— Ах, ти ж, паскудо неприкаяна! А що ж я по хазяйству сама тоді маю бігати? Навіщо ж ми тоді тебе брали? От і відігрій змію за пазухою!

Переконана цими, та й іншими, аргументами, Пашка залишила свою думку про школу й далі бігала, куди посилали. Але варт було сусідам, мешканцям усіх отих соломою, залізом і черепицею критих хаток побалакати раз-другий не з лавушником, ні! а між собою, за обідом, що от, мовляв, якої святої жисті наш Скоробагатько: не хоче племінниці до школи віддавати, щоб її там не обідили часом. Варт, кажу, було сусідам побалакати отак разок-другий поміж собою, у своїм сімействі, за обідом чи там за вечерею — і Скоробагатько, стиснувши зуби, віддавав Пашку до школи, відбував договір з учительшею.

Три роки, як батогом ляснув, пішли на школу. Пашка виросла, була б уже доброю робітницею, помічницею при лавці, але, як на біду, зійшлися раз на базарі дві лисячим хутром підбиті кохти: одна покрита синім каніхвасом, а друга якимсь рудуватим сукном. Зійшлися й розбалакалися, тримаючи свої кошики «з провізією» під боком.

— А вже скільки ж вони й помитарили її, так і не доведи ж, мати пресвята богородице!..

— Ох, і не кажіть, Іванівно. Знаю я, через дорогу живемо.

— От і тепер: дівці дванадцять років, саме б пора її до вчення якого віддати, а він держить, — не пускає. А без учення куди ж вона буде годитися? Хіба...

— А чи не для того він її й держить? Думка така — самому здасться.

Міцно поцілувавшися, підсмикнувши свої спідниці, кожушанки розіходилися, а несподіваним результатом отакої приятельської бесіди було те, що Пашку віддано в науку до m-me Angan з контрактом на п'ять літ.

Ні, таки що не кажи, а пальці мали велике значіння в долі Пашчиній.

От закінчилося й учення, знову вернулася до дядька Пашка. Сидить, обшиває всіх, латає, пере, штопає, — словом, вертає затрачений капітал. І от треба ж було отакого нещасного випадку!

Одного прекрасного вечора приходить у гості до Скоробагатьків якаcь далека їх родичка, того ступеня родичання, що називається десятою водою на киселі, або — нашому тинові двоюродний пліт. Жінка то була здоровенна, вершків так на дванадцять росту, багатенька собі, отже незалежна, літня досить — все те неначе давало їй право на одверте виголошування своїх думок.

Прийшла і, наче виконуючи тяжке своє земне призначення, почала вичитувати.

— Я, Семене, людина проста. У мене що на умі, те й на язиці. Може це й не подобається кому, я не знаю, але такою вже мене бог создав (вона чомусь була переконана, що бог приймав велику участь у її сотворению). Такою вже, кажу, мене бог создав. От я тобі й кажу: недобре ти робиш, не харашо. От ти, правда, скормив, споїв дівчину. Діло хароше. І багато гріхів спишеться тобі з книги на тім світі. Але пощо ж робити, діло наполовину? Кінчай, а тоді вже й награди дожидай.

— Та жодної награди... — почав був виправдуватися лавушник, але родичка твердо виконувала призначену їй на землі місію — «глаголом пекти серця людей» і не давала Скоробагатькові навіть рота роззявити.

— Помовчи, помовчи. Я старша за тебе, отже дай раніше мені сказати. Я кажу: кінчай діло, а тоді награди жди від творця, господа нашого милосерного. Пощо ти держиш дівку в себе? Пощо, кажи?

— Та я...

— Підожди, підожди. Пощо, кажу, дівку держиш у себе? Аби про тебе не знати що казали?

— А щоб їм язики повідсихали! — не витерпів лавушник.

— Та ти не лайся без толку, не лайся. А от узяв би ти та по-христіянському, та по-божому опреділив би її на службу куди-небудь. От вона вилюдніла б, світа б побачила, та й собі що-не-що справила б. А то — річ світова — трапиться чоловік, то дивись і перев'язати нічим. А воно й про те треба подумати, діло таке. Не вік же їй у дівках сидіти. Така вже наша доля бабська...

І Пашку бачимо після того білошвейкою в благороднім домі, де був, між іншим, і «гарний син». Бувають такі. «У мене гарний син», говорить тоді про нього мамаша й розповідає гостеві, яким гарним був її син ще навіть тоді, коли, підстрибуючи й радіючи, робив усякі негречности на руки няньці. Гість, звичайно, потакує й дивується. Впрочім, бувають і скептики. Такі здебільшого кряхтять і кахикають.

