Подружжя розчаровано посунуло на вихід. Лікар злісно глянув їм услід. Із величезним задоволенням він перетер би обох на криваве тісто, аби вони більше не могли народжувати й продавати дітей. Однак не зробив цього. Не вони, то інші. Виготовлення «біологічного матеріалу» в еру корпорації «ТІЛО™» стало надприбутковим бізнесом для десятків тисяч несумлінних батьків…

Наказавши передати немовля до дитячого відділення, Юрій раптом озирнувся, спиною відчувши на собі чийсь погляд. Відтак просто завмер, не в змозі ні зрушити з місця, ні відвести очі. У кінці коридору стояла Ештон — її саме привели для чергових оглядин. І вона все бачила.

А по обіді застав донорку в саду з чужою дитиною на руках.

— Її звуть Іванкою, — повідомила, щойно лікар наблизився до неї.

Він ледь помітно здригнувся, але вчасно опанував себе.

— Ні, її не звуть Іванкою, — тільки й спромігся заперечити.

Ештон звела на нього схвильований погляд.

— Не подобається? Тоді давай оберемо для неї інше ім’я…

Юрій присів поруч із нею, спробував зазирнути в очі.

— Ештон, це біологічний матеріал! Донор! У нього немає імені, тільки особовий номер, — сказав те, що вона й без нього чудово знала. — Не можна сприймати його як живу людину!..

Дівчина пильно глянула на нього.

— Я теж донор, якщо ти не забув. Тіло під номером двадцять дев’ять. Отже, мене теж не можна «сприймати»? Чи в мене немає почуттів?

Він різко підвівся, відступив на крок.

— Хто тобі дозволив узяти дитину?

— Завідувач дитячого відділення, — без тіні остраху чи брехні відповіла Ештон. Юрій стрімголов помчав у медичний блок.

— Як ти міг дати їй те немовля?! — накинувся на Бена, щойно переступивши поріг. Той застережливо підняв руки.

— Старий, усе нормально. Маля постійно верещало, жодна з медсестер і доглядальниць не могла його заспокоїти, аж тут прийшла Ештон, і воно… замовкло. Навіть усміхатися почало, уявляєш? Ну, я й дозволив їй узяти його на прогулянку. Це ж тільки на території клініки! Схоже, дівчина вміє обходитися з дітьми… Ну, що вона йому заподіє, сам подумай?

Перевівши подих, Юрій наблизився до вікна, звідки можна було спостерігати за Ештон. Він і собі усміхнувся, вгледівши, як легко вона ладнала з немовлям, яким безмежним теплом світилися її очі, коли вона дивилася на чужу дитину, коли давала їй ім’я… На мить він уявив Ештон матір’ю своїх дітей.

Надалі Юрій уже й сам не забороняв їй проводити час із новонародженою дівчинкою, інколи навіть складав їм компанію у прогулянках садом, але жодного разу не назвав дитину на ім’я, котре для неї обрала дівчина. А усамітнившись у ліжку з Ештон тієї ж ночі, з подивом відзначив, що до всепоглинаючої пристрасті додалося ще одне почуття, назву котрому він поки не знав. Спитав про єдине:

— Іванка… Чому це ім’я?

— Я так відчуваю, — відповіла Ештон.

Наступна ніч, котру вони провели нарізно, означилася ще однією смертю. Ніби на замовлення, вбитою виявилася Одрі Стівенс — біологічна мати новонародженої Іванки. Жіночці проломили голову важким тупим предметом, котрого так і не знайшли. З’ясувалося, її чоловік Майк нічого не бачив. Навіть протверезівши згодом, він механічно повторював одне й те саме: дружина вийшла з дому і не повернулася. Тепер йому доведеться шукати іншу самицю, здатну постійно вагітніти й народжувати дітей на продаж…

Щойно звістка про це вбивство облетіла клініку, Ештон опустила очі й відвернулася. Юрій побіг перевіряти багажник своєї машини, хоча наперед знав, що має там побачити.

Захопившись Ештон, він зовсім забув про своїх пацієнтів.

Для початку відзначилися Макс Рассел та Лео Рейлі — одностатеве подружжя, котре одним із перших подало заявку на тіло Ештон. Подумки Юрій прозвав їх «зламаними сірниками», адже, як згодом з’ясувалося, всі свої питання й суперечки вони вирішували саме так — ламали й тягли сірники, як під час тієї зустрічі в кав’ярні. Саме тому ніколи не сварилися. Утім, Юрій дедалі менше вірив, що вони ті, кого із себе вдають, а якось дізнався од схвильованої покоївки, котра обслуговувала їхні апартаменти, що «закохані не сплять разом». Одне зазвичай розташовується на широченному ліжку, дбайливо підібраному клінікою зумисне для молодих подружніх пар, інше вкривається ковдрою на канапі. І так по черзі. Може, таки полаялись і більше не мріють про дітей?..

