Він знав, що знайде ці аркуші. Він почув це в її голосі, тоді, після душу. Звучання цих листів.

До них було додано третій лист. Теж написаний від руки. Це була ксерокопія відповіді, яку він тоді отримав. Почерк в листі-відповіді був нерівний, гуляв угору і вниз. Як почерк у власних нотах Моцарта — якщо граєш Моцарта, то просто необхідно мати факсиміле. Нерівності його нот можуть про багато що розповісти, те ж саме можна було сказати про цей почерк.

Якби він зміг тоді зупинитися! Але він не зупинився. Його пальці намацали щось цупкіше. Аркуш паперу. На ньому було щось схоже на відбитки пальців, фіолетового кольору, п’яти пальців, але ширше, ніж мав бути звичайний палець. Відбитки були заклеєні клейкою плівкою. На аркуші був штамп «Державна поліція, ЦБІ». Одразу під ним лежав ще один аркуш, на ньому були надруковані якісь комбінації цифр і літер і стояв штамп «Кримінологічний відділ». З адресою на вулиці Слотсхерренсвай.

Він витягнув останню карту. Це була квитанція, що підтверджувала отримання «різних речей» із штампом «Міністерство юстиції, Головне управління відбування покарання на волі, Хорсенс».

Він подивився на годинник. Не було ще й сьомої. Неділя. Він подзвонив Соні на мобільний телефон.

Він довго чекав, перш ніж вона відповіла. Незрозуміло було, де вона, але, в усякому разі, не вдома — акустика була інша, менше звукопоглинальних поверхонь. Вона була в ліжку, він чув тертя тканини. Поруч з нею був чоловік. У голосі її звучав алкоголь, гарячий алкоголь, напевно ґлеґ, — скоро Різдво.

Він подумав про те, як це бути Сониним чоловіком і сидіти вдома з дітьми. Коли у неї щонеділі стільки роботи до ночі.

Він подумав про маленькі судини, що лопнули на її щоках. Перші боязкі ознаки того, що навіть найкращого може виявитися забагато. Забагато чоловіків, забагато грошей, забагато удачі. Забагато «Брунелло».

Він ніколи раніше не телефонував їй на мобільний о такій порі, вона ні про що не спитала, одразу відчувши, що у нього до неї якесь серйозне питання.

— Переді мною п’ять відбитків пальців, — сказав він. — Якісь дуже широкі. Зі штампом «Державна поліція. ЦБІ». Ще якісь цифри й літери з відділу кримінології. І квитанція з Міністерства юстиції зі штампом «Головне управління відбування покарань на волі». Про що все це може говорити?

— Мені треба трохи часу, куди тобі передзвонити?

Він дав їй номер телефону Стіне.

Соня організовувала турне для великих цирків та відомих рок-груп. Кожен цирк за літній сезон об’їжджав у середньому вісімдесят міст відповідно до логістики, що глибоко вкоренилася в традиціях і ґрунтується на довірі та особистих контактах. У країні не було жодного начальника поліції, з яким вона не була б у близьких стосунках.

Він усівся на підвіконня. Колись вони сиділи тут із Стіне — голі. Вікно було кругле, йому було видно частину району Естербро і протоку Ересунн. Це було єдине місце в Нерребро, звідки видно воду. Він розумів, що саме тому вона, мабуть, і вибрала цю квартиру. З вулиці йому просигналив таксист.

Телефон задзвонив.

— ЦБІ, — сказала Соня, — це Центральне бюро ідентифікації, воно міститься в поліцейській префектурі. Відбитки пальців здаються широкими, бо їх, що називається, «катали». Службовець кримінальної поліції прикладає палець людини до чорнильної подушечки, а потім повертає на аркуші паперу. ЦБІ використовує дев’ять точок на одну руку, коли проводить ідентифікацію на основі відбитків пальців, усе має бути так само точно, як і аналіз ДНК. А результати аналізу ДНК, очевидно, це те, що у тебе з кримінологічного відділу. Обидва ці документи можуть видаватися людині, коли відомості про неї, наприклад після відбуття покарання, видаляють з кримінального реєстру — центральної бази даних поліції, того, звідки можна отримати виписку про судимість. Квитанція — з Головного управління відбування покарань на волі, яке включає тридцять дві установи — це щось на кшталт відкритих в’язниць. В’язниця в місті Хорсенс — це єдина серед п’яти закритих в’язниць, де застосовуються особливі заходи безпеки. Якщо не рахувати відділень для рокерів. Отже йдеться про людину, яка відсиділа великий строк, останню частину якого провела в так званій відкритій тюремній установі, — за зразкову поведінку, а потім, відповідно до поліцейської процедури, отримала свої відбитки як підтвердження того, що вона більше не значиться в Кримінальному реєстрі.

