Безцвітний якийсь чоловічок стояв біля завіси; я тільки що хотів роздуматись, яких то не утворено на землі професій, що кожна ж тобі кожнісінька пародійка на людину може, врешті, знайти собі відповідну професію й почувати себе значною, але не встиг ще розширити своїх гадок на так звані інтелігентні професії, як прислужливий чоловічок відкинув блискучу, обвішану бісером і скляними бусами завісу, я зрозумів, що це іменно є пунктом нашого єднання на землі і... увійшов; обидва ми зробили, що було нам призначено зверху...
Важкий, особливо важкий якийсь дух ударив одразу в голову, ніби в вухах одразу задзвеніло. Першим моїм рухом було вийти, вибігти відтіль, щоб не давив той страшний запах, але якась цікавість, ніби навіть повинність штовхали мене вперед, і я пішов вздовж рядків загратованих кліток і в'язниць.
Справоруч від мене в вузеньких здавлених клітках сиділи птиці; були тут і кондори, ґріфи, альпійські орли, альбатроси; всі вони сиділи в своїх тюрмах, даремно іноді силкуючись розправити крила; їм хотілося змахнути ними, вирватись у височінь, до сонця, до сивих хмар, але доводилося лише тріпатися безпомічно обсмиканими перами. Може раніше й билися вони, в вільних рухах ламали крила, клювали злісно ґрати, але міцно держать скріпи тюремні, і не літати вже більше вільним царям повітря, радісно не дзвеніти пером попід променем сонця.
А от клітка, в ній разом сидять пінгвін з чайкою морською... Вільна, граціозна, задихається вона в задушній атмосфері звіринця, хочеться їй море безкрайого повітря вдихнути в себе, розбити хвилю крилом, з веселкою чарівною й ніжною гратись, купаючися в перламутрових краплях і бризках; хочеться їй стрілою влетіти і встромитись у блакитне небо, цілувати хмару пурпурову від сонця, що зайшло — а тут навколо мерзотно так... сіро і брудно: задушне повітря висить, і з боку рівнодушний вонючий сидить пінґвін. Опасисте обличчя його завжди попущене вниз, і він оживає трохи лише тоді, коли зачує, що от скоро принесуть йому свіжої риби, і він зможе ковтати її й жерти, жерти...
Під маленькими клітками тяглася одна велика й низька; в ній лежало маленьке, різве й жартовливе шотляндське поні. Тоненькі ноги, біла шерсть, оксамитна грива, що граціозною хвилею звисла на сторону й тремтіла від найменшого руху, — все те було схоже на іграшку якусь... І може то й справді була б іграшка, коли б мука не світилася в тих лагідних, повних сльозами очах... Тісно було в клітці... Коли хотілося іноді скочити і, розмахнувши головою, навперегонку з вітром понестися полем — голова билася об стелю, бо клітка була низька й вузенька; в ній не можна було ні випрямитись, ні повернутись...
З утомою серця, з думою про життя, пішов я далі по звіринцю, хоч що мене примушувало йти — не знаю... От дві гієні в узенькій-узесенькій клітці заперті; щоб рухатися, вони високо підстрибують уверх, перелітаючи одна через одну... Обіч, у другій клітці, барс стоїть на задніх лапах і безугавно, безутомно барабанить передніми в стінку; вовк крутиться, іноді підвиваючи; вузенькими очима дивиться лисиця. От бурий ведмідь колишеться всім своїм тулубом, одноманітно, журливо, мов вагадло; зупиниться, повагом просуне лапу крізь ґрати, міцно потрусить їх і, упевнившися, що тут не поможе сила, забурчить щось про себе. А от білий ведмідь... Двадцять хвилин уже, мабуть, стою я біля нього й дивлюся, а він усе хитає своєю сивою головою; рот у нього розкритий, душно йому, полум'ям здається кожний ковток повітря з звіринцю, і він усе хитає, й хитає і хитає головою... А спробуй підійти до нього, щоб відібрати оте повне мучення й журу життя, як він заричить і буде рвати твоє тіло за твою жалість...
Ось зебра; понуривши голову, мов думає журливу думу яку, стоїть вона, красиво виділяючися своїми пасмугами на сірих тлах; олень віє гіллястими рогами; сарни й газелі притулилися одна до одної; як сестри, жаліються вони й плачуть дружка до дружки, розуміючи й співчуваючи. Слон, посірілий, з вилізлими плямами на боках, стоїть і чекає на ласку пшюта чи дівчини, що кинуть йому шматок білого хліба чи яблуко, а потім він буде розходувати свою силу на вертіння ручки в органа, а свій розум на ходіння по пляшках...
