Лікар замовк, схвильований до глибини душі. Катруся сиділа без руху: намальований зимовий вечір привидом страшним білим стояв над нею, мов шкелет з вишкіреними хижими зубами.

Сонце зайшло. Темнуватими силуетами малювалися хати й тополі на світлому ще небі. З села доносилися передвечірні звуки, і перша зграя галок шумно знялася з місця й закрутилася над верхів'ями пишних розлогих верб. На далекій горі освітилася дорога, і теплим-теплим тоном пролягла по зелені. А на самій вершині стояла стара дика груша; її було видно здалека, і до неї завжди зверталися погляди всього села.

Олексій Михайлович заспокоївся й говорив далі:

— Хто знає, чи доведеться вам тут вийти заміж, мати сім'ю. Мої слова банальні, але теоретичні викрики про свободу, всесвітню сім'ю, оті кпини з буржуазности власного гнізда й «тепленького гною родинного щастя» — це тільки фрази. Їх, по більшій часті, повторюють або ті, хто цілком не розуміє їх значіння, або дефективні суб'єкти, що призначають свої тези для теж потертих одиниць. А прийде старість, — самітній, без родини, без тепла, будеш сидіти тоді один у своїй холодній халупі, і чим обігрієш її? Дрова дають зовнішнє тепло, а люди, як були, так і будуть далекі... Сумно... порожньо й зимно...

Катруся не витримала і, вийнявши хустку, заплакала в неї тихими сльозами. Їй уже було жаль чогось... А доктор узяв її за другу руку й говорив:

— Плачте, плачте — це гарні сльози. Легше вам буде... Не стримуйте їх.

І дівчина плакала, притулившися головою до перил. З кожною сльозою наче вага яка спадала з душі, і щось світле вже вбачалося попереду. Прокидалася надія, і дівчина пішла до себе заспокоєна, хоч чула сьогодні лиш самі сумні слова.

А в панськім будинку вже цілковито запанував осінній перелітний настрій. Соня, скінчивши остогидлу гімназію, рвалася тепер до столиці, де в блискучих перспективах малювалося перед нею море всяких усолод. M-me Коншіна й давно вже нудилась за шумом великого міста; про Зою Володимирівну й говорити нічого — вона ні на хвилю не переставала думати,, що робить комусь велику ласку, перебуваючи тут серед «се мюжік». І тільки Вірун не думала про від'їзд; вона так само безумно літала по стежках саду, лазила ще вище на дерева, наче хотіла вібрати в себе як-найбільше тої краси природи. Вона навіть купалася досі, само собою тайкома від усіх. А коли їй сказали, що скоро буде від'їзд, вона притихла, довго ходила, іменно — ходила, а не бігала по саду; потім забилася в глухий кут і плакала там, як мала дитина, у якої хотять відібрати куклу.

Катруся чекала спосібної хвилі, щоб сказати всім про своє рішення. От наче підходящий момент: усі сидять на терасі й більше мовчать. Сказати?.. Але якось... не хочеться... Так гарно заходить сонце, що жаль відірвати очі. Розмова точиться тільки коло скорого від'їзду, на передній план висуваються інтереси міста, його новини й пльотки. Загальний настрій такий, що коли б не треба було спаковуватись, то всі згодні були би виїхати хоч зараз.

Терасу всю залило золотим промінням сонце, сад був аж пересичений запахами, зеленіло, жовтіло, червоніло розкішне листя, але людей, що сиділи на терасі, не торкала якось оця вся краса. Їх душ не чіпали передсмертні зідхання природи; за беззмістовною розмовою вони не чули далеких пісень села, а їхній регіт розривав величну гармонію, сам же нікого не веселив.

— Панове! — патетично почав Бординський.— Наближається осінь, та пора року, коли все живе готується до довгої прийдешньої зими. Ми переживаємо зараз останні дні золотого літа, і от я хочу звернути вашу увагу на от який знаменний факт. Тихо!.. Silence!.. Коли ми тут, на оцій самій терасі, зібралися вперше, ми були (слухайте! слухайте!) в тім же самім складі, що й зараз. Ви тільки вдумайтеся в це, панове! Невже ви не бачите в цьому факті величезного символічного значіння?

— А справді! Дивіться, от дивно!..

— Скільки людей перебувало за літо, а от...

— Тому, панове, — перекрикував усіх Бординський, — в пам'ять такої величезної події я пропоную поставити пам'ятник.

