— Де дівчина, Юрію? Зникають люди, а я, коли пам’ятаєте, тут ще й окружний прокурор. Де ваша пацієнтка Ясміна Хіменес?

Юрій пильно глянув у вічі опонентові.

— У багажнику моєї машини. У калюжі крові, з розпоротим черевом.

Донован поблажливо посміхнувся, недовірливо похитав головою.

— Усе жартуєте? — схоже, він почав втрачати інтерес до Юрія. — Дівчина, між іншим, вагітна. А що, як із нею справді щось станеться?

Юрій ледь помітно перевів подих. Полегшення. Дійсно, правда неймовірніша за будь-яку вигадку. Та все ж вирішив поцікавитися.

— Що вам до неї, містере Донован? Таких, як вона, багато…

— Мені важливий кожен мій виборець, Юрію. Шкода, ви мене поки не розумієте. Бо, якби ми порозумілись, на нас чекали б великі справи, вам так не здається? Насправді між нами набагато більше спільного, аніж то може видатись на перший погляд. Приміром, я теж шульга… Якось я чув, що ліворукі зазвичай стають людьми виняткової долі і таланту. Або ж особами, неймовірно витонченими у всіляких паскудствах. Ви до яких себе зараховуєте?

Юрій дипломатично промовчав. Джек знову щиро, доладно розсміявся.

— Правильно, не поспішайте з відповіддю, — дружньо порадив. — Настане день, і вона сама до вас прийде… Ніколи не думали про політику? Я будую державу, Юрію. І мені потрібні однодумці.

На мить лікар замислився. Джек Донован говорить діло. І чи не єдиний відкрито зважується виступати проти трансплантацій-убивств. А Юрій ненавидить їх потай. Але то не вперше йому пропонували зрадити клініку. Він би вже давно зробив це й задарма, єдине стримувало — Іванка. Щойно він зрадить, її свідомість буде знищено, утилізовано.

— Будуєте державу? — різко перепитав Юрій. — То робіть це деінде! Хоч мені й не треба будувати державу, та, повірте, в мене теж багато роботи.

Донован покотився на вихід. Біля дверей, звісно ж, зупинив свого візка.

— Подумайте над моїми словами, Юрію. Чи так вам уже треба ця клініка? Ви й без того чимало лиха наробили. З останнього — пам’ятаєте мого помічника, Генрі Мілфорда? У нього ще було хворе серце. Так от, учора воно зупинилося. Після вашого відеозапису. Навіть до лікарні не довезли. Утім, не смійте себе звинувачувати — ви ж просто виконували накази…

За окружним прокурором тихо зачинилися двері. Юрій мовчки дивився йому вслід. Такі відеозаписи адміністрація клінік «ТІЛО™» діставала завдяки справно налаштованій мережі хакерів і використовувала їх для нейтралізації тих небагатьох, кому все ще не подобалося, як вона вела справи. Надіславши один із них Мілфорду, він направду не зробив нічого екстраординарного, то була їхня звичайна практика «присаджування» нахаб. Дошкуляло єдине питання: помічник окружного прокурора встиг переглянути «дарунок» на самоті чи марнославство перемогло, і він необачно оприлюднив дешевий сороміцький ролик перед владною верхівкою міста? Тепер Юрій знав відповідь. Він забуде про Мілфорда. Він не мав вибору. Інша справа — мертва дівчина в його машині. Ясміна Хіменес. До такого його ніхто не примушував…

Заледве дочекавшись, аби Джек Донован забрався з території клініки, Юрій стрімголов погнав до підземної парковки.

Його «шевроле» так само стояло на своєму місці. Довкола знову не було нікого. Озираючись, наче злодій, лікар підкрався до своєї машини. Відчинив багажник. І знову ледь не втратив здоровий глузд. Там було порожньо. Він нахилився, принюхався. Жодної плямки крові, жодних парфумів, жодних екскрементів.

Хтось забрав труп. Або ж його там не було від початку. Юрій відчув, що божеволіє. І йому це сподобалося. Бо в його новій божевільній фантазії не було Ясміни Хіменес. Надвечір її тіло знайдуть викинутим на узбережжі, але Юрій до того часу встигне переконати себе, що він до цього непричетний.

А час не стояв на місці. Слід було займатися пацієнтами. Переглянувши список справ на сьогодні, головний лікар укотре за день пошкодував, що народився на світ. На черзі були Макс Рассел та Лео Рейлі. Пригадав, як уперше з ними зустрівся. Того дня по обіді він забіг до кав’ярні неподалік клініки, замовив собі чорну каву без цукру, дістав цигарки. Його увагу привернула розмова двох молодих чоловіків за сусіднім столиком.