Юрій удав, що це не має аж такого значення. Але ж, коли Бен розповів йому ніби між іншим, якими щирими, по-чоловічому спраглими поглядами «закохані» щоразу супроводжують юних медсестер, він вирішив вжити заходів. Тож наприкінці дня викликав «зламаних сірників» до себе, ще раз ковзнув поглядом по їхніх обручках зі знаковою літерою «р» і доволі доброзичливо поцікавився:

— Ну й скільки ще будемо прикидатися?

Хлопці швидко перезирнулися. На якусь частку секунди Юрієві навіть здалося, що їхніми поглядами зрадницьки пробігся страх. Але наступної миті вони посміхнулися одне одному, і Лео заговорив:

— Вам відомо, що таке справжнє кохання, Юрію? Це коли настільки кохаєш людину, що навіть немає потреби займатися з нею сексом, — він натхненно перевів подих. — Так, зараз ми не спимо разом. На наш шлюб чекає величне, майже священне перетворення, і ми хочемо увійти в нього… чистими. Сподіваюсь, ви нас розумієте? Коли я стану жінкою, це буде новий, незрівнянний досвід для нас…

— Літера «р» не випадкова на наших обручках, — так само піднесено продовжив Макс. — Ми вирішили назвати цю жінку Рейвен. Надзвичайно красиве ім’я, чи не так? Що скажете? Вам же подобається?..

— Ну, воно не мусить мені подобатися, — спантеличено відповів лікар.

Хлопці не зводили один із одного зворушливих, безмежно закоханих поглядів. Кількома прощальними словами Юрій хутко завершив розмову, остерігаючись, що вони почнуть цілуватися просто в нього на очах.

Та, щойно подружжя покинуло лікарський кабінет, не полінувався відправити їхні дані у департамент безпеки корпорації, аби додатково перевірити, чи «зламані сірники» не є часом таємними агентами спецслужб, що працюють під прикриттям. За годину отримав відповідь — вони були «чистими».

Юрій полегшено перевів подих і до часу забув про дивакувате одностатеве подружжя. Однак були й інші пацієнти, тож наступний ранок для лікаря урочисто розпочався з відвідин «пекельної трійні».

— Нам нудно, — повідомила Пайпер, коли усі троє чинно повсідалися на широкому шкіряному дивані в його кабінеті.

— Так, нам нудно, — повторив услід за сестрою Престон.

— Нудно… — меланхолійною луною підтягнувся за ними Пол.

— Ну, то це клініка, — з ледь помітним роздратуванням повідомив Юрій. — Вочевидь, клініка не передбачає розваг.

Пайпер продовжила сканувати його чіпким незворушним поглядом, замаскованим великими темними окулярами. Решта трійні теж завжди ховалася за такими окулярами, Юрій навіть підозрював, що в них узагалі немає очей, є тільки ці чорні, до безглуздого однакові й гротескні окуляри.

— Ми хочемо знову стати дітьми, — раптом заявила вона. — Звісно, це тимчасово. Щойно нам набридне, негайно повернемося в свої дорослі тіла.

Брати ствердно закивали, вочевидь, усіх трьох справді замучила тут страшенна нелюдська нудьга, доки вони стерегли діда.

Юрій рвучко підвівся, пройшовся кабінетом, зупинився побіля вікна.

— Он як? Вам нудно? — було зрозуміло, що «пекельна трійня» не піде, доки не отримає свою відповідь. — На жаль, ми не знаємо, як швидко зможемо… вас розвеселити. Бачите, в наших фондах наразі немає трійні…

— Рудої трійні! — з притиском додала Пайпер, аби він чітко уявив, що саме від нього вимагається. — Ми, знаєте, не збираємося зраджувати родинних традицій, нам потрібні п’ятирічні неодмінно руді трійнята.

— Руді трійнята, — й собі прохопився Престон.

— Руді… — сумовитим папугою повторив навздогін Пол.

— Шкода, але рудих варіантів тим більше зараз нема, — відказав Юрій.

Пайпер рвучко підвелася. За нею з сідала попідскакували й брати.