Тому що він пише. Пише тобі.

Якщо він зараз проллє кров цієї жінки, то допише речення, розпочате анонімним убивцею. Речення, котрому не вистачало останньої літери «А». Що, як убивця навмисне залишив її для нього? Адже нове ім’я Стефанії починалося саме з цієї літери…

Юрій перевів подих. Прогнав ману. Стримався.

Анжеліка-Стефанія знову всміхнулася — схоже, вона читала його, наче розгорнуту книжку.

— Хай так! — погодився з її останніми словами. — Правда дійсно болить по-особливому. Але й таку правду ти хочеш у мене відібрати. Утім, ти завжди намагалась відібрати все у всіх і кожного… А чи було в тебе коли-небудь щось своє, власне, невкрадене?

Жінка зблідла. Звелася з ліжка, рвучко вказала йому на двері:

— Забирайся звідси. На таймері двадцять чотири години. Відлік уже пішов. Тож я хочу, щоб ці двадцять чотири години ти тікав, ховався й тремтів од жаху. І знав — куди б ти не зашився, ми однаково тебе знайдемо, коли час надійде… Ми так вирішили. Я так вирішила. Геть!

Юрій наче звільнився од закляття. Він ринувся до дверей. Вилетів із опочивальні, швидко спустився східцями, прихопив дорогою ключі від чужої автівки й нарешті опинився на свіжому повітрі. Зиркнув на годинник і похолов: за півгодини до клініки приїде тюремний охоронець. Слід було поспішати. Чи впустить його Бен до підземної парковки, він наразі не переймався — ключі виявилися від кремового лімузина Анжеліки, тож усі просто подумають, що до клініки вкотре навідалася непередбачувана телезірка.

Але неповороткий лімузин втрапив до тягучих ранкових заторів, і охоронець на своєму більш спритному «форді» дістався клініки першим. Якимсь дивом йому вдалося заскочити до підземного паркінгу вслід за «ауді» когось із персоналу, однак там дива уже не сталося. Щойно чолов’яга вибрався зі своєї машини, з ліфта висипалося троє охоронців при зброї та в бронежилетах.

На мить непроханий гість застиг. Такого він не сподівався. На парковці його мав зустрічати Юрій, а не озброєна охорона клініки. Його ж табельна зброя лишилася за дверцятами особистої шафки у в’язниці. Однак він був кремезним велетнем майже два метри на зріст, тож без вагань пішов на охорону.

Ті спочатку відступили на крок (їм ніхто не віддавав наказу стріляти), сказали йому негайно зупинитися й задерти руки догори, щоб вони їх бачили, але чоловік не послухався. Він і далі просто йшов на них. Зараз йому було на меті лише одне — за всяку ціну прорватися до Юрія, а там усе буде добре.

Коли між ними лишилися лічені кроки, люди в формі відкрили вогонь. Вони вистріляли всі набої, геть зрешетивши навіженого кулями, а він усе стояв. Вони теж стояли й розширеними від жаху очима дивилися на нього. Чому він не помирає? Минула хвилина, котра розтяглася для них у довжину вічності. Лише потому чолов’яга ледь похитнувся, наче підкошене лісорубами дерево, і важко гримнувся об підлогу. Без жодного скрику чи стогону. Кахляною долівкою з-під поваленого велетня почали розтікатися в усі боки стрімкі ручаї гарячої, темно-багряної крові. Він іще дихав.

Тієї ж миті на парковку влетів кремовий лімузин Анжеліки Феллон, дивом не зачепивши розпластаного на підлозі чоловіка, що здригався і стікав кров’ю. Із салону лімузина вискочив Юрій, кинувся до тюремного охоронця, упав біля нього навколішки — просто в липку калюжу крові, що вже ледь-ледь починала братися тоненькою плівкою-поволокою.

У тілі охоронця до нього прийшла Іванка. Він переселив її тоді, в кімнаті для побачень, аби вона вільно дісталася клініки, де на неї вже чекатиме тіло Ештон. Йшов до цього довго, повільно присаджуючи тюремного охоронця на цигарки-наркотики, втирався до нього в довіру, підбирався все ближче і ближче… А все даремно?

— Пробач… — із прострелених легень чолов’яги вирвався ледь чутний, здавлений від болю голос. — Ти все зробив для мене… Мені ж треба було лише прийти сюди і трохи зачекати, а я і з тим не впоралася. Пробач…

— Ні, це ти пробач мені! Я спізнився! Але ми все виправимо, повір!..

