І Семен був щасливий. Він навіть анекдоти якісь почав оповідати, щось таке, лиш йому самому зрозуміле: про писареву кобилу та громадський вигін, здається; але його ніхто не слухав, і він знову вийшов надвір до лошати. Вийшов, поглянув догори, довкола — і небо веселе, і хмарки веселі, і весело вітерець дихає, колишучи кінець високого журавля над колодязем. Все радіє. Навіть лоша здається веселеньким, хоч і тремтить на своїх тоненьких, як сірнички, ногах.
— Кінь буде! — гордо подумав Семен, усміхнувся собі в борідку й пішов за соломою.
Спішить, опереджає життя село.
Рано починається робочий день на селі. Ще не встало сонце, а вже скрипнули ворота, випускаючи віз у поле чи до лісу, а вже шумить веретеном безсонна молодиця. І рано розпочинає жити дитина: на умі ще в неї й річка, де би так весело можна поплескатись та збудувати млин, і ліс, де хотілося би ще погойдатися на груші, нахилити ліщину, — а життя вже квапить і жене то овець пасти, то ріллю боронити, снопи класти, вісь підтесувати... Рано, може аж занадто рано на селі робочий день розпочинається.
І Сіренький теж рано розпочав свій робочий важкий день. Спочатку його в полі до борони припрягали, потім на базар чи до церкви на ньому їздили, а далі вже й для важкої роботи почали вживати, хоч він іще й не вирівнявся, не викачався на росистих травах, не наївся ще отих колосків, що зірве, було, на бігу їх зубом і довго біжить з колосочком у роті, маючи маленькою гривкою та вибрикуючи. Але доводиться вже робити, і треба було бачити, як молодо брався він спочатку за роботу, як ревно тяг плуга; видимо рахував, що це все скоро минеться. Але потім, коли побачив, що робота не перестає звалюватися на нього що-дня, коли ясно зрозумів безрадісну дійсність,— сумно стояв уже він тоді, придавлений, знищений, покірно заходив до голобель, підставляв спину під черезсіделень і не пробував навіть протестувати, вирватися хоч на момент на волю, на рівні луки. Сумно приходив увечері додому, давав здіймати з себе хомута, і сам уже покірно йшов до хліву, до свого несвіжого сіна й вонючих ясел. Так і запаршивів він, не вирісши, як слід; шерсть зробилася брудною й кошлатою, у гриві та хвості й літом і зимою було повно реп'яхів та засохлої грязюки; він увесь осунувся, слабі тоненькі ноги майже не виросли, і взагалі ввесь він був типовим зразком тої осібної породи, що називається «мужицьким конем».
Але поки була жива стара кобила, все ж не було ще так трудно. А вже, як вона померла...
Поїхав якось Семен до глинища. Воза поставив поближче до глини, ще й догори поглянув: мов гора повисла над возом та кобилою — люди підкопали. Копає собі й Семен. Утомиться, сяде, спочине, скрутить цигарку, викурить у холодочку. Та й кобилі гарно: від глини сирість іде, муха не так б'є. І... далі нічого не пам'ятає — глинище обвалилося.
Піднявся галас на селі.
— Глинище обвалилося!!. Глинище обвалилося!!.
Діти біжать, кричать. Люди — саме обідня пора була — вибігають із хат зі шматками хліба, на ходу підперізуються. Хто заступа схопив, хто просто коляку...
Ридаючи, прибігла й жінка Семенова. Об землю билася, поки чоловіка відкопували. Тоді тільки й заспокоїлася, як побачила живим й кинулася йому на шию.
А кобила пропала. Мабуть камінюкою якою вдарило її по голові, а морду заліпило глиною, — хто його знає, як уже воно там сталося, а тільки неживою її відкопали.
— Та бог з нею... з кобилою... Аби ти,— говорила жінка Семенова, дивлячись на чоловіка повними сліз очима.
Отак і зостався Сіренький сам. Звалилася тепер на нього вся й важка й легка робота. Тягав він сани по розмоклій дорозі так, що аж груди тріщали, і плуга тягав, і з паном на вокзал бігав, батога доволі коштуючи, як що пан попадався сердитий. Доводилося й у лісі мерзнути під тонкою рогіжкою, і під кригу зимою провалюватися, і голодному над гнилою соломою місяцями простоювати. Не багато, як то кажуть, прожилося та багато пережилося. Захирів він, підірвався...
— Узявся я бруси з міста перевозити,— сказав Семен жінці увечері.
— Кому?
— Кому ж? Лавушнику. Хату хоче перекинути.
— Ну що ж, їдь.
Тільки й розмови. Тихо в хаті.
