— Яка вона?

— Вона надзвичайна!.. — вихопилося в Юрія.

Обличчя скам’яніло. Юрій зрозумів: щойно він сказав забагато.

— Словом, така, як усі, начебто… Звичайна молода жінка. Зрештою, яка нам різниця? Головне, що в неї молоде і здорове тіло. Твоє тіло. І їй воно без потреби…

З очей істоти покотилися сльози. Ця істота вміла плакати.

— Вона схожа на дівчинку, якою я була колись?..

Мимоволі Юрій знову опустив очі.

— Коли ви зустрінетесь, ти станеш нею. А вона стане тобою. І ніхто не зможе вас розрізнити.

— У неї є чоловік? Родина?

— Немає, — чомусь збрехав він.

— А спогади? — не спинялася істота навпроти.

— Ну, звідки я знаю, Іванко? Та й яка нам різниця?

— Велика, якщо вони привели її у твою клініку. І воно їй, певно, дуже болить. Після трансплантації свідомість буде утилізовано?

— Звичайно. І не карай себе. Якщо не ми, то хтось інший. До її тіла вже черга вишикувалась. Наразі це пропозиція місяця, усі хочуть це тіло! І доки Рада правління корпорації прийматиме рішення…

— Ти її викрадеш? — знов насторожився карлик.

— Вони самі її віддадуть. Тіло піде з аукціону. Їм немає діла, хто його купить. Гадаю, наш час настав. Звісно, співробітникам корпорації заборонено брати участь в торгах, але я знайду людину, котра зробить це замість мене.

Схоже, цього разу Іванка погодилася. Принаймні на обличчі моторошної істоти, в котрій вона тієї миті жила, начебто проступили ознаки згоди.

Заледве дочекавшись кінця цього химерного побачення, Юрій зірвався з місця й мало не прожогом кинувся на вихід. А опинившись за межами в’язниці, запізніло згадав: цього разу він не сказав Іванці, що кохає її.

А потім якась невідома сила знову штовхнула його в ліжко до Ештон. Кожної наступної ночі вони кохалися більш пристрасно і жагуче, наче востаннє. Юрій уперто себе переконував, що робить це з тілом Іванки, дарма що в ньому оселилася інша жінка. Бо насправді до чортиків жадав тієї, іншої. Проводив долонею по її оголеному стегну й відчував, як кожне його торкання віддається в ній сотнями імпульсів і нестерпних бажань у відповідь. Знову зривав із неї одяг. Схилявся над нею у довгих, наче загублених у часі й просторі, поцілунках, часом прив’язував її до ліжка, аби неспішно увійти в неї, впиваючись своєю абсолютною владою над досконалим жіночим тілом, і вона корилася йому, опиралася лише іноді, коли він підсвідомо бажав непокори. Вона була йому наложницею, якої не мав іще жоден володар світу. Легенько торкалася вустами усіх його шрамів, рубців та швів. Він заплющував очі. І біль минався. Йшов так далеко, як тільки міг. Вона ж зупинялася трохи довше на глибокій ритій канаві від ножа зі щербинами, що перетинала мало не весь його торс, і повільно опускалася нижче. Коли її вологий прохолодний язик заледве торкався його збудженого, повсталого єства, Юрій втрачав почуття реальності. Вона рухалася спочатку повільно, невагомо, час від часу зупиняючись, аби приділити увагу найчутливішим місцям, а потім щораз швидше й частіше, а він стримувався так довго, як то лише було можливим. Коли ж почувався наближеним до завершення, раптом скидав її з себе, перевертав на живіт, розгонисто входив у неї ззаду й кількома сильними глибокими поштовхами довершував розпочате. Потому довго лежав, укриваючи її шию і плечі поцілунками й укусами, і повільно насолоджувався тим, як вона судомно стискає його зсередини, аж доки знову не починав рухатися. Ештон стікала кров’ю й віддавалася йому кожною клітинкою свого тіла, її подих затамовувався, а серце билося разом із його серцем, на тлі цих емоцій в неї остаточно притупилося відчуття болю, якого він їй завдавав.

