— «Теленгут, туренде кут» (слуго, бережи свого пана),— відповів Бекмембет і не дивлячись на Агеділа. А той у своєму потертому халаті, в «тюбетейці» (маленька шапочка, схожа на ярмулку), що стирчала на його бритій голові, журно дивився на свого «тамира» й з докором кивав головою.
— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я відбив тебе від «барантачів», що напали на твій аул?
Бекмембет мовчав.
— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я вихопив тебе з барсових пазурів у комишах над річкою?
Немає відповіди.
— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я напоїв тебе, коли ти вмирав від спраги серед палючої пустині, а я віддав тобі свою останню воду?
Мовчанка.
Важко зідхнув Агеділ і сказав:
— Немає в тебе серця, Бекмембете, там у тебе камінь лежить.
Сказав і вийшов із «тірме».
На дверях його стрів Джума-Галі й повними сліз очима дивився на батька. Той тільки вимовив:
— Ходім, сину, з цього дому зла.
— Так кінець усьому... — прошепотів Джума-Галі й тихо додав: — Не піду я, тату, відсіль. Бекмембет мене вигодував, і я хоч дітям його повинен відробити.
Агеділ здвигнув плечима й пішов до свого аулу.
Через тиждень до Агеділа було відігнано вдвоє більше баранів, ніж він заплатив уже Урманові, батькові Фатіминому, а сама Фатіма сиділа, киргизьким звичаєм, у окремій кибитці, з обличчям, закритим рожевою шовковою хусткою. Волосся в неї було заплетене в дрібушки, на голові красувався великий убір, а сльози градом лилися з-під покритих хусткою очей...
Джума-Галі недовго був на весільному бенкеті. Він тільки подивився на молодого, одягненого в білий з полосками халат, в сині зі сріблом штани, у чоботи з окованими закаблуками та загнутими передами, в які було вставлено маленькі золоті китички. Подивився на його червоний оксамитовий чапан, шитий золотом із широкими застібками на грудях, на розкішний битий пояс, з якого висів кремінь, кресало й ніж «тіяк». Потім подивився Джума-Галі на Фатіму, що з запухлими від сліз очима сиділа в рожевому, теж оксамитовому «чапані», з золотим шитвом і в бухарських чоботях із зеленими розводами.. Подивився-подивився на все те Джума-Галі,— і подався в степ блукати...
Довго бенкетували та піячили гості на весіллі в старого Бекмембета, але всьому буває кінець,— скінчилися бучні бенкети, пороз'їзджалися гості, і знов настало в аулі попереднє життя. Тільки однією скорботною журною істотою стало більше в Бекмембетових кибитках; тільки в одній із «тірме» часто можна було підслухати й тихе придушене ридання, і покірну молитву до «худая» (бога)...
А Балумбай мстився на бідному, ні в чому неповинному Джума-Галі, допікав на кожному місці, в чім міг. То звелить заганяти табун, а шкапину дасть таку, що тій, мовляв, у суботу сто год минає, щоб вимучився Джума-Галі, ганяючися по степу за табуном. То за яку-небудь провину не дає їсти, б'є по голові, лає, скаржиться батькові. А Бекмембет і сам собі не радий був; то він вважався за чесного, шановного чоловіка, багато людей приходило до нього за поміччю, за радою, а тепер хоч звичайно поганенькі людці й заглядали йому в вічі й хвалили його, але старі люди вже не так часто заїзджали до нього в аул і не так одверто поводилися з ним. Та й він сам почував у душі, що негарне, неправе діло зробив,— і серце його непокоїлося. А все ж признатись у тому перед усіма він не хотів: сором, бач, було. Ну, так воно і йшло все через пень-колоду аж ось до якого випадку.
Раз Балумбай — не сиділось, мабуть, йому дома — поїхав кудись у степ. Ну, звичайно, не раз воно так робилося, то ніхто Й не звертав на те уваги. Тільки немає його три дні, немає чотири, п'ять, немає Й тиждень цілий...
Тут уже всі заворушилися. Каліпа, мати Балумбаїва, волосся на собі рве, Бекмембет ходить похнюпившись, а Фатіма журно гадає: кому то вона тепер достанеться, бо по киргизькому звичаю жінка після смерти свого чоловіка достається або його братові або, коли його немає, якому родичеві. А додому вона не може вернутись, бо інакше батько її повинен віддати назад той «калим», що взяв за дочку.
Зібралось де-кілька чоловіка найкращих «батирів», молодців киргизьких, забрали кожний по парі найбистріших, найкращих коней; Бекмембет дав їм усякої зброї, і поїхали вони відшукувати пропалого Балумбая.
