Вона ж, як і полагається, встала першою й голосно сказала:

— Ну, діти, прощайтеся з людьми, з Катериною Юр'ївною та й пора їхати.

Тихо підійшла до подруги Соня; очі в неї були повні сліз. Вона хотіла стримати себе й попрощатися більш-менш офіційно, але не змогла. Сльози бризнули в неї з очей, і Соня схилилася Катрусі на плече.

— Чому я не можу бути такою, як ти? — ледве прошепотіла вона.

Вірун голосно ридала, схлипуючи по-дитячому, і без кінця цілувала Катрю, а відірвавшися, стрімголов побігла до фаетону Й уткнулася лицем у подушку. Де-які баби, дивлячися на таке незвичайне прощання, і собі почали втирати очі фартухами.

Підходили всі; хто цілував, хто сердечно стискав руку. Навіть Зоя Володимирівна оскалила свої чорні зуби на прощання. Учитель чекав останньої черги, трохи довше затримав руку Катрусі в своїй і, понизивши голос, сказав:

— Спасибі.

Катруся здивовано скинула очима.

— Завіщо?

— За мовчазний або, краще сказати, несвідомий урок.

Але дівчина не зрозуміла, що він тим хотів сказати, та й взагалі вона якось мало чула з того, що робиться довкола. Дивний настрій не то рівнодушности, не то якогось скам'яніння опанував її, і вона й усміхалась і відповідала на запити якось цілком автоматично. Ця хвилина рішила все її життя,— і свідомість того кудись щезла.

Нарешті всі попрощалися. Двірня кинулася до панів. Знову почалося цілування рук і нещирі причитування на тему — що ми будемо робити без вас, хоча в душі кожний тільки й думав о тім, коли ж то, нарешті, панів чорти заберуть, щоби зідхнути спокійно.

Гості й господарі розмістилися. Пилип дістав наказ рушати, і коні шарпнули з місця. За фаетоном пішла лінейка з Семеном на козлах.

— Прощавайте!.. Прощавайте, Катерино Юр'ївно!.. Всього вам кращого!.. Всіх благ, небесних і земних.

Катруся кланялася. Фаетон сховався за парканом. Катруся зійшла на ґанок. Екіпажі знову показалися. Мужчини махали шляпами, Катруся відповідала хусточкою. Двірня шуміла, розіходячись.

За перевалом сховався спочатку фаетон, потім лінейка. Катруся востаннє махнула хусточкою,— і це був останній рух єднання.

Спокійним кроком увійшла вона до покоїв. Порожнечею глянули вони на неї й хотіли обвіяти холодом залишеного житла; але Катруся не помітила цього і, вся захоплена своїми думами, сіла на перший стілець... Промінь сонця упав їй на голову...

Він бив собаку.

Цими словами вже сказано все: «він бив собаку». Бо людина, що може вдарити собаку, цим уже сама себе характеризує. Бо це все одно, що вдарити женщину. Або малу дитину.

А він іще й бив не по-людському. Прив'яже грубим ремінем до чого-небудь і б'є. Систематично, з насолодою. Бідна животина в'ється від болю, тихо скімлить, а заскавучати не сміє, бо він кричить: «Циц»! і б'є тоді ще дужче.

Вже навіть сусіди вступалися. Спочатку жінки:

— Ну, як вам не жаль? Бідна собачка...

— За що ви її б'єте? Вона ж вам нічого не зробила.— Се ті, що хотіли пробудити почуття жалю. Але в тих грудях жалю мабуть не було, бо на такі сентенції він відповідав сатанинським якимось сміхом і, тут же підкликавши до себе собаку, бив ногою в живіт. Сусідки обурювалися й кидали:

— Ви просто звір якийсь.

— Ненормальний!

— Психопат.

А він сміявся їм услід і тріпав собаку по шерсті. І невідомо було, чи се знак ласки, чи знову який підлий жест, аби дошкульніше образити. А Нера (так звали псицю) з невимовним почуттям блаженства чує на собі ту жорстоку діявольську руку, і, здається, кожна шерстинка на ній тоді говорить: «ну, і що ж... ну, і б'є... ну, і нехай б'є... за те він уміє й поласкати, як ніхто».

А за півгодини — знову ляскання ремінного нагая (був нагай такий спеціяльний), знову тихе скімлиння й судорожне перебирання лапами.

Бралися сусідки до іншої тактики. Говорили йому:

— Це ж, нарешті, невиносимо. Наші нерви не витримують. Не жалієте своєї собаки, то пожалійте хоч наші нерви.