Для того, щоб навчитися робити таке з чоловіком, треба перед цим побувати під сотнею інших чоловіків. Юрій на мить замислився. Або вона під ними побувала, або ж просто на рівні тваринних інстинктів читала його думки. Про думки йому сподобалося більше. Бо за ті п’ять ночей, які вони провели разом, між ними не було мовлено жодного слова. Жодного. Розмовляли вдень про все на світі, часом розмови закінчувалися образами, нерозумінням, ненавистю, а на ніч мовби німіли, ставали інакшими, людьми-незнайомцями, що розчинялися в полоні мовчазно-тілесного, і не було в їхньому ліжку місця для порожніх слів. Бо що казати? Обіцянок їм не судилося, адже не мали й не могли загадувати собі майбутнього. Зізнань у коханні обоє наслухалися й навіддавалися іншим, дарма, що справдешнє, пульсуюче, нищівне й болюче до крові почуття нагодилося тільки щойно. Про колишнє теж не хотілося зачинати. Воно лишалося за дверима кімнати Ештон і терпляче вичікувало там до світанку, коли з її ліжка піде стомлений, виснажений нічними втіхами коханець, і вона впустить назад до опочивальні всі свої божевільні страхи і спогади, як господарі пускають на поріг грайливе хатнє кошеня.

— Я хочу вивчити твою мову, — якось сказала Ештон, зустрівшись із ним посеред однієї з віддалених алей теплого сонячного дня.

— Навіщо вона тобі? — здивовано перепитав Юрій.

— Бо ти паскудно говориш англійською. Зізнайся, ти не любиш цієї мови. А нам же треба якось порозумітися?

Відмовити їй він не зміг. Із того дня їм уже не потрібно було поспіхом вигадувати чергових оказій, аби начебто випадково зустрітися. Спочатку він просто казав їй, як його мовою буде те чи інше слово, далі говорив уже цілими реченнями, які вона на диво швидко запам’ятовувала й майже без помилок могла повторити наступного дня. З’ясувалося, Ештон мала неймовірні здібності до вивчення мов, у неї не виникало проблем навіть із вимовою, тож вони й незчулися, як почали спілкуватися між собою виключно українською.

— Хто та жінка, що з’являється біля тебе? — якось наважилася спитати Ештон під час однієї з таких розмов.

Юрій посміхнувся.

— Не з’являється біля мене ніяка жінка. То я скрізь ходжу за тобою…

— Але я бачила її. Світлооку шатенку в смарагдовому шалику. Від неї віє таким… спокоєм. Вона скрізь ходить за тобою. Хто вона?

Юрій скам’янів.

Ештон Ван Хелл бачила його дружину. Лілі й для неї показалася.

— Ну що ж, ти вже добре володієш українською, — сказав він, квапливо підвівшись і глянувши на годинник. — Гадаю, не потребуєш більше моїх уроків.

Ештон так і залишилася сидіти, не в змозі поворухнутися.

Українська була тією мовою, якою вона могла б розказати йому про себе геть усе, не криючись і не виправдовуючись.

Він швидко прямував до медичного корпусу, зневажаючи себе за слабкодухість, — як і щоразу, коли справа стосувалася Ештон.

Українська була тією мовою, якою він міг би відрадити її від смерті.

Наступний день приніс нову несподіванку.

Їй виповнилося лише три з половиною місяці. Іноді вона всміхалася, втім, ніхто не всміхався їй у відповідь. Несподіванці належало втрапити у донорський фонд клініки.

Її привезли так звані «постійні постачальники» — брудне неохайне подружжя вельми сумнівного вигляду й репутації. Одрі та Майк Стівенси. От уже п’ять років поспіль (зазвичай у липні-серпні) вони привозили до клініки чергову дитину. Обоє ніде не працювали, просто робили й народжували дітей на продаж. Часом їхні діти навіть з’являлися на світ здоровими. Тоді клініка укладала з ними угоду. І ніхто не мав права назвати їх злочинцями, адже держава дозволяла подібні оборудки. Згідно з новітнім законодавством, батьки мали повне право розпоряджатися тілами й життями своїх дітей, доки ті не досягнуть повноліття.

— Даруйте, цього разу дівчинка, — прокашлявшись, бовкнула стара породілля. — Шкода, звісно, хлопчики коштують дорожче…

Її потріпаний алкогольними загулами чоловік активно закивав.

— От робиш усе, як слід, стараєшся, а воно завжди щось як вродиться! Але дитина здорова, ви не подумайте…

— Це ми ще перевіримо, — грубо відрізав Юрій. — А поки що — до побачення. За розрахунком повернетесь, щойно надійдуть результати аналізів. Вам повідомлять, коли саме.