Він пройшов кілька кілометрів по Странваєн, потім він замерз і зайшов до готелю «Рунґстед». Хлопець за стійкою тримався гордо і з гідністю, викликаючи в пам’яті образ «Маленького сурмача»[61]. Не відчувалося найменших ознак несхвалення — ні щодо сандаль, ні до халата.
— Позаду, вночі, — пояснив Каспер, — лишилася жінка, потяг якої пішов. А я забув удома свою кредитну картку. У вас є вільний номер з видом на море?
— Ваше обличчя, — відповів хлопець, — не менш переконливе, ніж готівка.
Тієї ночі він не спав, він сидів і дивився на воду. Коли настав ранок — як звук, але ще не як світло, він спустився вниз. Хлопець стояв там, де Каспер його залишив.
— У отців церкви було гасло, — сказав Каспер, — credenti et oranti, не знаю, як добре ви знаєте латину, але це означає: «Хай твоя молитва керує тобою». Сьогодні вночі я не спав і молився, і я зрозумів, що насправді потяг ніколи не відходить. Насправді всі ми, так чи інакше, все життя живемо на пероні з тими, кого ми любимо. Що ви скажете на це?
— Мені п’ятнадцять років, — сказав хлопець. — Яз вдячністю вбираю життєву мудрість. Але це не означає, що я відмовлюся від п’яти крон чайових. Коли ви перекажете гроші на наш рахунок.
— Ви отримаєте більше ніж п’ять крон, — пообіцяв Каспер. — Якщо викличете таксі. І дасте мені у борг грошей.
Хлопець набрав номер таксі і замовив авто.
— Вони хочуть знати, куди ви поїдете.
Каспер сподівався, що скаже: «По Странваєн».
Але чомусь вимовив зовсім інше.
— У місто, — сказав він. — У самісіньку темінь району Нерребро.
Квартира Стіне містилася на вулиці Шелландсґаде, на дев’ятому, й останньому, поверсі. Він попросив таксиста почекати. Біля під’їзду йому трапилося кілька суб’єктів напідпитку, вони задумливо огляділи його капці й халат.
Ліфта в будинку не було, останні прогони він долав поволі, її звучання чулося всюди. Він зрозумів, що був знайомий лише з якоюсь мізерно малою її частиною.
Він зупинився перед дверима, прислухаючись до сплячого будинку, намацав захованого над дверною коробкою ключа. Увійшовши до квартири, він знову якийсь час постояв, не запалюючи світла.
Квартира складалася з однієї квадратної кімнати, маленької кухні та маленької вбиральні — косі білі стіни, високий еркер, зовсім небагато меблів. Обстановка була не просто спартанською — вона була тюремною. А проте кімната жила.
Секрет цього частково полягав у тому, що ті деякі речі, котрі були в кімнаті, були правильно розташовані — немов камені в піщаному саду. Каспер змінив більше сценографів і реквізиторів, ніж зміг запам’ятати, і лише одиниці з них мали те, що мала Стіне. І ці деякі, так само як і вона, використовували мінімум меблів, зовсім небагато ламп і мінімум реквізиту.
Він чув відлуння її босих ніг, що ступали по дошках підлоги, він відчував деякі з її запахів. Але на решті рівнів квартира майже нічого не відкривала. Письмовий стіл із обкорованого дуба. Лампа тридцятих років дизайну Поуля Хенінґсена. Стілець. Велике двоспальне ліжко. Комод з великими, пласкими висувними шухлядами для зберігання креслень і малюнків, саме з нього він знімав мірку для шухляди у вагончику. На столі лежало письмове приладдя. Стояли два комп’ютери. На низькому столику — два принтери. На стіні — велика пробкова дошка з пришпиленими до неї листівками та конвертами. Всюди лежали шматки плавникового лісу: дерево, що стало чорним, сірим, сріблястим. Камені, підібрані на березі. Мушлі. Квіти, орхідеї — не ті, що продаються у квіткових крамницях, а скромні, рідкісні ботанічні види, які він уперше побачив тут, у неї. Невисокий стелаж з науковою літературою. На одній зі стін — килим з тонкої чорної шерсті, зі складним переплетенням геометричного орнаменту. Ніяких картин на стінах. Ніяких фотографій.
Точно кажучи, вона нічого не розповіла про своє минуле. А він і не питав. Вони танцювали одне навколо одного відповідно до таємної угоди про те, що слід уникати тих місць, де в архіві зберігалося минуле. І тих, де планувалося майбутнє.
