, що погоні за ними тільки троє, і бачить, що ті, наспіху, тільки нагайки вхопили з собою, і бачить, що багато всякої зброї висить у нього біля сідла, бачить це він, а все поганяє свого коня, все лупцює його по боках...

От спіткнувся кінь Джума-Галі, трохи не впав... Забилось серце в Джума-Галі, але тільки що виправилась коняка, як свиснула петля, що захопив з собою один з киргизів, обвився аркан біля шиї,— і Джума-Галі гепнувся з коня на землю... Падаючи, бачив, як Балумбай все поганяв свого коня... А Джума-Галін кінь підбіг ще трішки і, не чуючи більше їздця на собі, став, важко дишачи й хитаючись...

Під'їхали киргизи, зіскочили з коней, і з дикою злістю, безмилосердно почали бити нагайками Джума-Галі. Били вони його по голові, били по животі, топтали ногами, і тільки тоді вже опам'ятались, коли він неживий, не дишачи, простягся перед ними... Тоді вони рішили, що він умер, пожалкували, що не довелося взяти його в неволю; потім полаялись, дорікаючи один одному. Один каже: «ти вбив», а другий каже: «ти вбив». Тут під'їхали ще киргизи, покричали, помахали руками й поїхали назад додому, зоставивши Джума-Галі серед степу, збитого в один кривавий шматок м'яса.

І лежав він так, не дишачи, а сонце пишно сходило над степом, золотило небеса, заганяючи зірки спати, і скоро, піднявшись, почало немилосердно палити голого Джума-Галі. Все вище й вище підіймалось воно, розпалюючи пісок; відкілясь взялись мухи і повзаючи по закритих очах, по виду, шукали крови собі. Високо в небі стояв орел наче роздумуючи — летіти, чи не летіти йому на це падло. А Джума-Галі все лежав і лежав, а сонце все дужче й дужче пекло його...

Балумбай прискакав до аулу під вечір, розказав все батькові, Фатімі... Фатіма з призирством подивилася на свого чоловіка. Бекмембет насупився, і тільки Каліпа й не чула й не розуміла нічого: все сина свого обіймала...

І сказав Бекмембет:

— Не ждав я Й не думав, що мій син кине товариша в біді.

Сказав і, повернувшися, відійшов геть.

Заговорило щось в серці в Балумбая. Щось чуже заповзло йому в душу від докірливого погляду Фатіми,— і він, змінивши коня та взявши де-кілька «теленгутів» (челяди) з собою, виїхав з аулу.

Джума-Галі знайшли в тім же стані. Синій-синій лежав він серед степу, запеклася кров на тілі, груди не підіймалися більше, і очі не дивилися в небеса...

Здавило щось серце Балумбаєві, сльоза блиснула на очах... Зліз він з коня й журно-журно стояв над своїм побратимом, дивився на його рани...

Але ось один зі старих киргизів підійшов до Джума-Галі, притулив вухо до його грудей і сказав, устаючи; «Живий буде»...

— Живий, — прошепотів Балумбай, і радістю наповнилось його серце. Він наказав беріжно везти Джума-Галі до аулу, а сам поїхав уперед, щоб зробити там потрібний розпорядок.

Довго ходила Фатіма до Джума-Галі, поки він видужав; довго приходив до його кибитки киргизький «бакси», ворожбит по-нашому: все обкладав його якимись травами та стрибав біля нього, завиваючи. А коли Джума-Галі зовсім видужав, його ждала невимовна радість: Балумбай зрікся Фатіми. У киргизів легко розвестися: варт тільки при «мулі» (піп киргизький) тричі сказати: «талак койдим» (себто: «я дав розвід») і більш нічого. Так і зробив Балумбай. Віддав Фатіму Джума-Галі, а сам узяв собі другу жінку і став зовсім іншою людиною, бо ніхто вже потім не чув від нього лайки, не бачив бійки й злого діла. Тихо стало тепер в Бекмембетових аулах, і він сам, старий Бекмембет, утішається онуками.

Не дурно сказано: «добром усе переможеш»[46].

Сумно вертався я з товариської принципіяльної балаканини додому і йшов площею. Там постановили недавно балаган, увесь обвішаний розмальованими фігурами всіляких звірей, птиць, гадів, — то був звіринець. На великих полотнищах порозписувані були й укротителі в акробатичних убраннях, що вкладали кучеряві голови в пащі хижих, з кривавими очима левів; гієни й шакали, що прострибували крізь вогняні обручі; вовки спали разом з вівцями; лисиці носили на носі курей,— все таке надзвичайне, що може своєю надзвичайністю зробити вражіння на безпосереднього глядача. Обіч висіла картина охоти на тигра; якісь дивовижні араби зчепилися з тигром, кров лилася. Звір встромився пащею в груди білому коневі й повис на ньому, а араби в білих бурнусах цілились і стріляли з рушниць. Далі йшла охота на лева, на слона: ввесь утиканий стрілами, ламаючи дерева, слон нісся вперед, під ногою в нього корчився голий дикун, а другий, неймовірно розкривши рота, кричав, звиваючись у хоботі розгніваного велетня, Взагалі, фантазія доморослого «живописця» не скупилася на страшенні ефекти, підкреслюючи те, що певно й найбільше могло б ударити по нервах. Дивлячись на ці дикі картини, можна було би сказати, що надаремне наш вік зопалу назвали нервовим, що він, навпаки, має дивовижну силу опору всіляким зовнішнім афектам і вражінням; і в тих впливах, котрі даються на душу стражданнями нам подібних, нерви репрезентантів двадцятого віку не тільки не згостряться, а будуть тупіти з кожним днем, з кожною годиною, бо число псевдо-нервових панн ще зовсім не є покажчиком більшої чутливости народів.. Але такі гадки, мабуть, самі були продуктом важенної товариської бесіди про добрі засади й гуманні бажання, і вже слідуючий день я, мабуть, не видав би їх за свої...

Біля звіринця стояли купами робітники, камінщики, селяни й так собі людці; вони роздивлялися ці художні утвори, сипали критичними замітками, іноді остільки гострими, що регіт розкочувався й розливався навколо, і тоді до веселої купи підбігало ще де-кілька цікавіших, вони всовувалися в саму гущу й спішно розпитувалися, що тут скоїлося, чого сміються, — всім їм чомусь хочеться сміху... А з-за тоненьких полотняних стін неслися всі можливі згуки: турчав слон низькими октавами, пищали й завивали гієни, тужливо проносився крик шакала, гигикав осел, скавучали собаки, верещали папуги,— і надо всім царював хоч і охриплий, а все грізний оклик царя звірів. І дивовижно було серед грому й торохтіння фіякрів, коляс, серед звуків трамвайних рогів, під світлом електричних ліхтарів чути цей могутній голос пустині й пісків...

Схотілося розвіятись від вражінь гарних слів, добросердечного блягузкання і, взагалі, від усієї тієї м'якушки й ховзкости, що зоставили брудний слід на душі. Віддавши де-яку мзду, я одержав право роздивлятися те, що було скрито полотняними стінами...