Але... впрочім, не будемо попереджати подій.

Міхал-Іванич постукав у двері,— він був людина політична й знав усяке політичецькоє обхожденіє. Відповідь почулася не одразу.

— Увіходьте.

Міхал-Іванич делікатно відчинив двері й увійшов. Але... якось одразу зніяковів. Чому — і сам би не міг оповісти. Може тому, що його ніхто не злякався.

А справді його не злякалися... «Він» лежав на ліжку й не поворухнувся при вході такої важної особи. Це одразу обсікло Міхал-іванича. Він думав, увіходячи, побачити переляк, похопливу угодливість, спішні відповіді на суворим тоном заданий запит,— і от нічого з того. Марсовий вигляд Міхал-іванича сам собою якось зблід, заготовлені окрики застряли в горлі, і, на превелике власне здивовання, Міхал-Іванич не знав, з чого розпочати.

Не знав з чого розпочати, і розпочав як найгірше — поздоровкався.

— Драстуйте...

Відповідь уп'ять прийшла не одразу.

— Драстуйте.

Далі говорити було нічого. Міхал-Іванич чув, що тратить «положение» (як у шахах), чув, що стояти й мовчати — це прямо «смерти подобно», але не знав, з чого розпочати, і тому мовчав. Ганебно мовчав.

А на ліжку теж мовчали, і це мовчання звідти похоже було на насмішку.

Далі так іти не могло. Міхал-Іванич насупив брови, набрав повітря в груди й почав найбільшим басом, на який тільки спромогався:

— Ви той... Тут жалуюця сусєді і протчії, как прямо невозможно, кажуть, жить. Ви, той... собаку б'єте немилосердно... собака сотворяєть крик, почему просходить безпокойство для жильцов. Єто вже єсть нарушеніє тишини й порядку, почему должно привести у спокойство. А єжелі хто не хочіть, так у нас другое средствіє найдьоться.

І хоч з малою дозою надії, а все ж чекав Міхал-Іванич, що зараз почнуться виправдання, обіцянки — більше, мовляв не буду і т. ін. І от — нічого. Так таки нічогісінько. Повне мовчання.

Міхал-Іваничу стало не по собі. Він попробував напустити на себе сердитість.

— Слиш? Я кому говорю?

У відповідь те ж мовчання.

Властиво Міхал-Іваничу зоставалося тільки одне — повернутися й піти. Але це мало того, що вбивало його гордість, тут було щось гірше. Міхал-Іванич знав, що під дверима слухає синкліт, і в нім кума. Вона, мабуть, перша притулила вухо до дверей і приготовилася слухати торжество свого всесильного кума,— і от такий скандал.

Міхал-Іванич вже не на жарт розгнівався. Кров кинулася йому в лице, жили на шиї надулися. Він ступив крок у напрямі до постели й збирався вже гаркнути: «коли з тобою разговарюють. так ти должон устать і стоять, как шалнєр», як тут сталося знову щось несподіване.

Властитель собаки, як пружинний, скочив з ліжка й став перед городовим. Хто й зна звідки взялася Нера й стала поруч з хазяїном, оскаливши зуби й урчачи.

— Ви вже скінчили?

Городовий не знав, що відповісти.

— Я що ж... наше дєло малінькоє: што нам приказують, то ми должни спольнять.

— Так от я вам приказую зараз же вийти геть. Я нікого не вбив, не ограбував, і вриватися в чуже помешкання ви не маєте права по закону.

— Воно канєшно... ну, тольки как обіжаюцця сусєді, так я должон внімать обращеніє... і тово...

Це говорив Міхал-Іванич, уже задкуючи до дверей. І тільки відчинивши двері, крикнув начальницьким тоном:

— Так штоб єто било прікращоно, а то ми свої средствія знайдьом.

Це було для куми. Але становища не спасло, бо синедріон справді слухав під дверима, отже чув посрамленіє на власні вуха. Кума тільки фиркнула на пропозицію Міхал-Іванича «зайтіть посідєть».

Отже, затія з городовим не дала позитивних наслідків, і мучительства йшли далі. Розпочався свого роду спорт: населення будинку постановило за всяку ціну добитися свого, а «він» ще з більшою злорадністю терзав нещасну, вимучену вже до краю псицю. Жаль було дивитися на бідне сотворіння: воно все тремтіло, ледве стояло на ногах, але очі горіли все тою ж ласкою й безконечною відданістю.

