Він похитав головою, не приймаючи її слова.

— Він чекав на тебе, — сказала вона. — Не тієї хвилини. Але раніше або пізніше. Ми всі чекали на тебе. Серед іншого мати Рабі я говорила, що наполегливі, пошукливі, вони рано чи пізно дочекаються. Треба просто вірити.

— А другий хлопець. Високий. Той, що був у готелі.

Вона знизала плечима. Встала.

Він відчув сліпу злість від того, що вона збирається його покинути. У цю хвилину.

— Ми тільки почали, — зауважив він.

Вона похитала головою.

— Тобі обіцяли лише мить тиші. А не енциклопедію загадок життя.

Якби він міг підвестися, він би вчепився в неї.

— Ти великий егоїст, — констатувала вона. — По-моєму, в цьому немає нічого поганого. Великий егоїст — це великий грішник. У великих грішників є можливість великого покаяння. Покаяння — це свого роду трамплін.

Вона приспустила одне плече свого халата. Він прикипів очима до чорної мереживної тканини, очевидно шовку.

— Я виросла в досить заможній родині, — сказала вона. — Я так ніколи і не змогла змиритися з шерстю на голе тіло.

Йому вдалося зберегти зосередженість.

— Хіба це важливо? — спитав він. — Двоє дітей зникли.

Її обличчя стало цілком серйозним.

— Усе ще гірше, — сказала вона, — ніж ти можеш собі уявити.

Африканка принесла йому супу, він з’їв його, сидячи в ліжку.

— Більша частина того, що діється, — сказав він, — непідвладна нам, — а перебуває у віданні Всевишньої. Якщо дитина зникла — чи, навпаки, знайшлася. Її життя і смерть.

Можливо, ми насправді не можемо нічого змінити. Але якщо ти хочеш без докорів сумління дивитися на своє власне безсилля, то є тільки один вихід. Треба зробити все, що від тебе залежить.

Його слова не вплинули — у неї вочевидь не було ніякого бажання дискутувати з ним. Вона зібрала посуд. У дверях вона зупинилася.

— Я знайду машину, — сказала вона. — Сьогодні вночі.

— А як щодо пляшки коньяку? І двох келихів. І чогось знеболюючого — трохи морфію, щоб я зміг підготуватися до виступу?

Усе забрало не більше трьох годин.

Вона з’явилася незабаром після півночі, допомогла йому перебратися в інвалідне крісло. Вони спустилися на підземне паркування ліфтом. Він налічив у підвалі дванадцять машин: два позашляховики, «швидка допомога», в якій його сюди доправили, ще одна санітарна машина, вантажівка, два пікапи, «універсал», три «фольксваґени поло», очевидно, для динамічного шопінгу черниць, та автомобіль з фургоном.

Сестра Глорія опустила платформу для інвалідного крісла, закотила Каспера у фургон, підняла платформу, штовхнула крісло вперед і закріпила його. За кермом сидів Франц Фібер.

Рулонні гаражні ворота були, мабуть, обладнані датчиком або дистанційним керуванням — вони піднялися самі собою. На вулиці стіною стояла ніч. Ворота в огорожі відчинилися, у світлі фар промайнули клапті туману.

— У нас є три години, — сказала африканка. — Потім хтось почне дивуватися.

— Ти колись говорив, що у тебе є водій, — сказав Каспер, — який має катера.

Не відриваючи очей від дороги, Франц Фібер написав щось у маленькому блокноті, прикріпленому під іконою. Вирвав і простягнув аркушик назад Касперові.

Каспер спробував набрати номер, але не зміг — тремтіли руки, він показав на номер, африканка набрала його. Йому довелося зсунути пов’язку з вуха, щоб можна було говорити по телефону. Минула ціла вічність, поки він нарешті почув голос у слухавці. Голос якоїсь важкотілої людини.

— Це старший брат Франца Фібера, — сказав Каспер, — Франц каже, що у вас є катер, яким можна було б скористатися через п’ятнадцять хвилин.

У слухавці пролунало якесь булькання.

— Зверніться до лікаря! Ви знаєте, котра година?