— Якою ти хочеш, щоб вона була? — ніби між іншим спитав смаглявий брюнет, граючись ключами від автівки. Біля входу до кав’ярні палахкотіла жовтогарячим новенька «ламборджині» з відкидним верхом і каліфорнійськими номерами. Їхня, судячи з усього, бо тут ніхто на таких не їздив. Його співрозмовник — манірний молодик із білявим волоссям до плечей — на якусь хвильку замислився.

— Ти серйозно? Ну гаразд, хай вона буде миловидною брюнеткою до тридцяти… І неодмінно третій розмір грудей, інакше я з нею не спатиму!

— Не поспішай! Ми ще нічого не вирішили. Може, це я з нею спатиму?

— Ти ж наче казав, що хочеш білявку?

— Узагалі-то ми домовились, що тягнутимемо сірника, забув? Кому дістанеться зламаний, той і обиратиме.

«Маніяки… — подумав Юрій. — Хай йому чорт, маніяки».

Саме тут хлопці його й запримітили. Дружно повернулися до нього, ввічливо запитали, чи має пан сірники. Пан хотів був сказати, що не має і мати не хоче, та ж, як на лихо, просто перед ним на столику лежала пачка сірників із рекламним логотипом корпорації «ТІЛО™». Довелося знехотя виконувати їхню забаганку. Зламаного сірника витяг білявий. Отже, йому вирішувати. Тепер полюватимуть на брюнетку, збоченці довбані.

Чорнява барменка, що досі з цікавістю спостерігала за оказією, виваливши пишні цицьки на шинквас, вочевидь, вирішила, що йдеться про неї, виписала рахунок і ходою королеви рушила до гостей.

— З вас сорок три п’ятдесят. Чайові вітаються. Мене звуть Венді. І надвечір я вільна, коли вже на те пішло…

Юрій принишк. А хлопці дали їй сотню й охоче пристали на розмову, з котрої поволі з’ясувалося, що вони нетутешні, приїхали з Каліфорнії, з передмістя Лос-Анджелеса. Смаглявого звати Лео, він музичний продюсер, а білявчик на ймення Макс пише тексти для рок-пісень, а взагалі він — письменник, утім, час від часу займається й сценаріями для ігрових шоу.

Барменка була в захваті. Тепер вона вже не мала сумнівів — гарну дівку «доля» й за шинквасом задрипаного генделика знайде…

Зоставивши гроші за каву під порожньою філіжанкою (на увагу барменки тепер розраховувати було не варто), Юрій непомітно підвівся з-за столика й рушив на вихід. Уже біля дверей його наздогнав розчарований вигук дівчини:

— Та ти одружений, сучий сину!..

Він озирнувся. Заувага стосувалася «письменника». Безнадійно одруженим виявився й «музичний продюсер». Обидва мали обручки з однаковим візерунком. Вигадливо мережаною літерою «р».

Решту дня Юрій прокручував у голові побачену історію, він усе розумів, крім одного: навіщо подружжю гомосексуалістів знадобилася жінка? Чи таки маніяки?

А надвечір вони з’явилися в його клініці.

— Нам потрібна жінка, — одразу ж пішов у рішучий наступ чорнявий, що запам’ятався йому як Лео.

— А я, звісно, схожий на сутенера! — невдоволено озвався Юрій.

— О, ми не пхаємось у чужі справи.

— То виміталися б звідси під три чорти, — відповів він узвичаєною англійською фразою, яку вивчив принагідно для таких непроханих гостей.

— Ми хочемо дитину, — додав Макс, і все стало на свої місця.

От уже два роки, як вони разом. Робота, дім, друзі, вечірки — все, як у решти звичайних людей. Щоправда, «решта» в їхньому віці вже купує дитячі візочки й обирає імена для новонароджених нащадків. Тож останнім часом вони дедалі частіше почали замислюватися про дітей. І не так собі про дітей, а про власних. Це рішення далося їм нелегко. Одному з них доведеться змінити стать і народити. За тим вони й тягли сірника у кав’ярні.

Юрій не здивувався. Із таким проханням до них часто зверталися заможні одностатеві пари, котрих у середині ХХІ століття налічувалося заледве не більше, ніж звичайних, або ж «класичних», як тепер називалися старомодні шлюби між чоловіком та жінкою. І всі неодмінно хотіли «своїх» дітей. Власне, це був єдиний вихід. Про те, аби взяти малюка з сиротинцю, наразі не йшлося, бо от уже понад двадцять років, як дитячих притулків не існувало. Діти були на вагу золота. Несумлінні батьки, котрі раніше просто кидали своїх незапланованих нащадків, де прийдеться, анітрохи не переймаючись їхнім майбуттям, тепер народжували дітей на продаж. Варто ж було немовляті втрапити на облік донорського фонду, воно вже не вважалося повноцінною людською істотою. Просто біологічний матеріал, із котрого вирощували в спеціально створених лабораторних умовах якісний організм для пересадки (не без допомоги стероїдів, хоча жодна лабораторія не зізналася в їх використанні). Усиновлення донорських «одиниць» було суворо заборонене законодавством.