Довго ходила Катря найдальшими, найбільш зарослими стежками. Вже давно тільки місяць і вона були в саду, давно повиростали чорні стіни впереді, а вона все ходила, все думала... Час-від-часу думка її переривалася страхом. Коли вона зупинялася під тінню густих гілок, так і здавалося їй, що от-от протягнеться з тьми біла рука й схопить її за плече. І дівчина, нервово здрігнувшися всім тілом, знову спішила на залиту місяцем поляну й там вільно й глибоко зідхала та всміхалася півсвідомою усмішкою.
В душі йшла остання боротьба. Хтось давно вже рішив, на чиїй стороні буде побіда, але все ще знаходились непокірливі повстанці, підіймали нараз голос і хитали рівновагу твердого рішення. Катрусі здавалося навіть, чи не занадто уважно прислухається вона до тих сплесків останньої боротьби. Але згодом, усе припинилося. Спокій певного знання невидимо злетів на душу, і тільки хотілося, щоб хтось... бог чи янгол Його, благословив на початок далекого шляху.
І бог благословив її... великий бог гармонії...
Здалека, ледве чутні, прилетіли до неї звуки і, обнявши, зупинили дихання. Наче зачарована, втопивши очі в сріблясто-блакитний місяць, прислухалася вона й завмерла...
Це далеко-далеко, в панськім домі, що стояв там десь у непроглядній тьмі, грали на скрипку... То був «Романс» Чайковського... Прощальні, повні неземної, якоїсь спокійної туги перші акорди, мов саван миротворящий накидали на все минуле. Наче сцілющий бальзам життя приносили вони з собою й лагодили біль стомленої в боротьбі молодої душі. І підіймалися й знову щезали у тьмі, і неслися в небо, де розкриті вже були чиїсь обійми назустріч теплим дівочим сльозам... І не боялася вже Катруся ні зимових вечорів з виттям вітру в бовдурі, ні самітности, ні всіх інших страхів. З усмішкою побіди, сплітши руки над головою, притулилася вона до дерева і вся поринула в ласкаві хвилі звуків. Не чула вже вона нічого: ні сліз, що самі котилися з очей, ні листочка, що впав їй на голову й заплутався в волоссю, ні тих променів місяця, що короною з срібла одягли її гарну голівку й самі собою залюбувалися...
Фраза Катрусі: «ні, я не їду з вами, я зостаюся тут»,— зробила вражіння вибуху, що розітнувся нараз серед мирної товариської бесіди.
— Як?.. Що це ви вигадали?.. Та ви жартуєте?..
Питання сипалися з усіх боків. Ніхто не хотів вірити.
— Ні, я не жартую. Я серйозно рішила зостатися тут.
— Та що ж ви тут будете робити?
— Буду вчителювати й працювати в лікарні.
Де-кілька хвилин ніхто не знайшовся нічого сказати. Нарешті Зоя Володимирівна перервала мовчання. З невимовним призирством вона сказала:
— Quelle drôle fantaisie! — і відвернувшися, почала дивитися в сад.
— Ні... та це просто неможливо! — говорила m-me Коншіна. — Що за ідея прийшла вам до голови? Це ж все одно, що заживо себе поховати!
— За-ради хвилевої філантропії ще немає смислу зоставляти себе гнити в селі,— додавав ще хто-небудь.
— Без книжок, без журналів, без бібліотеки...
— Без театру, без усяких розваг...
Катруся знала, що все буде йти власне так, і спочатку приготовилася жартами відповідати на всі ті натяки й вирази співчуття, але ніяк не могла спасти на жартливий тон.
Що-хвилини їй ставало все ясніше й ясніше, що ці люди таки направду щиро її жаліють, — і це схвилювало її.
Нерви не витримували співчутливих інтонацій; пробуджувалося якесь почуття, якого Катря не хотіла й боялась. І щоби не розплакатися перед цими всіма жалісливими душами, вона попросила дозволу піти до своєї кімнатки.
— Ах, яка шкода! — сказав хтось півголосом.
— Вона завжди була ексцентричною, — додала Соня.
Катруся прийшла до свого покоїку і, не засвічуючи світла, сіла на ліжко. Руки були міцно стиснуті на колінах, погляд непорушно віткнувся кудись у темний куток. Знову прокляте питання змією заповзало в душу й кричало:.. «Що ти робиш? Добро, чи зло?» — а молода воля не могла відігнати.
— Чому ж власне ти, ти мусиш „нести на собі гріх всесвіту?“ Хіба ти Христос? — саркастично питав демон, і рисував скорботні картини в дальшому, картини, повні розчарувань, несили й важкої-важкої втоми.