Але він не жалів дамських нервів. Не боявся він і мужських погроз. Бо дами, нічого не вдіявши самі, почали наштурхувати мужчин. Ті спочатку відмахувалися руками, казали:

— Ну, чого ти до мене пристала? І яке моє діло, що хтось там б'є свою собаку чи жінку?

Але недурно складено поговірку: жіноча настирливість і камінь довбе, і мало-помалу чоловіки починали здавати позиції. Спочатку наче не хотячи, крізь зуби, казали:

— Послухайте, ви... Чи не можна би теє... припинити. Це ж, коли хочете, всіх непокоїть.

Не мало впливу.

Тоді починали грозити поліцією, судом, а один, найгарячіший, так той прямо заявив:

— Як що ти, сукин син, іще раз посмієш бити собаку, я відберу в тебе отой нагай і самого тебе виб'ю.

Але жодні заяви не мали наслідків. Навпаки, чим вони були настирливіші, тим гірше платилася за це Нера своїми боками.

Тільки от що усіх найбільше дивувало: Нера не лише не ображалася на свого лютого хазяїна, не тільки не протестувала, не намагалася втікти, а навпаки: наче ще більше прив'язувалася до свого мучителя, ласкаво скавуліла, побачивши його, і присівши задом, била хвостом об землю. Коли хто з мужчин, як отой нетерплячий, підіймав голос на її хазяїна, Нера настобурчувала шерсть і урчала, оскалюючи зуби. Найменший рух — і гострі ікла віп'ються в литки. Інстинкт самоохорони велів уже говорити: «та хай вам чорт обом, хто там вас розбере»,— і тікати геть.

Така прив'язаність дуже часто була предметом розмови представниць прекрасного полу. Робилися вільні догадки:

— Чи він яке слово собаче знає, що вона так...

— І дивіться ж, кумоньки: і не огризнеться, і не гавкне на нього. Що друга б собака... та що й говорити!

— Баба, одно слово баба. Всі ми такі. Як би це був кобель — ого! Так би руку йому й одхватив би. А то — баба.

А мучительства не припинялися. Ні від жіночих балачок, ні від мужських погроз.

Останніми часами «він» вигадав іще один спосіб: підвішував собаку вниз головою й так зоставляв висіти годинами. Бідна животина смикала ногами, скавуліла тихо й жалібно, пробувала держати голову, але далі мускули слабли, голова звисала, і наступало важке омління.

Тоді він здіймав Неру з гака Й клав на підлогу, а сам сідав пити горілку. Він любив пити. Але неможна сказати, щоби він мучив собаку тільки по-п'яному, ні. Це завжди було на тверезу голову.

Коли хтось уперше побачив крізь вікно оту сцену підвішування, — зразу ж пішло по всьому будинку, що «він» збожеволів. Що й раніше його не вважали цілком нормальним, а тепер і поготів.

Сусідки зробили конференцію. Були пропозиції закликати лікаря «для сумашедчих», але це зв'язувалося з певними розходами, а їх ніхто не хотів нести. Тоді зупинилися на потребі закликати городового.

— У мене єсть знайомий городовий, Міхал-Іванич, — визвалася одна. — Я його попросю, то він прийде.

— До кого? До «нього», чи до тебе?— не втерпіла кума.

— Спочатку до нього, а потім і до мене,— граючи очима відбила та.

— Та годі вам... Тут про діло... Я думаю, так буде добре. Він як тільки побачить городового, то злякається.

— Такий злякається,— сумнівалася одна.

Рішено було спробувати нацькувати Міхал-Іванича.

За кілька день Міхал-Іванич справді прийшов.

Бабський синкліт обсів його густим кільцем і ту-ту-ру, аж у бідного Міхал-Іванича голова замакітрилася.

Впрочім, він не дуже заглиблявся в деталі, за довольнився тим, що схопив суть, а решту уваги звертав, разом з очима, на куму.

Напустивши на себе максимум солідности, Міхал-Іванич постукав у двері. Синкліт попритулявся на сходах у найрізнородніших місцях і в найрізнородніших позах. Сподівалися... а хто й зна, чого сподівалися. Усього. Може бути драка: Міхал-Іванич буде тягти «його» за шиворіт, а той упиратиметься. Може засвистить свисток, а може Й ліварвер доведеться витягати (синкліт не знав, що в городових у кобурах дерев'яні револьвери, а гроші, що відпускаються на ремонт зброї, ідуть куди їм слід, бо й справді: хіба ж можна ремонтувати дерев'яний револьвер.)