Клітка з королівським тигром... Гнучкий, жилавий, увесь в узлах з мускулів, легко лежить він, виставивши лапи з-під клітки й прищуливши пронизуваті очі; він дивиться кудись поверх голів, над людьми, що проходять повз клітку. Худе його тіло звилось, як змія, по клітці, а кріпкий хвіст, ніби жгут, скручений з осталевих дротів, нервово б'є по стінах і долівці. Увесь спокійний ніби, нерухомо лежить тигр, очі навіть не моргають, ні один мускул не двигнеться, лише хвіст б'є кріпко й одрубно по залізних листах...
Ще далі пішов я й став перед кліткою лева. Він, царствений в'язень, теж лежав, звісивши лохмату голову і... щось спокійне, ніби примирене з власною долею й обставинами вбачалося в усій Його фігурі. Він немов уже надміру добре взнав, якими ґратами його окуто, надміру ясно побачив силу річей,— і не хотів більше печалуватись над власною долею... Коли не зуміли допомогти сила, швидкий притиск з рухом смілим, то не візьмуть уже верху плач, бідкання та стогони печали. І тільки кожну ніч, як спить лев, сниться йому тоді... кожну ніч сниться йому... піщана пустиня без краю, вся облита грою променів місяця, оаза в пальмах похилених, в ній ручай, що потік з того місця, де вмер святий... Тихе журчання... Заліг у зарослі й чекає... От зачувся м'який шелест, тихе тупотіння,— то стадо сарн спішить до водопою. Роздулися ніздри в лева, увесь напружився він — і стрибнув одразу з ревом та криком на безщасну жертву... Все врозтіч розсипалось стадо, а він з побідним урчанням запускає пащу в криваву рану... Але хрипко звучить той рев під полотняною покрівлею звіринця, і він сам, цар звірей, безпомічно б'ється ві сні об залізні ґрати головою...
Далі! Далі від цього поругания сили й могутности!..
Мало чого! Залізо кріпше мускулів і довше існує, ніж серця биття. То не побіда залізом, то не чесний бій! Ні! ти бийся рівний з рівним, однаковою зброєю, обидва прямо перед сонцем, не ховаючись і не криючись від чесного світла його. Без панцирів і кольчуг! Груди на груди! Без хитрої отруєної стріли! От тоді побачимо, хто зборе! Далі ж, далі!..
От малпам то краще, мабуть... Справді, добре їм у клітках. Бач, як граються вони й кривлять кумедні пики. З них досить, коли біля них порегочуться, коли вони зможуть з когось бриля стягнути, украсти хустку, кинути мокрою соломою. Смішити других вважають вони своїм призначенням, і коли рідшає біля них товпище й менше сміються гулящі глядачі, ім це не подобається, і вони тоді ще більше кривляються й ще поганші пики виставляють, аби знов на ласку сміху здобутися. Добре їм і в клітках...
А обіч — папуги! Ще щасливіші вони, і ще краще їм живеться! Бони вважають себе вільними, та й не інакше, бо не можна ж уважати за пута отого маленького ланцюжка, котрим папузі прикував ногу до жердки хазяїн. Добрий він — ще, бачите, і позолотив навіть ланцюжок той. Чого ще треба папузі? Вільно сидить на жердці, подостатком і води й зерна, — і ще підсипають та підливають звідусюди; на папузі красне вбрання, всі гості милуються, дивуючися, як то ловко вміє папуга сказати: «дурень», і весело папугам!.. Голосніше за всіх кричать вони, заглушаючи всі останні звуки, і не хрипнуть ніколи. А як радіють і підстрибують біля них діти, коли такий красивий папуга з висоти своєї жердки та крикне їм: «дурні»! і ще раз скаже: «дурні», і потім ще безліч разів скаже: «дурні, дурні, дурні»!
От вийшов якийсь тип, породження звіринця, теж один із тих, що знайшов собі професію «укротителя»! Ламаною мовою голосно він крикнув: «Зараз почнеться годівля звірів».
Ласа до всіляких новин, публіка натовпом сунулася до того краю, переганяючи одне одного, відпихаючи, штовхаючи. «Укротитель» узброївся здоровенним гаком, а з-під розшитої портьєри двоє чоловіка витягли коші, повні здорових шматків кривавого м'яса... Чиєсь живе тіло розпотрошили в шмаття, розіклали на ношах і несуть тепер годувати другі тіла... А! тепер я догадався, що то за скімління чув я ввесь час з-під кліток: там у темноті переховувалися собаки, кішки, старі коні, взагалі все те звичайне, відоме, чого не показують за гроші, що віддало вже комусь свої сили й молодість, а тепер гідне лише до годівлі звірів.