— Монумент! Монумент!..

— Моноліт!..

— Фагоціт!..

Катрусю чомусь дратувало оте все балакання на тлі догорілих кострів сонця та жовтих плям на деревах. Вона й відчувала, що неправа, що кожний говорить, як уміє, і може говорити, що йому хочеться, але пересилити себе не могла й постаралася непомітно вийти в сад.

Тут її одразу огорнув інший настрій. Наче увійшла до безконечного, величного храму. Повільним, але певним кроком наближалася осінь. Здалека ще донеслося її дихання, а вже які лякливіші листочки зісохлися й упали на землю. В кущах бозу оголилася середина, наче випалив хто листя. Дерев стало наче менше, і сад здавався просторішим, хоч і менш глибоким. Там, де око ще так недавно зустрічало густу зелену стіну, що здавалася непробитною, тепер уже видно окремі гілки й їх перепліт. А на стежках, поміж зметеного в купи листя, лежали перші жертви осени — зрізані гілки; то садівник приготовляє вже собі паливо на зиму.

Катруся йшла, шелестіла сухим листям, прислухаючися до звуків того шелесту. І сум, і радість, і якесь нез'ясниме тепло переповняли зараз її душу. Її очарувало це повне незримої печали передчуття смерти в природі, а разом з тим до болю жаль було отої краси, що одне літо, одне тільки літо сяла над землею, а тепер... мусить щезнути, як і все, що живе.

— Чому й краса мусить вмирати? — питала сама себе й не знала, як на те відповісти.

Зупинилася й прислухалась... Тихо... Тихо... Десь у галузях злякано писнула якась пташка й зразу ж замовкла. Ледве чути було, як на селі, десь дуже далеко, набирали воду скрипучим журавлем, — і щось осіннє сумно ніс із собою той протяжливий звук. В непорушнім вохкім повітрі м'яко лежали хвилі запахів, останніх запахів останніх цвітів, і небо теж горіло останніми вогнями; тільки де-не-де крізь стіни стволів видко було те догорання неба. Сад затих, і в тій чудотворній тиші наче чувся рух сфер, життя планет і кожної билинки, наче зливаєшся з усією вселенною й космос увесь обіймаєш душею. Щось живе проповзе під листям, і стрепенуться від того шелесту нерви...

Схвильована всім тим, Катруся сіла на диванчик. Прямо перед нею на світло-зеленому шматочку неба рельєфно вирисовувалося яскраво-жовте дерево. То був клен. Червоне, жовте й пурпурове листя його тепер, під прощальними поцілунками сяйливих стріл, загорілося особливими кольорами, і Катруся не могла одірвати од того зачарованих очей. Тут же розіслалася широка поляна, обставлена деревами, а на неї зігнуто ліг розкішний килим цвітів: білий тютюн усміхнувся теплому вечору й широко розкрив свій кубок, наповняючи запахом повітря; резеда, пізній левкой, айстри й петунії на тонких стеблах — усі вони скорбно дивилися жалібними очима на решту дня й літа і, тоскливо просячи тепла, кивали голівками.

— Ми не хочемо вмирати. Поглянь на нас, невже ми не так пахнемо зараз, як пахли весною? Не те хіба листя, не ті кольори в нас? Завіщо ж ми мусимо гинути? Так мало, недовго гріло нас сонце, так мало напувала роса. Не надивилися ми ще на небо й зірки, на рухливі промінні сонця, — і от уже мусимо вмирати.

І Катрусі хотілося молитися з ними й за них.

— Нехай живуть... Нехай радують ще чиїсь очі,— звучало в її душі, і тихі теплі сльози потекли по щоках дівчини. Жаль було їй отих цвітів... цвітів їй було жаль...

А тим часом захід погас. Ще трохи ворушилася полоска червоного неба, але потім і вона вмерла, закутавшися в блакитняво-зелений саван. Але небо й хвилини не могло бути без краси, і тому з другого боку в м'яко-срібній авреолі вийшов нараз місяць-побідник, а хмарки розступалися перед ним. Він стомився в довгій боротьбі, але усміх всепрощення грав на його блідім обличчі. І скоро, замісць вогненних кольорів, що будили до життя і вміли прикрасити навіть власну смерть, все потонуло в матово-блідих тонах, перемішаних з темними плямами. І там, де багрове проміння нічого-нічого не вміло сховати — вже поховалося щось, а півобнажені кущі знову почали здаватися повними, густими й непроходимими.