А перед Катрею все більш і більш неодступно ставало питання: що ж робити далі? Молодість, нераховане й неміряне багацтво сил кудись кликали, давали тисячу відповідей на одне запитання, але аналіза відомих фактів, де-які аналогії підрізали крила вільній думці, і боротьба точилася. Часто тепер, прийшовши до своєї кімнатки, Катруся сідала до столу й задумувалась. В одчинене вікно широким рухом хвилясто лився теплий осінній сум, останніми квітами вбиралися рослини, і сонце, світле по-осінньому, ніби квапилося оживляти тих, хто ладився вже вмирати. «Живіть! Ще живіть!! Красуйтеся»! — кликали його промені, але не був той поклик уже весняно-могутнім і не напружував обезсилених стеблів... І дивлячись на тихе вмирання природи, Катря почувала, як тонка якась отрута заповзає їй у душу, обвиває її туманом ще невилитих сліз і таємно колише неясні почуття. Тоді хотілося, щоб далеко хтось співав колисанку, аби ласкаві слова вінком пахучим обвивалися, і щоб теплі материнські сльози падали на руку, на лице, на волосся...

— Чому?.. Чому так сумно мені? — стеряно питала сама себе дівчина... і не могла дати на те відповіли. Щось стискало горло... і солодкі, змішані з незвіданим сумом сльози бризкали з очей.

Але вона вставала рішучим рухом, підіймала голівоньку й хотіла бороти сама себе. Хотілося бути твердою й суворою.

— Що за дурниці? Ну, чого я розрюмалася? Кожному своєму настроєві людина мусить знати причину; а підлягати якимось несвідомим почуттям — то недостойно культурної людини.

Але хитав вітер ближню гілку, падав пожовклий листок, заводила вивільга десь на вершині, і дівчина забувала свої сентенції. Тихий музичний переліт мрій, зупинений рішучим натиском енергії, знову розпочинався під акомпанімент рідко посіяного щебету птиць та шелесту всякого листу.

— Ну, Катрусю, що ж ти будеш робити далі? От кінчається літо, ще тиждень-два, і всі виїдуть звідси. Що ж ти будеш робити далі?

«Їхати? Та невже ж і мені їхати звідси й кидати тут усе так, як воно й було? Приїхала, посуєтилася,— і знову назад, а ви зоставайтеся тут, як собі хочете. І так само без найменшої допомоги будуть лежати хорі жінки, так само без грамоти й найменшого уходу будуть бігати діти, а вирісши — в горілці будуть шукати своїх радощів і, вернувшися п'яними з-шинку, будуть глумитися над своїми забитими жінками. І ніхто не скаже їм слова правди, ніхто не покаже їм можливости іншого життя, ніхто не навчить їх хоч як-небудь інакше те життя прикрасити. Зоставайтесь, мовляв, «з богом» і живіть, як знаєте. Невже я так можу зробити після того, як близько пізнала безпросвітність сільського життя й побачила необхідність присутности інтелігентної людини на селі? Невже я можу поїхати, десь там сміятися, веселитися, а тут... Та ні ж!.. Не можу я, не можу зробити так! Я мушу залишитися тут, внести хоч промінь світла. Може, тоді недурно проживеться життя, і хтось хоч згадає добрим словом...

— Але... з чим я зостануся тут? Що я знаю й чим допоможу? Чи маю я право нести в село півзнання замісць дійсного світла, паліятиви й півміри — замісць основної перебудови? Тут треба твердої волі, треба йти певним кроком, а не шукати ще шляхів. Сюди мусить прийти людина, що може повести за собою, а не я, недовчена, що сама ще чую потребу в підтримці. Та я ж нічого, нічого не знаю!..

Мов стиснута між двома скелями, борсалася Катря, безсило падала на ліжко, стискаючи голову руками.

— Поможи ж мені... навчи, навчи, що робити,— шепотіла вона комусь, і не знала кому. І ніхто не приходив, ніхто не міг навчити.

Раз сиділа Катруся з Олексієм Михайловичем (так звали лікаря) на ґанку невеличкої сільської лікарні. День випав тяжкий, і особливо якось приємно було посидіти, скинувши халата, на повітрі. Сонце ще не зайшло, але стояло вже зовсім низько, і всі тіні стали довгими й тонкими. Листя дикого винограду, що вився червоними пасмами по стовпах ґанку, загорілося від сонця й переливалося всіма кольорами пурпурових світлотіней. Щось величезне й спокійне розлилося по землі в цьому прекрасному кінці дня.

Схилившися на руку, задумливо дивилася Катря на бовдур далекої хати й стежила, як підіймався звідти сизий димок і розтавав у світлозеленій височині. «Хто це палить так рано»? — подумалося дівчині.

— Про що це ви думаєте, Катерино Юр'ївно? — нараз запитав лікар.

Дівчина не відповіла. Сиділа тихо, лице схилилося на руку, а очі дивилися вгору, і здавалося, що це не поза спочивку, а якась мовчазна глибока молитва. Лікар задивився на цей чистий профіль, високе, рівно виточене чоло з прядкою волосся над бровою,— і якесь почуття втрати нараз заскребло йому серце. Він пригадав, що ще кілька днів — і ця дівчина вже не буде сидіти тут на ґанку. Ніби янгол світлих небес злетів, поглянув, освітив поглядом божих очей — і відлетів знову назад, а ти — сам, сам, як і був, як і будеш... Довкола тільки бруд, якісь натяки на «корисну працю», а по суті — звичайна життьова буденщина. Може, здалека дивлячись, і виходить наче щось, але тут, у самій гущі — нема ілюзій. Життя й етична його вартість не підвищилися, а в конечному рахунку ти, брат, не виграв.

