Але прийшов і такий день, коли він кинув оправну майстерню й пішов туди, де думав знайти світло сонця й мистецтва. Хотів стати так високо, щоб не чути запахів з одчинених дверей шинку. Але що ж... Не мав він у руках «диплому легкохліб'я», за спиною не стояла бабушка, що вміє ворожити, не було й тітоньки з хвостиком, що за нього можна було б держатися; зрештою, і сам він далеко не був результатом доброго полового підбору, не мав ні кігтів, ні гнучкого хребта; словом, на широкій життьовій арені жит _______[1] ізею був поганеньким гладіатором.

Але сьогодні він грає Гамлета.

Грає й для себе і, головне, «для них», для тих, що живуть у маленькім домику на кінці міста, що серед них він провів так багато чудових незабутніх вечорів. Коли й без того тихі, з довгими парканами й маленькими домиками вулиці стануть цілком безлюдними; коли майже одиноким, і то досить раннім прохожим стане ліхтарник, що перебігає від одного стовпа до другого та засвічує лямпи — тоді в маленьких знайомих кімнатках буває так тепло, так радісно, що хочеться все життя зробити таким тихим. І серед тих бідних, злегка покривлених стін, серед дуже скромної обстановки багато переживалося того, чого не купиш за гроші й чого не буває навіть на ринку.

А тепер він грав.

Так, грав, хоч одразу, лише вийшовши на сцену, відчув душею ворожий настрій публіки. Він завжди вмів якось душею відчувати його, той убійчий настрій, і раз відчувши, ввесь затихав, стискувався й ховався в себе. Так бувало давніше. Але сьогодні було інакше, якось навіть незрозуміло: що ясніше він відчував холодність публіки, то все з більшим запалом і почуттям переживав свою ролю. Він неначе викликав на боротьбу тих людей, що оце прийшли посміятися з нього; відсидівши в театрі на всі свої гроші, вони підуть потім до ресторанчику й там за чаркою забудуть, що от зараз, тут, недалечко, жила людина життям нервів, духовною силою, говорячи невідомою мовою почуття. І забудуть, усі забудуть... І згадають тільки вони — старий батько й дочка. Це ж для них грає він сьогодні, ради них витерпів стільки... ради них...

І датський принц плакав справжніми, палючими сльозами. Його слова рвали йому душу — а в рядах крісел чувся стриманий сміх тупої інтелігентної товпи. Артист підіймався вгору, чув і творив музику небес — а там десь в партері роблено-шумно сідав хтось на своє місце. І він чув усе це, не міг не чути, але не падав духом : Оля тут десь, хоч він і не бачить її. Вона тут, вона дивиться на нього своїми глибокими задумливими очима і — розуміє його! Це все! А коли після сцени з матір'ю він ледве вчув тихий стриманий плач — немов животворящі сили влилися йому в душу й він забув усе. Забув насмішкуватий блискучий партер, забув завмерлі у віковічнім спокою традицій ложі, забув шумливу «гальорку», забув про маленьких своїх колег, статистів, що ввесь час висовували голови з-за куліс та показували один одному пальцями на нового Гамлета... Усе забув. Він грав, як герой — героєм і вмер.

Завіса впала, стукнувши брусом об підлогу. Забігали, засуєтилися робітники. Датський принц, хитаючися, ішов за куліси...

І нараз, неначе на яку команду — ввесь театр наповнився свистом. Свистали й дзвінко й глухо, і високо й низько; свистали фатоваті прикащики галантерійних магазинів, свистали білопідкладочники-студенти, піжони й женоми[2] свистали подряпані вугрями гімназисти; з якимсь диким реготом били в долоні й кричали „Fora“ безмозглі офіцери, молоді аферисти й комерсанти; товсті банкіри й рантьє грімотіли, колишучися всім своїм жиром, і навіть сам пристав великодушно дивився, як «нарушали общественную тишину», стукаючи палками, кріслами, плескаючи в долоні, гупаючи кулаками по бар'єрах.

...У нього неначе відірвалася половина серця... Пусто якось і холодно стало в грудях. Він чекав, він передчував такий кінець, але не в такій мірі. Такого пекла, наповненого свистящими чортами, він собі не уявляв.

Відшукав своє пальто, машинально якось одяг його на себе поверх театрального костюму, і в якімось півсні знову вийшов на сцену. Постояв кілька секунд і якось сухо кинув до робочих: «Давай». Завіса підлетіла вгору й стала там.

