Але от утихомирюються всі, починається «байга», себто біг навипередки. Це вже поважніш буде діло: на цих бігах у Бекмембета будуть скакати більш двохсот чоловіка на вісім «ташів» («таш» — вісім верст), а всіх нагород тридцять. Перша — дев'ять пар: двоє верблюдів, дві міхові шкури, два парчевих халати, пара коней, два прості халати, дві вівці, двойко ягнят, дві кози й пара козенят. Закладаються на великі гроші: частенько буває, що киргиз на такій «байзі» програє все, що в нього є, навіть жінку іноді, або сестру.
Всі, що приймають участь у бігах, давно вже поїхали вперед, щоби шагом та підтюпцем дібратись до призначеного місця. З ними де-кілька проводирів («айдаучі») з палками — удержувати гарячих коней, щоб не вихоплювались уперед.
От приїхали. Трішки спочили, вирівнялись і, після окрику проводирів «Алла акбар» («бог великий»), усі одразу летять назад по тій же дорозі, по якій їхали сюди.
На вибраному місці, на могилі чи на пригорку, стоїть суддя. От видно вже — скачуть!.. Летять в увесь дух! Дико скрикують б'ють коней нагайками, ногами, а коні й без того вже витяглись у нитку. Хто закладався — кричить, дорікає або хвалить: де-які нетерплячі назустріч вискакують... От долетів перший, кинув під ноги судді свою шапку. Радісний веселий скрик виривається з сотень грудей, невгамовний свист, тупотіння, іржання коней, — все це зливається в дикий гомін, що несеться над рівнодушним степом...
А молодь затіває свою гру, без якої ні один празник не обходиться. Яка-небудь дівчина сідає на високе, укрите подушками та килимами сідло й починає скакати по степу, носячись між хлопцями та підлещуючи їх своєю нагайкою. Не встережеться який, то вона так його вгріє, що довго свербітиме.
От і не викріпить який хлопець, стрибне й собі на коня й летить за дівчиною, а та тікає від нього, щоб він не нагнав її та не доторкнувся хоч пальцем до її грудей. Бо коли вдасться це йому, тоді він має право обняти красуню, і вона не повинна пручатися. А як намагається та не доторкнеться,— тоді хоч плач: жене й жене вона його перед собою, не даючи йому вбік звернути, креше своєю «камчі» (нагайкою), куди схочеться. А всі гості й глядачі регочуть, аж за боки беруться!
От і тут, на поминках у Бекмембета, затіяла молодь цю гру. Одноголосно вибрали Фатіму. Кинулись до неї, так вона, як кажуть, і руками й ногами. Ну, тут уже всі як причепилися до неї, і молоді й старі,— уже нікуди було діватись, треба згоджуватись.
Бекмембет звелів привезти кращу із своїх кобил, осідлати її, як слід, і Фатіма, мов пір'їнка стрибнувши на коня, вітром винеслась у поле.
Хороше було дивитись на цю молоду красуню, на її білу шапочку з темнозеленим верхом та золотою китицею на боці, на її тоненький стан, обтягнений малиновим «чапаном», і на всю її горду постать! Гарно було дивитись!..
Щось заворушилося в серці в Балумбая, коли він зобачив на коні таку красу. Гикнувши на свого солового жеребця, він вихопився з натовпу і, набиваючи коня в боки, полетів у поле за Фатімою... Дух у нього забивало від скаженого бігу, а перед очима, виграючи, носилася біла шапочка з темно-зеленим верхом.
От він наганяє вже дівчину, от уже його кінь ударився мордою об зад її кобили. Балумбай, радісно скрикнувши: «Ага-га», уже простяг руку, як Фатіма легким рухом звернула ліворуч, дуже вдарила коня нагайкою й одразу на де-кілька сажнів одлетіла вбік. А Балумбай, нічого не бачачи перед собою, далеко пронісся вперед, і коли встиг повернути свого солового, Фатіма вже аж ген-ген летіла, розвиваючи поли свого «чапана».
До вуха Балумбаєвого донісся регіт напівп'яних гостей, — і злість блиснула в хлопця в очах... Він увесь якось почорнів і погнав коня прямо на Фатіму, але та замісць того, щоб утікати, повернула просто на нього й повною ходою їхала назустріч. Коні були око в око. Здавалося, ось вони налетять один на одного, стукнуться головами. Але не встигли вони ще зійтись, як Фатіма нараз звернула вправоруч від Балумбая і, крикнувши щось, перед самими очима його коня махнула нагайкою. Кінь шарпнувся вбік, і Балумбай, не встигши виплутати праву руку з поводів, уп'ять далеко пронісся вбік і вп'ять чув регіт натовпу, що виднівся біля «тірме» (кибиток).
