Тож бажання одностатевого подружжя стати «класичним» уже не дивувало оточуючих, адже було продиктоване необхідністю. Тим більше після народження дитини можна було повернутись у своє колишнє, принагідно збережене тіло. Деякі навіть поверталися. Того ж таки дня Юрій вніс новоприбулих до списку своїх пацієнтів.

Минув місяць відтоді, як вони з’явилися в клініці. Лео очікував на тіло брюнетки. Проте обирати дівчину належало Максу, котрому випала така честь вкупі зі зламаним сірником. Але досі хлопцям жодне тіло чомусь не припало до вподоби. Юрій мало не щодня пропонував їм «варіанти», та вони нудили світом, не могли ціни собі скласти і, схоже, не надто поспішали втілювати власний задум у життя. Юрій не дуже вболівав за одностатеві шлюби, втім, це подружжя чомусь не викликало у нього відрази. Вони напрочуд добре пасували одне до одного, ніколи не сварилися, і він часто питав себе, чи буде так, коли хтось із них стане жінкою.

То й була закохана пара, що ховалася в альтанці.

Так само полювала на тіло молодої вродливої жінки й інша пацієнтка центру з питань трансплантації свідомості — старіюча голлівудська кінозірка на ім’я Ванесса Маріані. Колись вона була справжньою красунею: висока, струнка, як стріла, з розкішним каштановим волоссям, гладенькою матово-білосніжною шкірою та неймовірними оливково-карими очима. Років тридцять тому Ванесса зіграла одну з дівчат Джеймса Бонда, потім стала черговим обличчям «Шанель № 5», за що отримала чек із сімома нулями, після деяких вагань знялась оголеною для «Плейбою» і… завмерла в очікуванні нових знакових ролей.

Її називали другою Елізабет Тейлор. І молода акторка надзвичайно тішилася з такого порівняння. Тільки згодом вона збагнула: ключовим у пишному назвиську було слово «друга». Не можна бути другою Елізабет Тейлор, другою Ґретою Ґарбо чи другою Мерилін Монро. Можна бути першою або ж ніким. Тому й пропонували згодом «другій Елізабет Тейлор» самий лише кіношний дріб’язок — другорядні ролі якихось Кеті, Сьюзен чи Міранди в низькопробних картинах посередніх режисерів. А вона мріяла про роль Клеопатри, Офелії, Жанни д’Арк. Проте Ванессу весь час обходили. Найчастіше це робила ефектна білявка з холодною арійською зовнішністю та гарячим південним серцем на ймення Анжеліка Феллон.

Минав час. Старість заскочила її зненацька. Ванесса й незчулася, як замість образів гарненьких і дурненьких молодих дівчат їй почали залишати ролі їхніх підтоптаних матусь, лихих свекрух або ж старих дів, що доводилися юним героїням двоюрідними тітками. А кілька днів тому продюсери знахабніли вкрай — запропонували їй зіграти епізодичну роль бабусі в якійсь романтичній комедії.

Того дня Ванесса й зрозуміла, як виглядає початок кінця. Вона таки постаріла. І давні слава та визнання, бундючно підібравши свій королівський шлейф (щоб не волочився) й притримуючи корону (аби не впала), без вагань пішли від неї до інших — молодших, гарніших, амбітніших. Колишній зірці зосталося лише одне — красиво й принижено старіти, животіючи спогадами. Про неї вже не розпускали огидних чуток у соціальних мережах. Не робили їй непристойних пропозицій. Не вимагали автографів. На вулиці її досі впізнавали в обличчя, але вже не стояли із роззявленими ротами і не озиралися, як то траплялося раніше.

Такого стерпіти вона не могла. Із горя Ванесса вийшла заміж за свого охоронця, хоча на вибір був іще тренер з пілатесу. Охоронець виявився більш ніж удвічі від неї молодшим, походив із якоїсь екзотично-грізної місцини, назву якої Ванесса постійно забувала (власне, як і саме ім’я «щасливчика»), і був просто-таки непристойно вродливим, навіть як на голлівудські стандарти. Тож стара наречена сподівалася: може, хоч це приверне до неї увагу таблоїдів і кіностудій. До подібного штукарства вона вдавалася не вперше: щойно виникав дефіцит «творчих успіхів», брала публіку скандальними розлученнями та одруженнями. Була серед її шлюбних партнерів і жінка, та першої ж ночі Ванесса переконалася, що одностатева любов не для неї. Наступного дня вони розлучилися. Потому осяйна кінозірка ходила під вінець лише в супроводі чоловіків. Одруження з юним охоронцем було вже четвертим на її шлюбному рахунку, проте саме воно довело жінці, що зоряний час скінчився, — під час весільної церемонії в саду її портлендського маєтку на дереві ховалося лише двійко папараці. Та й ті не дочекалися кінця церемонії — щойно наречений сказав «так», злізли з дерева та пішли.