Шум, свист і регіт подвоїлися, але він вийшов на сцену й якимось незвичним могутнім рухом повів рукою. І товпа послухалася, не могла не послухатися. Увесь театр притих, замовк: він уже повинувався оцій людинці в пальті, людинці, що оце стоїть там на сцені й хоче щось говорити.

І серед тиші, подібно до звуку металу, почулися слова:

— Відповідайте: чи зрозумів мене хоч хто-небудь?

Гробову дивну тишу родив оцей скорбний, повний страждання запит. Товпа затаїла дихання... А в останніх рядах партеру встали дві фігури. Високий, увесь білий старик голосно сказав:

— Я!..

І на це, мов далека луна з блакитних гір, мов тихий сплеск річної хвилі, відозвався молодий жіночий голос...

У ту ж хвилю отой герой, пан товпи, принц датський, вихопив револьвера з кешені, і з криком «спасибі!» — вистрелив у стелю. Завіса спішно гримнула вниз, а він, закривши обличчя руками, біг пріч зі сцени.

І знов неначе на рішуче слово команди — розітнувся грім оплесків. Театр стогнав, викликаючи Гамлета, а він, бідний принц датський, забившися в найдальший куток, ридав як дитина.

Ранком мене розбудив якийсь страшний шум, визкотіння й дикі крики.

— Ага-га! — чулося «на чорнім ходу». І голос гримів, тисячі разів відбиваючися від сходової клітки. — Ага! Попалася!

Тут додавалося особливо круте слово — власний винахід двірника Йвана, бо це ж він кричав, невиносимо гримаючи чимось від часу до часу.

Моїй півсонній уяві хто й зна й що причулося в тих надзвичайних звуках. Начитавшися з-вечора древньої історії, я був певен, що то картагенці осадили наше вбоге подвір'я, а відважний Іван, боронячися, гримає катапультами. В одну хвилю стрибнув я з ліжка і, наспіх одягнувши свою тогу з блискучими ґудзиками, мов камінь з пращі, вилетів на чорний хід, готовий до кривавої оборони. Але на побойовищі побачив тільки самого Івана, правда дуже схвильованого й розтріпаного, але все ж без жодних артилерійських причандалів.

Дивна людина був цей Іван! У звичайнім буденнім життю я не бачив двірника більше спокійного й несмілого. Коли би він засідав у якій хочете судебній інстанції — я певен, що в його присутності його можна було би приговорити до кари смерти, і він сам підписав би свій приговір, як би вмів писати, звичайно. Прослуживши без грошей за двірника не менш як півроку, він якось насмілився й пішов до господині за грошима. Господиня, будучи сама особою надзвичайно моральною, побачила в тім верх розпусти й попросту набила Йванові щоки. Як би вам здавалося, що зробив Іван у такім разі? Протестував, скажете, або, як зробив би кожний порядний двірник, узяв свою «госпожу» за куделю та виволожив землю? Анічогісінько подібного! Він тільки низько поклонився й пішов до своєї двірницької, в якій, до речи сказавши, нормальною температурою було 0° і за Цельсієм, за Реомюром, а часом і за Фаренгейтом. Після того випадку Іван ніколи більш не підіймав розмови про гроші. Я, звичайно, розумів той великий рух його душі,— то був пасивний протест проти всього деспотичного, то був учинок, достойний якого хочете римлянина.

От що таке був двірник Іван у звичайному буденному життю. Але як тільки починав «требовать поета к священной жертве Аполлон»,— о, тоді треба було подивитися на мого Йвана. Очі його горіли, рухи ставали певними й зручними, а з уст сипалися... сипалися... Ні, я певен, що ні один з древніх промовців не вмів так повно, так широко й красиво лаятися, як лаявся в ті хвилини наш скромний двірник Іван. Людині, не позбавленій де-якого художнього почуття, можна було дістати глибоку насолоду, послухавши Іванової творчости хоч з півгодини. От яка метаморфоза ставалася тоді з Іваном.

Але коли ж, власне?

Оце ж то мене й дивувало. І тоді й тепер. Бо єдиним мотивом, який міг викликати в мого Йвана пробудження творчих сил, єдиним імпульсом, що подвигав на незмірні висоти ввесь інтелект Іванів, було... був... ну, як це сказати? Словом, Іван лише тоді скидав з себе всю свою чудову римську спокійність, коли до мишоловки попадалася миша. Чи могли би ви подумати, що така мізерна причина мала силу давати такі величезні наслідки? А між тим то було так,— Іван лише тоді виходив зі своєї пишної рівноваги, але зате тоді ним можна було любуватися.