Самітність, глуха, давуча, як могила... Там далеко грають на прекрасних інструментах, парами ходять закохані, в щастю прийдешнім черпають сьогоднішню надію... А тут — холодно, жутко... вітер виє осінніми ночами... стукотить дощ в вікно...
Справді щось застукало, тільки не в вікно, а в двері.
— Хто там? — швидко спитала Катруся.
— Це я... Можна до вас?
— А-а, Вірун! Іди, іди, голубко.
Дівчина відчинила двері й зупинилася. Вона не бачила зразу, де сидить Катруся, але розібравши, кинулася їй на шию й омочила сльозами щоку.
— Чого ти? Що з тобою? — питала Катря.
Тихо схлипуючи від стриманого плачу, тремтячи всім тілом, Вірун шепотіла:
— Мила моя... сонечко моє... гарна моя...
Катруся зрозуміла почуття, що так схвилювало це гарне дівча. Тихо гладячи її по голівці, Катруся сіла разом з нею на ліжко, і так, обнявшися, сиділи вони в півтьмі.
— Господи!.. Коли б я могла бути такою, як ви! Голубонько моя, навчіть мене бути такою, як ви. Ні-ні-ні, я не зможу... Ви — янгол, янгол! — і Вірун знову гірко плакала.— От ви все літо працювали... Скільки ви добра зробили людям... А я? Тільки бігала та турнір отой проклятий влаштувала. У-у, щоб ти провалився, проклятущий! — і Вірун погрозила кудись кулаком.
— Ну, годі тобі, годі. Заспокойся. Ти ж іще дуже маленька, тобі треба ще вчитися. А от коли ти виростеш, ти теж будеш помагати людям. Бог дав тобі добру душу, теплим вогнем запалив серце; тільки не гаси його, а бережи, як дорогоцінність.
І довго ще говорила Катруся й — дивна річ! — з кожним словом, що малосвідомо виривалося в неї з уст, наче сила яка прибувала на його місце. Щезли сумніви, наче все рішилося вже давним-давно без усяких протестів, самим натиском волі, що твердо знає свій шлях.
Як часто дужі позичають сили у слабших!
Минуло кілька день. Усе було, нарешті, вияснено, розв'язано й підписано. Стискаючи плечима, дивуючися й недоуміваючи, всі погодилися, нарешті, з тим, що мусить бути так, а не інакше. Було вирішено, що поки звільниться помешкання сільської вчительки, поки зроблять там відповідний ремонт, Катруся житиме в панськім домі. М-me Коншіна, правда, пропонувала дівчині й зовсім поселитися в домі, але це було незручно з багатьох причин, і Катря рішуче від того відмовилася.
Швидко проминули дні приготувань до виїзду, і настав, нарешті, останній день. У покоях панував страшенний нелад: коробки, вузли, картонки, солома, вірьовки, ящики й ящички — все те валялося на кожнім кроці ; усі бігали, суєтилися, часом без толку й смислу; одним словом усе пішло так, як і мусіло йти, коли виїздять кудись дами.
Катруся помагала всім і була весела. Вірун не відходила від неї ні на крок, аж Зоя Володимирівна звернула на це увагу m-me Коншіної й натякала щось на можливість поганих впливів, але m-me Коншіна тільки рукою махнула.
Що ближче надходила година від'їзду, то все більше й більше обгортало кожного почуття якогось суму розлуки: не хотілося кидати цієї веранди, цих пожовклих кленів і, загалом, цього привітного багатого дому. Учитель під впливом того почуття бродив по порожніх алеях саду й там ще раз починав обдумувати причини власної нікчемности; йому було дуже боляче від ураз власного ж критицизму, але переробити себе не ставало сил.
Нарешті, все було уложене, всі потрібні розпорядження дано. Віз із сундуками, корзинами, корзинками й т. ін. давно вже пішов уперед. Пилип, як сфінкс, сидів на козлах. Уся двірня знову зібралася коло під'їзду.
— Ну, давайте ж сядемо перед від'їздом, щоби все добре сідало,— запропонував Бординський і сів верхи на крісло.
— Restez vous,— пробувала було запротестувати Зоя Володимирівна, але за літо звикли вже на неї не звертати уваги.
Всі примостилися, хто де попав. Зібрана коло ґанку двірня теж розмістилася: хто на траві, хто на решітці, хто тільки присів. M-me Коншіна сиділа на найвищому місці і, як цариця на своїх підданих, поглядала на всі ті групи.