Це був красивий танець, зворушливий, сповнений поваги. Зворотний бік пошани — зайва дистанція. Він зробив крок уперед і відчинив одну з пласких шухляд, вона була забита листами.
Якось вони разом приймали душ, тут, у цій квартирі, він вийшов перший. Вона вимкнула воду. Краплі, стікаючи зі стін і з занавіски, грали прелюдію ля-мажор Шопена — краплі світлих, насичених киснем почуттів, що спадали на чорний мармур. Вона налила в долоні гель для душу, додала води й видула мильну бульбашку завбільшки з кокосовий горіх просто з рук.
Потім вона налила гель на одну руку, притисла її до тіла під лівою груддю, поруч із серцем, і почала дути. Він ніколи не бачив нічого подібного, бульбашка вийшла величезна, золотиста, немов м’яч морського лева в цирку — діаметром сантиметрів тридцять.
Бульбашка не встигла відірватися. Вона спіймала її другою рукою, тепер вона являла собою трубу, що йде навколо її тіла. Вона розтягнула цю трубу, її боки були увігнутими, неначе вони одночасно прагнули і розширитись, і закритись.
— Принцип Дірихле, — пояснила вона. — Про мінімальні поверхні. Дуже красиве доведення. Коли ми збільшуємо поверхню, вона одночасно з тим, що піддається, намагається зайняти найменшу площу.
Вона вийшла з душу й підійшла до нього. З увігнутою, витягнутою, виблискуючою бульбашкою.
— Все живе, — сказала вона. — І все мертве. Прагнення одночасно стати більшою і стримати себе. Як і любов. Це загадка. Як можна бути в стані вільного падіння? І одночасно тримати руку на стоп-крані?
Вона підійшла до нього впритул. Здавалося, що її шкіра вкрита невидимим шаром олії. Вода не хотіла рівномірно розподілятися, а збиралася в безліч крапельок — немов на дельфіні.
— А є якийсь вихід?
— Навіть якби він і був. Ти б не захотів ним скористатися.
Бульбашка торкнулась його.
— Та ти ніколи й не хотів. Навіть коли був дуже близький до цього.
Бульбашка лопнула.
Вона припустилася лише однієї помилки. Але цього було досить. На мить її звучання змінилося. Воно наповнилося знанням. Цієї миті він зрозумів, що вона щось про нього знає. Що вона, мабуть, побувала в якійсь частині його системи, куди він не давав їй доступу. І щось звідти дістала. Саме це йому і згадалося тієї ночі.
Людина, що здобула добре виховання, не читатиме чужих листів. Каспер навіть листи Баха, передруковані в «Гросі», не читав. А листи Юєркеґора — винятково з дослідницького інтересу. Та якщо вже хочеш дістатися до жіночого, доводиться користуватися всіма можливостями.
Він підняв пачку листів і почав їх перебирати. Той, хто все своє довге життя тасував карти і здавав їх щасливою рукою, швидко починає орієнтуватися в купці паперів.
Зверху лежали робочі листи з відділу сейсмології, Лундського університету, Британської геологічної служби Единбурґа. Пачки листів з ЄССЦ — Європейсько-Середземноморського сейсмологічного центру в Брюйєр-ле-Шатель. З Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На дешевому папері для ксерокса. Потім він дістався до особистих листів, їх було небагато. Або ж вона зберігала решту в іншому місці. Або ж вона їх взагалі не зберігала. Він знайшов тонкий стосик написаних від руки на цупкому жовтуватому рельєфному папері. Вони були підписані «мама» або «твоя мама». Адреси відправника не було, але поруч з датою було написано «Хольте». Він знайшов один конверт з адресою відправника і сунув його в кишеню.
Він шукав і далі. Звучання приміщення змінилося. Він знав, що тепер уже недалеко. Він прислухався до кількох пачок, затнутих скріпкою. Це були листи від колишніх коханих, він поспішив відключити слух, хіба можна коли-небудь змиритися з думкою, що у твоєї жінки до тебе були коханці?
Два листки вкололи його пальці і слух, немов колючка. Вони були скріплені степлером — він уколовся об скріпки. Він роз’єднав їх. Це були ксерокопії. Він упізнав почерк. Це він сам написав. Ретельно виведені багато років тому літери. Людиною, що в якомусь сенсі була ним самим.