Почуття гострого болю росло. Серце мов стискав хто холодним залізом, і порожнеча довкола заповнювалася кригою. Безсилість перед звичайним ходом звичайних фактів якось ображала, гидко було почувати, що от мусиш мучитися тільки тому, що не в силі нічого змінити в простім ході простих обставин. Але — миритися треба. Зрештою, все життя — це низка примирень.

— Був я сьогодні, Катерино Юр'ївно, у баби Лепестини. Балакали про це, про те. Між іншим, і каже вона мені: «Оце літо кінчається, поїде наша баришня від нас, а ми знову самі зостанемося. Приїхало воно таке гарне, таке ласкаве, обігріло нас — тай поїде собі. А ми — як були, так і будемо».

Катря стрепенулася.

— Олексіє Михайловичу! Ви ненароком зачепили болюче місце. Коли б ви знали, скільки я про це думала,— і все ж ні до чого не додумалася. Не стає в мене сил рішити це питання. Я давно вже хочу порадитися, сказати вам усе. Що мені робити? Я не можу виїхати звідци, не можу... Мені не дасть спокою, мене буде мучити думка, що я втекла звідци, від усіх їх, безпомічних, убогих. Як зможу я брати свій пай радости від життя, коли от могла, могла — і не захотіла нічого зробити для цих людей, втекла до столиці. Я вічно буду про те тільки й думати,— і це затруїть мені кожний шматок хліба. А з другого боку — боже мій!.. Я ж нічого не знаю! Яке право я маю вчити других, коли я сама ще не довчилася? Що мені дала гімназія й чого вона мене вивчила? Перша ж річ, яка попадається мені на очі в сільській хаті — я не знаю, як її назвати; перше ж нещастя — і я не знаю, як підступитися до нього. Люди дивляться на мене з мольбою, сподіваються дістати допомогу, а я — що я дам і чим допоможу? Ах... і що мені робити, як рішити — не знаю, не знаю...

Нервово хруснувши пальцями, Катруся знову попустила голову й замовкла. Але схвилювалася дуже, важко дихала й кусала собі губи, аби не розплакатися. За хвилю знову почала говорити тремтячим голосом.

— От ви... ви прийшли на село зі знанням, сильний волею, з виробленою метою. На слідуючий же ранок по приїзді ви вже знали, що вам треба робити, і сміло взялися за ту роботу. А я?.. Коли б навіть я рішилася зостатись, то завтра ж стане переді мною питання, що робити, як стати до праці, і до якої праці, і я нічого на те не зможу відповісти, нічого...

Одразу якось обірвала й замовкла...

Мовчав і Олексій Михайлович. Потім глибоко зідхнув, узяв Катрину руку й тихо поцілував.

— Дитино моя... Мені здається, що я маю зараз право вас так назвати, бо й взагалі я вас люблю, як любив би рідну дитину. Те, що ви мені сказали зараз, я знав або, краще, бачив давно. Я знав, що прийде хвилина, коли невідступно стане перед вами це питання й буде вимагати відповіли, але... Я не хотів вмішуватися. Та й яке я право маю входити в ваше життя тою чи іншою дієвою особою? Мені здається, що людина ніколи не може бути холоднокровно-об'єктивною, коли справа хоч здалека торкається її серця, а тут... Це власне так. Моя порада була б згідною з моїм бажанням, — оце власне й не дає мені права висловлюватися. Бо я, коли б насмілився радити, то порадив би... зостатися, але це було би рівнозначне тому, аби я власній дитині сказав: «іди на ешафот, бо твоя ідея — істина». Я вжив слова ешафот. Вам, мабуть, не подобається це порівняння, але воно відповідає моїй думці. Радити вам зостатися — це значить сказати: відділи себе муром хінським від усього культурного світу, забудь, що є мистецтво, краса, поезія; відмовся від бажань власного щастя і все будуче життя тільки страждай. Не протестуйте, не протестуйте! Ви ще не знаєте, що все ваше внутрішнє життя може звестися на читання нової книжки, часопису та випадкову, по більшій часті, глупу бесіду з заїзджим знайомим. Бо для можливости в умовах сільського життя задовольнити свою жадобу прекрасного, треба бути багатим, а ви... ви багаті, та, на жаль, не тим багацтвом... От ви тепер молоді й не думаєте й не хочете навіть думати про особисте щастя, вважаєте це не то за розкіш, не то за пониження навіть. Праця, служба народові — от, здається вам, єдина ваша місія. Але, дитино моя! Це добре тільки в книжках, а для живої людини — боже мій!.. Ви не можете собі уявити, як людині треба бути щасливою! Можна відмовитися від щастя, можна дійсно потонути в роботі, так само як можна відсікти собі руку, але позбавитися болю від того — не можна. А ви, зоставшися тут, відгородивши себе тисячами верст від іншого, живого життя, де люблять, ненавидять, де артист тріпоче нервами перед товпою, де гремить міддю й струнами величезна оркестра, де день пролітає, як хвилина, в виру бажань, потреб, — чи не прийде ж коли спізнений жаль за зів'ялим, викиненим на шлях життям? Настане зимовий вечір. Хату вашу занесе снігом і гору цілу намете перед дверима. Лямпа накоптить, і ви, аби продихнути, одчините кватирку... Тихо, як у могилі... Все село спить... Далеко-далеко десь гавкає пес, а холод, кваплючися, лізе у вікно. І стануть тоді перед вами прикрашені віддаленням картини, покличуть вас за собою, всю істоту наповнять жадобою життя, світла, звуків, — і чи не проклянете ви тоді й час той, і хвилину, в яку рішили зостатися тут? Усім нутром закричите: «А де ж моє щастя»!..