Джума-Галі теж узяв пару коней; він думав, що Балумбая або вбито, або «барантачі» взяли в полон, бо вони саме тоді шалалися всюди по степу. Коли його вбито, то труп напевне знайдеться, а коли його захоплено в неволю, то певне розбійники кочують десь поблизу, аби вибрати хвилину чи самим напасти на Бекмембетів аул, чи завести переговори про викуп Балумбаїв. Так думаючи, виїхав Джума-Галі потихеньку, щоб коней не потомити, бо ще здадуться мабуть.
На другий день, під вечір уже, приїхав він до однієї балки. Дивиться — дим видко. Балка величенька, вода мабуть на дні, і табуни ходять по той бік. Від'їхав він уп'ять у степ, щоб ніхто не побачив, кинув там коней, сплутав їм ноги. «Ну, як набіжить хто,— думалось йому,— та покраде коней»? Але інакше нічого неможна зробити. Пішов до балки.
Почало вже смеркатись. Він ішов, поки можна було, потім ліг і поповз...
Підліз, дивиться... Майдан величенький, купи гною, сміття,— виходить, давно вже стоїть аул тут. Собаки ходять, нюхають. Щастя Джума-Галі, що вітер був з аулу на нього, а не навпаки: зараз почули б собаки, що не їх духом, не їх аулом понесло, —і пропав би тоді Джума-Галі ані за тріску.
Дивиться Джума-Галі — біля однієї з кибиток сидять двоє киргизів і так ліниво про щось балакають. Дівчинка маленька принесла їм їсти; вони повечеряли, і один з них пішов усередину, а другий простягся поперек плетених дверей і скоро захріп. «Мабуть, там,» — подумалося Джума-Галі.
Сонце вже зайшло тим часом, присмерк бистро насувався, — там взагалі дуже скоро смеркається. Де-не-де запалали вогнища; чутно було, як хтось грав на «кобизі» (це в киргизів робиться довблянка невеличка, натягують на неї три струні й риплять тоді по цій вигадці смиком). Потім усе стихло потроху, вогні позагасали, замовкли собаки, і тільки чутно було, як вітер шепотів щось степовій траві, шумів на дні балки очерет, колишучись, та «джикдай» ворушив свої сріблясті листочки... Степ засипав...
Джума-Галі роздягся ввесь як єсть, щоб собаки не почули запаху чужої одежі; взяв у зуби ніж, прошепотів якусь молитву до худая й поповз униз.
Тихо повз; тільки коли обривався з-під ніг шматок землі, притихав і, придержуючись за кущі, перечікував, поки затихне шум.
От він уже і внизу. Ніч була світла, і легко було обходити кибитки. Наповз ненароком на собаку, собака відскочив від нього, гавкнув де-кілька разів, але Джума-Галі ліг на землю, не ворушачись... Пес підійшов, обнюхав голе тіло, і ставши над ним, довго, з протягом завив. Жахом відізвалося це виття в серці Джума-Галі. «От почують... от вискочать! Балумбай пропаде»...
Але собака, повивши ще трохи, відійшов і ліг біля однієї з кибиток, а Джума-Галі, зідхнувши з полегкістю, поповз далі.
От, нарешті, і та кибитка, де лежить Балумбай... Тихо-тихо підповз Джума-Галі до кибитки ззаду, розпоров кошми й просунув голову в дірку.
На нього війнуло важким, вонючим сопухом і задхлими воловими шкурами. В кибитці було темно, хоч око коли, і тільки зверху, у дірку, що зоставляють киргизи для диму, падало трішки тремтячого, невірненького світла. Але очі Джума-Галі скоро звикли до темряви, і він роздивився, що Балумбай лежить зв'язаний, а далі до дверей спить вартовий, загорнувшись у кошму.
Джума-Галі підповз, як кішка, до Балумбая і, тихо взявши його за руку, прошепотів: «Балумбай, Фатіма, Джума-Галі»... Балумбай одкрив очі,— і в ту ж хвилину Джума-Галі перерізав вірьовку, що зв'язувала Балумбаєві руки. Той, почувши руки вільними і вслухавшися в знайомі слова, одразу зрозумів усе, тихо-тихо піднявся й сів. Руками вниз показав Джума-Галі, щоб той перерізав вірьовки й на ногах. Джума-Галі перерізав і ті. Балумбай знаками прохав ножа, очевидно, бажаючи перерізати горло вартовому. Але Джума-Галі ножа не дав, а обережно поповз геть. Балумбай за ним, як дитина...