Її вже навіть не переслідували. Ванесса так засмутилася, що забула одразу ж розлучитися зі своїм уже не потрібним чоловіком. Так він і прижився в її маєтку: вставав не раніше, аніж опівдні, вештався нескінченними анфіладами кімнат і в самому лише піжонському халаті та хатніх капцях цмулив її колекційний, десятиліттями вистояний віскі, куплений за шалені гроші з аукціонів (цим віскі Ванесса планувала відзначати гучні прем’єри своїх майбутніх фільмів і ще переймалась, аби не спитися), курив знайдені в бібліотеці гаванські сигари її колишніх чоловіків і замислено розглядав стелю. Так вона й натрапила на нього, спустившись одного безпросвітного дня до вітальні, все ще в глибокій депресії, розтягнутій піжамі та без зачіски.

— Ти хто? — зачудовано спитала Ванесса, вгледівши на своїй канапі прекрасного незнайомця.

— Охоронець. Та челядь каже, що твій чоловік…

— І скільки ж тобі років? — насторожено поцікавилася вона.

— Двадцять шість…

— Чорт забирай! — вилаялася жінка. — А чому ми не спимо разом?

— Ти не казала спати…

Їй стало недобре. Колись чоловіки втрачали голови, один поперед одного її домагаючись, кидалися на неї, наче метелики на вогонь, а тепер вона має «казати»?..

Ванесса перевела подих. Їй було п’ятдесят вісім років. Ну, гаразд, хай йому двадцять шість. Звісно, останнім часом її обходили увагою, проте ж і на таку брутальну відвертість не кожен наважувався. Озирнулася на дзеркало. Звідти на неї безсило блимнула оком стара недоглянута жінка в потворній піжамі з ведмедиками, які так не пасували до її нових зморшок та поріділого розпатланого волосся, з котрого підступно визирала сивина. Жінка із дзеркала була зовсім не схожа на ту Ванессу Маріані, якою вона себе уявляла.

— Отже, так, — повернулася до чоловіка. — Ми розлучаємось! Збирай-но своє манаття і вимітайся звідси. Тобі заплатять. З тобою зв’яжеться мій адвокат.

Доки вона проголошувала своє рішення, чоловік-охоронець й далі з відсутнім виразом обличчя лежав на канапі, наче йшлося не про нього. Та, щойно пролунало слово «адвокат», якась сила здійняла його на ноги й понесла в напрямку пакування речей. Вочевидь, його не вперше лякали цим магічним слівцем.

— Усе, що вкрадеш, я потім вирахую з твоєї компенсації за розлучення! — гукнула йому навздогін стара акторка і пішла на кухню робити собі еспресо.

Та, щойно вона з горням кави вибралася на терасу (аби переконатися, що й без неї ранок настав), звідусіль заклацали спалахи фотокамер й залунали знайомі голоси найзухваліших папараці «Фабрики мрій».

— Ванессо, покажи нам свого чоловіка! Це правда, що він удвічі молодший?

Горнятко з кавою вислизнуло в неї з рук і розлетілося на друзки.

— Ви трахаєтесь? Чи це вже, навіть як для нього, занадто?

Прожогом ускочила назад до будинку, причинила за собою двері.

— Ванессо! Чому він не купить тобі нове тіло?

Вони повернулися! Радощам старої жінки не було меж. А де ж її чоловік? І тут до неї дійшло, що кілька хвилин тому вона сама вигнала його. Утім, може, він ще не пішов? Ванесса хотіла покликати малого, аж раптом згадала, що не знає, як його звати. Довелося обійти весь будинок, не оминаючи жодної кімнати, навіть вбиралень.

Вона знайшла його в комірчині попід східцями. Спакувавши такі-сякі речі, красунчик саме перевдягався. Акторка зупинилася, затамувавши подих. За своє зіркове життя вона бачила чимало гарних чоловіків, із двома з них навіть мала заміжжя, однак таке досконале тіло споглядала направду вперше. Матова смаглява шкіра… Темне ледь кучеряве волосся…Рельєфні, наче виточені з мармуру, м’язи… А коли він обернувся…