— Та я поїду. Тільки дорога той... розквацювалася — ні возом, ні саньми.
— А ти не накладай багато: коник плохенький.
— Не був би плохенький, як би кобилу не вбило, ще який би кінь хвацький вийшов.
Знову тиша в хаті.
— Я б і радий не по-багато накладати, так коли ж він сам накладатиме. А він уже надавить, хай би йому душу так на тім світі надавило.
Та й вправду, навалив лавушник. Хазяйською рукою навалив.
Смикнув Сірий — і зразу мабуть почув, що не вивезти йому цієї ваготи.
— Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..
Бився коник з останніх сил у своїй бичів'яній упряжці, вилізав із свого лохматого хомута, але толку було мало.
От виїхали за місто. Чорним-чорна простяглася дорога серед оголених піль. Де-не-де лише біліли плямки снігу на полях.
— Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..
Важко дихає шкапина і вже хитається. Смикне, смикне — і знову стане. Боки бистро підіймаються й блищать від поту. А підводи он уже де, далеко.
— Доганяй, Сіренький!.. Доганяй, маленький!..
Високо замахнувши головою, впав Сіренький зразу з усіх чотирьох. Мов відрізав.
І злість така нараз напала на Семена — прямо немилосерна злість. Йому здалося, що то все лінощі.
— Вставай, чортова скотино! Вставай, щоб ти йому здохла!.. — кричав він і бухав чобітьми в живіт. Але Сіренький не вставав, тільки відкидав голову при кожнім зідханню. Ноги витяглися впоперек дороги, сухі такі, безсилі.
І зрозумів Семен, що не вставати більше його Сірому, його доброму помічникові. Кинувся до нього, розсупонив, розстібнув тремтячими руками черезсіделень, дугу зняв...
— Ну, вставай же, вставай, голубчику... Та ну ж бо, ну!..
А Сірий і не намагався підводитись. Дихати наче стало йому легше, тільки голова все так само кивала, відкидаючися при кожнім зідханню.
— Та ну ж бо, голубчику...
... Крикнув Семен товаришам. Стали ті, вернулися назад. І ні слова ніхто з них не сказав: кожний і без слів розумів, що це означає. Тільки старий дід підійшов до коня, помацав якусь жилу на шиї й безнадійно махнув рукою.
— Добити треба...
Мовчки підійшов Семен до воза, мовчки висмикнув кіл. Вдарив раз... другий... Сірий судорожно засовав ногами.
Кинув Семен коляку, притулився до воза й заплакав важкими мужицькими слізьми.
* * *
Удар дзвоника збудив мене. Я встав і ввійшов до кімнати. Невиносимо важкий запах ударив в лице, мов би то труп в останній стадії розпаду лежав тут.
Він лежав навзнак, і важке протяжливе хрипіння виривалося з його грудей. Очі запали глибоко-глибоко й гостро блищали звідти — мов би з пащей темних печер виблискували вогні, застелені туманами.
— Підійміть мене вище...
Це був ледве чутний шепіт. Треба було майже прихилитися вухом до рота, щоб почути.
Я підняв це сухе легеньке тіло, поправив під спиною й головою подушки, зігнув йому коліна, — він каже, що так буцім легше йому лежати.
— Спасибі, голубчику...
Я потім тільки довідався, що ці слова були останньою вдякою. Це була послідня данина всьому земному.
— Чи не треба вам ще чого? — питав я.
Він уже не відповідав. Та й пощо? Вершилося вже велике таїнство. Закриті очі вже бачили «той бік», і вся істота переживала щось невідоме, незрозуміле, щось вище. Він єднався вже з іншим світом, повним таємниць, з котрих докучливий мозок людини не зумів украсти ще ні одної; там світлом знання не освітилася ще ні одна з тих таємних урн, в яких сховано і смисл, і продовження життя. І дивно! Жива, повна крови й руху людина томиться й б'ється в кайданах обмежености, а холодному, з вишкіреними зубами, смердячому трупові відкриваються дивовижні тайни!..
Я вийшов на ґанок.
Чудовий літній день щойно розпочинався. Глибоко й гарно дихалося в чистому прохолодистому повітрі. На сході розсипалися рожеві й червоні квіти, промені сонця невтримно вибивалися з-під фіолетових хмарок. Повітря заповнялося щебетанням птиць, і хвилі того щебетання одна за другою котилися з лісу, а кожна квітка, кожна стебелинка спішно несли свій маленький дар до загальної скарбниці пахощів. Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева, солома, і навіть старий півзотлілий пліт з перелазом хотів, здавалося, усміхнутись запахом, але не міг і тільки кидав ажурові тіні на зелень трави.