А синедріон не міг заспокоїтися. Знайшовся хтось із чоловіків, що знав назву «Общество покровительства животным». Правда, саму лише назву; чи воно навіть існувало в даному місті—і те було невідоме. Про членів таємного того товариства говорилося всяку всячину: вони уявлялися якимись всемогутніми істотами.

— У нього, брат, значок за лацканом. Як одворотить і покаже, хто б ти не був — ти вже арештований. Грах — грах, князь — князь, усьо одно. Таку вже власть їм дадено.

— Значить, і нашого може арештувати?

— А чого ж ні? З полним удовольствіем.

— Невелика цяця.

— От було б добре! Хоч би на місяць посадити сукиного сина. Ато ж прямо жить не дає.

— А де ж його шукать, того члена?

— Хто й зна...

— Сначала вопчество треба знайти.

— Обратно ж, і вопчество шукать хто й зна де.

— Може його й зовсім нема, один толькі розговор?

— І то могло бить.

— А пошукать треба.

— Треба, що й говорить.

На тім бесіда закінчилася. Але думка про «вопчество» не вмерла. Хтось десь ходив, хтось когось питав, і в результаті Правління товариства відрядило одного зі своїх членів перевірити, чи справді є на лице особливе мучительство.

Член Правління, молодий, елегантно одягнений чоловік, ледве знайшов будинок і помешкання. Зайшовши до кімнати, представився, показав документи, пояснив де-які пункти статуту й попросив позволения сісти.

«Він» вів себе теж чемно й стримано, зовсім не так, як з городовим. Говорив більш-мечш так:

— Мені, право, неловко, що вас потурбували ради таких дурниць. Річ у тім, що в мене з обивателями цього будинку здавна йде ворожнеча. Сказати просто, вони не хотіли, аби я забрав се нужденне помешкання, в якім маю честь приймати оце вас. А я вліз, насильно вліз, бо мені нікуди було діватися. От з того часу вони мене й ненавидять. Виливають цю ненависть, як тільки можуть. Вікна мені б'ють, кидають у хату вонючі препарати, а оце, бач, вигадали ще один спосіб — психологічний. Запевняю вас, що це все неправда, що вам про мене наговорено. А на доказ — от: Нера!

Псиця вибігла з кутка і, лащучися з усією собачою відданістю, сама демонструвала повну гармонію у своїм відношенні до хазяїна. А він тріпав її по спині й говорив:

— Бачите? Я міг би говорити що угодно, і ви б не знали кому вірити — чи мені, чи тим, хто мене чернив перед вами. Але от вам доказ. Безмовний, без слів і запевнень, але доказ рішучий і неомильний. Сама «мучениця» вам доказує, що все наговорене вам про мене, вибачте за грубе слово — брехня. Преці ж ви бачили б ненависть, злобу, або в усякім разі страх, звичайний страх перед мучителем,— і от що ви замісць того бачите. Нерочка... Нера...

А Нера не знала, куди діватися від щастя. І стрибала, і лизала руку, і тихо щасливо підвизкувала!

Докази були занадто очевидні, і членові «вопчества» нічого більше не зоставалося, як попросити вибачення й скромно віддалитися.

А по відході в кімнаті можна було бачити таку картину. З перекошеним від злоби лицем «він» поволі простягав руку до гарапника, а Нера, вся завмерши від передчуття катувань, притулилася до підлоги, й повзла, повзла до його ніг. І знову чули сусіди свист гарапника й тихе скавуління мученої животини.

А потім, і то дуже скоро, все це нараз перемінилося. І то от з якого випадку.

Надходила весна. Прийшов один такий день, що вдарив дощик, звіяли теплі вітри, і крига на річці зразу якось обм'якла; потратилися сили, що в'язали всі ті маси в одне ціле.

Вночі піднялася справжня буря з дощем, і кригу на річці почало ламати. Свист вітру, рев води, що виривалася на волю, шум дощу, а до того всього гарматні вибухи криги, що ламалася величезними скибами, — все те творило страшну музику стихій. В таку ніч мало хто виходив із хати, не то що намагатися перейти річку.

А отже був один такий чудило, що пішов. Се був «він». Засидівся з приятелями, був під доброю мухою, а в такім стані море й то по коліна, а наша річка й поготів, хоч, властиво, наша річка тільки що не дуже велика, а глибока й зрадлива.