У своїх вчинках люди керуються не тим, чого чекають від майбутнього. Ми швидше прагнемо піти від того, що лишилося позаду нас. У голосі цієї людини звучали спогади про всі минулі обмани й самотність. Від цих спогадів вона намагалася захистити себе за допомогою речей, відчутних на дотик. Слова ці вимовило м’ясисте тіло, що було в будинку значних розмірів.

— Дуже шкода, — зауважив Каспер. — А я гадав, що ви цінуєте свою роботу. І при цьому не проти заробити десять тисяч.

Вони в’їхали на Біспебуен. Телефон мовчав. Можливо, всі його припущення — просто гра уяви. І людина зараз покладе слухавку.

— Готівкою?

Каспер дістав з кишені халата гроші фонду й підняв їх до світла ліхтарів. Він налічив двадцять купюр. Із зображенням Нільса Бора. В одного з творців квантової механіки були великі мішки під очима. Напевно, це було нелегко. Мати серце і розум святого — а проте виявитися причетним до створення найстрашнішої бомби.

— Майже новими п’ятсоткроновими купюрами, — пояснив він.

Він почув, як запалили лампу, застогнало ліжко, хтось важкий забурмотів. Жінка або ротвейлер.

— Порт уночі закритий, — сказав чоловік.

— Ви хочете сказати, що можна переконати справжнього моряка в тому, що із заходом сонця Ересунн закривається?

Вони їхали Річковим бульваром.

— Мол Кальвебод, — сказав голос. — Навскоси від Шлюзової гавані. За півгодини.

Вони звернули біля Центрального вокзалу і Поштового терміналу. Проїхали на південь уздовж гавані. Минули новий «Рибний ринок». Коли Каспер був маленький, тут були вугільні склади, судна, що слугували будинками, і заводи. Тепер тут вибудували торгові центри і нічні клуби.

Вони проїхали теплоелектростанцію імені Ерстеда, причал Бельведер — він не бував тут років десять. У його дитинстві тут стояли двісті п’ятдесят катерів, а поряд були крихітні садові ділянки, на яких люди жили цілий рік. Тепер весь простір займали бізнес-центри і порнокіностудїї. Бувало, що невеликі цирки зупинялися тут на зиму, він пам’ятав кілька таких зимівель у Південній гавані. У ті часи місто закінчувалося тут, а на південний схід від Шелландсбро починалася справжня тундра. Зараз тут розкинулися поля для гольфа, виріс футбольний стадіон, з’явилися бензоколонки. Три будинки поблизу від залізниці, які він пам’ятав на ті часи, були тепер під охороною держави й обнесені огорожею. Що тут скажеш? За півпокоління ми зробили крок із джунглів прямо в зоопарк.

— У моєму дитинстві, — зауважив він, — це були задвірки міста. Тепер тут справжнісінький фасад. Не розумію.

Завжди приємно, коли є публіка. Але він говорив сам із собою. І не чекав відповіді.

— Задвірки лишились цілісінькі, — відгукнулася африканка. — І меншими вони не стали. Швидше навіть більшими. Їх просто трохи підфарбували.

Він відчув якусь безпричинну злість.

— Цікаво, — поцікавився він, — звідки у малолітньої черниці, що виросла в африканському буші, така обізнаність про темні сторони міста?

Вона хитнулася вперед, відіпхнула ногою Францову ногу і вдарила по гальмах. Каспер мало не вилетів з крісла через лобове скло. Фібер зблід, як привид.

Вона зняла через голову медальйон і простягла його назад. Увімкнула в салоні світло. Каспер побачив фотографію, на якій були зображені двоє дітей і чоловік — на зеленому лужку. Діти були шкіра та кості, але посміхалися на весь рот білозубими посмішками. У чоловіка була лагідна усмішка і погляд, який врівноважував цю лагідність.

Мені тридцять п’ять років, — сказала вона. — У мене чоловік і двоє дітей.

Срібло, яке він тримав у долоні, було теплим. У нього був її запах. Він знав, що десь у тропіках має бути рослина, яка сонячного полудня розливає такий самий аромат.

Він перевернув медальйон. На зворотному боці були вигравіювані два зулуські щити, два асегаї навхрест і слова: «Перший Панафриканський чемпіонат з айкідо».

— Мене що далі — все дужче привертає життя черниці, — відгукнувся Каспер. — Чи можна сподіватися?..