— Годі себе мучити… — прохрипіла Іванка. — Коли ти востаннє сказав, що кохаєш, ті слова були призначені не мені. То був лише сигнал охоронцю, аби він упізнав тебе, наблизився, а ти міг вирвати з нього душу… Я знаю, ти закохався в ту жінку, якій дісталося моє тіло. Точніше, відчуваю це… Схоже, вона теж кохає тебе, якщо добровільно згодилась його віддати. А тепер ти вб’єш її?

— У мене немає вибору!..

Посірілим обличчям тюремного охоронця майнула гірка посмішка.

— Уб’єш заради тієї, яка ніколи не матиме до тебе й десятої частки тих почуттів? Ніколи не скаже, що кохає тебе? Вважатиме монстром?..

— Я обіцяв!..

— Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Коли я взяла її з тебе, то уявлення не мала, що цим зламаю тобі все життя… Дай мені хоч щось зробити правильно… Відпусти мене! Бо я тебе відпускаю…

— Ні, — зірвавши з себе шкіряну куртку, Юрій вкрив нею тіло охоронця, в якому помирала Іванка. — Я знайду тобі інше тіло! Ти матимеш інше життя!

— Я стомилася. Вони забрали в мене не просто тіло. Вони забрали бажання жити, кохати, боротися… Відпусти! Десь має бути кращий світ…

І такий страшний відчай побачив Юрій тієї миті в погляді навпроти, що мимоволі заплющив очі, затулив обличчя руками. Вона все вирішила за них обох. Не змогла вижити в його покривавленому світі. Відступилася. За інших обставин він би нізащо не дозволив Іванці піти, спинив би її душу супроти волі, силоміць замкнув би в обраному тілі, а з часом… зненавидів би її за те, що вона — не Ештон. Анжеліка-Стефанія сказала правду. Він кохав. По-справжньому. Іншу. Закохався в чужу дружину, як ото колись Яків. Став Яковом.

Коли ж розплющив очі, охоронець був мертвим. Душа Іванки відлетіла.

Юрій звівся на ноги. Тепер ніхто не міг сподіватися від нього жалю чи співчуття. Стиснувши кулаки, він рушив до охоронців, котрі зараз неоковирно перезаряджали зброю, щоб встигнути його розстріляти, доки він до них не дістався.

Відлік пішов на секунди.

Просто на їхніх очах Юрій обернувся на вовка. Таке жодному з охоронців ще не показувалося в його житті, то був їхній перший день на новій роботі. Вони були звичайними хлопцями, котрі й до пуття не знали, як користуватися рацією. Але їх поспіхом найняли, аби згодом замінити на справжніх звірів (таких іще треба було розшукати), вручили кожному шестизарядний Smith&Wesson, бо ж у клініці змінився головний лікар…

Однак Юрій бачив перед собою тільки вбивць. Коли він залишав парковку вже людиною, від нещасної охорони зосталося саме покривавлене шмаття. З відчуттів — нічого, лише непогамована жага крові. Але в руках він стискав два перезаряджені револьвери, котрі лишилися від чоловіків у формі.

Вибравшись із ліфта у медичному блоці, Юрій рішуче попрямував коридором. Він ішов до кабінету головного лікаря. Ним рухали біль, ненависть і бажання руйнувати. Усіх, хто ставав йому на заваді, він без вагань розстрілював. Дорогою відмикав двері карцерів-палат і випускав донорів на волю. Серед врятованих виявився й такий собі Алехандро Рамос — чоловік Ванесси Маріані.

— Тепер ти вільний, — сказав Юрій, знімаючи з нього кайданки.

Потому переступив поріг свого колишнього кабінету.

Бен навіть не підвівся з-за столу, щойно той узяв його на приціл. Не здригнувся, коли холодне дуло револьвера торкнулося його скроні. Просто незворушно сидів, поклавши голову на руки перед собою, наче стомлено заснув на якусь хвилинку. Поряд із ним на підлозі валявся використаний шприц з-під «екстракту чистої радості».

Юрій повільно опустив зброю. Відгорнув чорне, химерно заплетене волосся афроамериканця, перевірив пульс на його шиї. Нічого. Відступивши на крок, узявся несамовито топтати ногами використаного шприца з отрутою. Його очі променилися ненавистю. Він нівечив безмовну річ, аж доки від неї не зосталися самі лише дрібні скалки. Тоді зупинився. Отямився. Перевів подих.