Але який би не був скептик, — варт було його закликати хоч би на одне зібрання «гарних синів», то в цій надхненій атмосфері, в тім каскаді блискучих промов усякий скептицизм мусів би розтоплятися, як віск на вогні. Невже й тоді, вислухавши бурю оплесків товаришів, що їх дожидає (або вони дожидають) після промов гарна, хоч і «скромна» вечеря; вислухавши на повнім ходу ввесь діапазон мелодійного голосу майбутнього світила юриспруденції, голосу, що вмів і гриміти філіпіками проти рутини, і тихим шепотом кликати до боротьби за святе діло; невже й побачивши сльози щасливої матери, що завжди під кінець розкривала свої обійми й з чисто материнською саможертвою говорила: «Забудь мене, мій сину... Забудь, і йди туди, де ти потрібний!»;— Невже й після того всього серце скептика не тріснуло б від жалю й не розтопилося б, як м'яке сало? Ні, він мусів би признати, що дім цей і є, власне, домом з «гарним сином».

От Пашка — так з перших же кроків у цім домі не сумнівалася ані трохи. Вона шила в кімнаті обіч залі й завжди, затаївши дихання, слухала тих гарячих промов і ще гарячіших побажань. Вона все ж прочитала десь колись якусь книжку, і їй хотілося часом світла, ширшого знання, загалом усяких таких зовсім непідходящих річей. А там, за стіною, у залі багато було й світла, й знання, й усього.

І от коли раз «гарний син» зачепив її зі своєї високости, вона наче на небо унеслася, наче вісник далеких незримих світів злинув і торкнувся її своїм крилом, покликав за собою... туди... де світло й свобода, де промінь сонця з місяця промінням сплітається у вінок розкішний над головами великих людей. «Він» розкаже їй усе, що хотілося їй знати. «Він» поведе її за руку до тих зачинених дверей, котрих вона й не бачила ніколи, але знає, що вони існують і криють за собою все прекрасне землі.

Одне тільки дивувало її, що от скільки разів уже вони зустрічаються насамоті, але ще ні разу він не забалакав з нею про ті безсмертні, але мертві для неї питання, що так усе мучили їй душу. Він тільки обіймав її якось негарно, наче за все тіло, та шепотів їй до вуха якісь інші речі. А потім... як це воно сталося — вона й сама не розуміє. От і досі навіть, і тепер все здається їй, що все це — тимчасове, що от сьогодні, власне сьогодні розпочнеться щось інше, і він на її тихий запит не відповість, як завжди — «та про цю матерію ще встигнемо побалакати», а сердечно розкаже... Він же так багато знає!

Але такий день не приходив. Зате прийшов інший — їй виповіли посаду...

Наче в тумані якім ходила вона ввесь час, коли вислухувала той бруд, що матуся «гарного сина» виливала їй на голову; наче в тумані збирала своє лахміттячко, несвідомо взяла від матусі «гарного сина» якийсь жмут з асигнаціями й пішла. Куди Й пощо — не знала.

Крутнула доля за голову. Щось хруснуло, затріщало,—і важкою грудкою впала білошвейка Пашка на своє самітнє ліжко під дахом великого будинку. Оросилася подушка, каміння лягло на серце. Треба було неземної любови, неземної вмілости, щоб, не боячися спричинити біль, підійти до розкритої рани та хоч трохи її загоїти. А на землі, окрім часу, нема таких лікарів.

І тільки один хитрий, прониристий лихвар, мов песик, скористав із чужих сліз і, не ховаючися, не криючися, все приходив до кімнатки під дахом великого будинку та все кликав, подзвонюючи монетами, Пашку перейти трохи нижче до двох гарненьких, заново умебльованих кімнаток.

— Жінко, жінко! Лошатко маємо!

І з тими, радісним та веселим голосом сказаними словами, до хати увійшов селянин. Ростом невеличкий, русявенька борідка на молодім з гарним виразом лиці; з-під брів весело блискотіли добрі очі, рухи були живі, та й взагалі ввесь він був зараз сама радість. Та й не диво. Лоша — це ж майбутній кінь, майбутній робітник, вкладчик, та ще й багатий, до банку домашности. Як же ж не радіти, як же ж тут його утриматися, щоб не нарисувати собі де-кілька фантастичних картин?