Запеклося серце Балумбаєве. Без жалости б'ючи коня нагайкою, погнався він утретє за Фатімою, учетверте, уп'яте.— і все вона, мов в'юн, виприскувала в нього з рук і далеко відлітала в поле, але обличчя її було бліде, і їй страшно чогось ставало... А Балумбай чув регіт, що все міцнішав іззаду. Регіт цей дзвенів у нього в ухах, а стук копит Фатіминого коня мов бив його в виски,—і він, немилосердно поганяючи свого жеребця, поїхав геть у поле, далі від того реготу, від тих насмішкуватих скриків...
Фатіма за ним не гналась. Вона, важко дишачи, під'їхала до натовпу, зіскочила з коня й хотіла пройти до кибитки. Але всі гості, вихваляючи її, знову причепились, аби вона їхала, і як вона не відмовлялась, та врешті мусіла згодитись. Підвели їй другого коня, трохи не силоміць посадили в сідло, і вона знову виїхала в степ.
Але прохати,— просили всі, та не знаходилось ні одного «джигіта», що схотів би набратись такого сорому, як Балумбай.
Джума-Галі, що досі, затаївши дух, стежив очима за Балумбаєм та Фатімою, журно дивився тепер на свою суджену, і Його не кидала думка: «А що як наздогонить її хто? А що як наздогонить її хто?».
Нараз хтось ударив його по плечі... Він навіть здрігнувся.
— А ти, кунак (приятель), що ж не візьмешся?
Це був Узумбай, товариш його батька, високий, тонкий киргиз із вищипаним на щоках та трохи на підборідді волоссям. Невеличка, буцім причеплена борідка його вся була в салі, очиці весело підморгували.
— Та в мене й коня такого немає,— журно відповів Джума-Галі.
— Ах, ти!.. Та візьми мого! У мене такий кінь, такий кінь, що я його за ввесь Бекмембетів косяк не зміняю. Візьми!—і Узумбай свиснув. Розумна тварина, що паслась недалечко підбігла до хазяїна, а той підвів коня до Джума-Галі.
— Сідай, сідай,— казав йому Узумбай, і Джума-Галі, хоч і сором було йому сідати на чужого коня, все ж ускочив у сідло. На хлопцеві був простий чорний чапан із срібними застібками на грудях, невеличка барашкова шапка на голові; широкий кований пояс стягував його стан.
— Ай да джиґіт! Ай да батир! — закричали гості, коли Джума-Галі, здавивши коня ногами, виїхав наперед...
Зачервонілася Фатіма, коли зобачила свого судженого на коні і, гикнувши, понеслася в степ; Джума-Галі за нею.
Та чи то вже кінь попався їй гірший, чи їй так хотілося втекти, як мені вмерти, тільки щось дуже швидко нагнав її Джума-Галі,—і під скрики киргизів, тихо щось нашептуючи на вухо своїй голубонці, їхав до кибиток.
А Балумбай об'їхав тимчасом зборище з другого боку. Він бачив, бачив усе те,— і скрипів зубами...
Після поминок пристав та й пристав Балумбай до батька, щоб узяти за себе Фатіму. Бекмембет хоч і був «бієм», чи то суддею по-нашому, хоч і поважним був господарем, але тут покривив душею. Йому теж не подобалось, що на грищі взяв вверх Джума-Галі, а не його син, і він думав собі: «Бач! Я його вигодував, виростив, а він он ба як»...
Як прочув Джума-Галі про те, що Балумбай хоче сватати Фатіму, кинувся до батька свого Агеділа. Молить його, плаче, щоб виплатив швидче «калим» за його суджену. А тому, бідолазі, де ж його взяти, коли й самому круто приходиться. Подумав-подумав Агеділ, і надумався: піти до свого «тамира» Бекмембета та прохати його гарненько, щоб не слав сватів, не переходив шляху.
Але Бекмембет не той уже став, що був колись. Коли Агеділ прийшов до нього і, простягаючи по киргизькому звичаю обидві руки, промовив: «селям алейкюм» (здрастуйте), Бекмембет навіть і не поворухнувся, суворо дивлячися в землю. Агеділ почав:
— Бекмембете! Дай мені сказати, щоб ти міг вислухати. На віщо ти робиш неправду? На віщо ти наївся болота й відбиваєш у мого сина його єдину втіху, його суджену? На віщо ти дозволяєш духові зла заволодівати твоєю душею, казати твоїми вустами? Не будь грішником перед богом... Невже між людьми вивелось добро? Не вірю. Ні, це не ти так хочеш. Ти хочеш доброго, а це злий дух, що сидить у тобі, хоче злого... Не роби так, Бекмембете... не роби...