Каспер прислухався до квартири. Вона зазвучала по-новому. Соня, мабуть, теж це почула.

— Це та жінка, — сказала вона. — Це вона сиділа у в’язниці.

Він нічого не відповідав.

— Вона цілком могла сидіти за щось відносно нешкідливе, — припустила вона. — Ми з тобою, та й більшість людей, якби розкрили перед владою всі карти, точно б опинилися за ґратами.

У неї завжди вистачало сил для втішання — його, будь-якої іншої людини, і в дні їхньої молодості теж. Цього разу в неї нічого не вийшло.

— Це ґлеґ? — запитав він.

— Саке.

— Бережи себе, — сказав він.

І повісив слухавку.

Таксист висадив його біля Странваен, він тихо відчинив двері вагончика. Стіне спала, він сів на стілець і став услуховуватися в її сон. Вона спала цілком спокійно — йому не було чути її снів.

Він просидів так хвилин п’ятнадцять. Потім вона прокинулася й сіла. Вона завжди прокидалася як кішка: тільки-но — глибокий несвідомий стан, а наступної миті — цілковита присутність.

— Я хочу тобі дещо розказати, — почав він, — і поставити кілька запитань. Це забере якийсь час.

Вона дотяглася до телефону й повідомила, що на роботу сьогодні не прийде. Ніяких тобі вишуканих пояснень, які могли б полегшити життя людині на тому кінці дроту, просто лаконічне формулювання — і нічого більше.

Вони поїхали в південному напрямі, звернули із шосе біля Беллев’ю, залишили машину біля станції. Обійшли парк Баккен з півночі, не перекинувшись ані словом, потім проминули Вовчі долини, пройшли вгору галявиною у бік Оленячого ставка, обігнули палац і сіли на лавку перед спуском до моря.

На галявині не чути було властивого природі сухого звуку, можливо, через дерева, можливо, через блискучу поверхню Ересунна — тиха гладінь води для звуку тверда як камінь — акустика тут була як у концертній залі: всі поверхні тверді, відбивальні.

Мартінус колись сказав, чи написав, що галявина перед Ермітажем — це земне відображення духовного явища з кращого світу. Цієї миті Каспер його добре розумів — перебуваючи там, де вони зараз сиділи, можна змиритися із звуком Шарлоттенлунда і Хеллерупа, а потім — і зі звуками великого міста.

— Коли мені було дванадцять. років, я зламав хребта, — почав він. — Я виступав у класичному номері з бочками. Ти заплигуєш із зв’язаними ногами й зав’язаними очима на піраміду з дев’яностосантиметрових бочок, на висоту приблизно восьми метрів, усі тобі аплодують, потім ти стрибками сходиш униз і під кінець робиш повне сальто вперед. На висоті метрів шести я стрибнув не туди, розбив бочку, вдарився об наступну, вся конструкція завалилася й поховала мене під собою. Це були тридцятикілограмові пивні бочки із заводу Карлсберґ — я зламав хребет і стегно. У Державній лікарні сказали, що я ніколи більше не ходитиму і решту життя мене доведеться годувати з ложечки і що решта ця може виявитися досить короткою. Вони зачинили обоє дверей, перш ніж повідомити це моїм батькам, але я все одно все чув.

Він відчував її співпереживання.

— Це не було страшно, — продовжував він, — це було неначе починаєш падати. Мене позбавили ваги — відчуття того, що я звичайний дванадцятилітній хлопець, який живе в середині сімдесятих. Потім була якась пауза, і під час цієї паузи я вперше почув. Я почув лікарню, дорогу додому, вагончик, зимовий квартал — як ніколи раніше не чув. Не тільки самі фізичні звуки, а й те, як вони зв’язані. Ми, як правило, не чуємо світ такий, який він є. Ми чуємо відредаговану версію. Ті звуки, які нам подобаються, ми витягуємо на перший план. Стук і дзвякіт у касі, коли підраховують виручку. Фанфари, що сповіщають про вихід маленької принцеси цирку, в яку всі закохані. Вирування восьми сотень чоловік у переповненому шатрі. Але ті звуки, які ми не хочемо чути, ми від себе відштовхуємо. Звук розриваного шкіряного кріплення на парусині. Звуки переляканих коней. Звуки вбиралень. Тих серпневих поривів вітру, які означають кінець літа. А решта звуків нам нецікава, ми їх притлумлюємо: звуки транспорту, міста, буднів. Так уже влаштовано наш слух. Позаяк у нас завжди є якісь плани, позаяк ми завжди кудись поспішаємо, і хлопець дванадцяти років — не виняток. Але у мене раптом не виявилося ніяких планів, мене їх позбавили. І вперше я почув якусь частину світу live, невідфільтровану, без сурдинки.