— Любов, — сказала вона.

Вона підсунула до нього інвалідне крісло, він сів у нього. Вона сіла навпроти. Вони сиділи і слухали спів. Жоден звичайний слух не зміг би почути його на такій відстані. Але він знав, що вона могла.

— З часом ви все зрозумієте, — сказала вона. — І чому вона зникла, і чому в неї опинився той лист.

Він не розумів, звідки вона могла це знати. Але він вірив їй. Уся річ була в тоні. Він чув голос експерта. Світ повний людей, які дозволяють собі висловлюватися про те, про що не мають найменшого уявлення. З нею все було інакше. Він відзначив, що відчуває довіру і що він цілком розслабився. Так, що у нього навіть почало тягнути шви.

— З тобою жорстоко поводилися, — сказала вона. — У ті останні сорок вісім годин. Поки ми не забрали тебе.

Він відчував, що наближається великий вихід на сцену. За тридцять років він навчився передбачати великі виходи. Але цього разу не буде завіси. Не буде музики, не буде світла. Не буде публіки. Не буде вистави. Щось насувалося на нього — з відсутньої тут оркестрової ями. Це був страх.

— Вони зістарили мене, — відповів він. — Ці дві доби. Вони зробили мене старішим років на п’ятнадцять.

— Але, з другого боку, це ж можна було припустити?

Він не розумів, про що вона.

— Хіба це не було просто низкою повторень? — продовжувала вона. — Однією і тією самою зустріччю. З тими ж самими двома людьми?

Він услухався в її систему. Не було чути нічого. Звичайно ж, були звуки тіла. Але не було ніяких звуків душі. Ніякого шепоту думок. Ніякої агресії. Ніякого наміру. Вона була тихою — її нібито зовсім не було.

А проте вона була тут. Він зустрівся з нею поглядом. Спробував уявити собі її тіло. Воно було твердим, немов скеля, немов брила корінної породи. І одночасно воно було слабким, немов вогник, який за мить може згаснути на протязі. Волосся у нього на голові заворушилося.

— У ці сорок вісім годин, — промовив він, — я зустрів більше людей, ніж можу пригадати. Моє життя було в небезпеці. Хто тільки мене не переслідував. А я просто хочу врятувати життя дитині. І виконати умови договору. Це була безперервна низка жахіть. Я не розумію, про що ви?

— Хіба це не було лише варіаціями на одну дуже просту тему: одна і та сама зустріч. З одними і тими самими двома людьми?

Він втупився в неї.

— Можна сказати якось інакше, — вела далі вона. — Є два типи чоловіків і жінок. Одні допомагають дітям. Другі шкодять їм.

Немов при сповільненому відтворенні, щосили опираючись цьому, він прислухався до тих двох днів. Він почув свою зустріч з Бродерсеном і його блондинкою. З Мерком і Астою Борелло. Максиміліаном і Вівіан Грозною. Лоне Борфельдт і чоловіками, що її оточують. Каїном і лазницею.

— Кілька разів вони, можливо, були порізно, — продовжувала вона. — І ти зустрічався окремо з чоловіком, окремо з жінкою.

Він почув Даффі. Франца Фібера. Стіне. Соню.

— Але все одно вони досить схожі, — промовила вона. — Вони або з тобою, або проти тебе. А в усьому іншому досить схожі.

— Були не тільки зустрічі, — зауважив він.

Вона кивнула.

— Була втеча. На волю. Ти — втікач. А ще ти зломщик. Незаконно проникаєш у будинки. Ти до чогось прагнеш. Але весь час вибираєш одні й ті самі шляхи. Через яку кількість, точно кажучи, однакових приймалень ти пройшов насправді в один і той самий спосіб?

Він почув звучання Оле Лукоє з Податкового управління. Ангела біля воріт перед блокованим районом. Лиху матір у Лоне Борфельдт. Вхід до санаторію Торбек. Жінок, які сиділи біля телефонів. Чи біля входу до Управління геодезії і картографії. Він почув службовця в приймальні на острові Слотсхольмен. Охоронця у скляній будці перед «Кононом».

Страх набув конкретних контурів, перетворившись на жах. Панічний жах — панічний і глухий. Жах від того, що його можуть посадити до в’язниці.

— Тільки у ці два дні все було так, — пояснив він. — А взагалі-то моє життя — різнобарвна палітра художника.

Він почув свій голос звідкись іззовні. Він належав якійсь зовсім незнайомій людині.

— Я придумав п’ятсот вистав, — продовжував він.

— Але всі вони досить схожі одна на одну, чи не так?

Він подивився їй в очі. Він ніколи раніше не зустрічався з таким поглядом. У ньому був цілковитий спокій. І абсолютна увага.

— Нічого страшного, — сказала вона. — Усі ми намагаємося маскувати одноманітність. Але це стомливо. Увесь час наполягати на винятковості. Притому що ми все одно схожі одне на одного. Наші тріумфи однакові. І наші страждання. А ти спробуй на хвильку відчути, як легко бути абсолютно звичайним.

Він подивився на неї. Вона просвічувала, мов акварель. Неначе вона зараз розчиниться в звуці, у ще позбавленому форми звучанні.

Він почув, що всі теми в його житті насправді повторювалися. Що він грав на одних і тих самих струнах. І що тепер?

Навколо нього було тихо. Всередині нього теж. Набагато тихіше, ніж будь-коли до цього.

Помалу прочинялися двері. У велику музику. Він знав, що вона теж чує це.

— І музика, — вимовила Синя Пані, — навіть вона з часом стане монотонною.

Він перестав думати. Він був за сценою. За кулісами Всевишньої. Там був пролом. У звуковій стіні. Через цей пролом струмувала тиша. Уперше за все життя слух його знайшов спокій.

Він не знав, скільки це тривало, у цієї миті не було протяжності. Протяжність у часі передбачає удари метронома, коливання маятника. Але навколо стояла тиша.

— Що ви зробили? — спитав він.

Він не міг змусити себе поглянути їй просто в очі.

— Та, власне кажучи, нічого, — відповіла вона. — Це така гра.

Він усе-таки подивився на неї. Вона усміхнулася. Її усмішка звучала як голос Елли Фіцджеральд. Пустотлива дитина і позачасова зрілість одночасно. Хто вона: стариця чи маленька дівчинка?

— Мати Рабія, — сказала вона, — моя вчителька й попередниця, часто говорила, що сприймає людей так, ніби вони поміщені в бульбашки. У бульбашках, в одному чи двох місцях, є зовсім маленький отвір. Тільки через ці отвори бульбашки можуть сполучатися з іншими бульбашками, тільки через них люди можуть спілкуватися і сприймати дійсність. Ось чому ми весь час переживаємо одні й ті самі нечисленні важливі для нас ситуації. Кожен з нас носить у собі свою власну реальність. І дуже мало взаємодіє з реальністю інших людей. А чому ти так і не відповів на її листа?

Він мовчав.

— Бажання бути винятковим, — продовжувала вона, — дуже сильне. У всіх нас. І неважливо, що життя — це страждання. Аби це було особливе страждання. Але при зустрічі з кимось, хто розумніший, хто краще вміє вслухатися, можна поглянути іншими очима на свою винятковість. Ти цього боявся?

— Почасти цього, — відповів він. — Але мені ще було страшно. Що це… ослабить слух.

Він відчув, що вона зрозуміла його.

На вулиці вже був день, він не помітив, як розвидніло. Він почув голоси дітей, дітей і підлітків. У нього мурашки забігали по спині.

— Це не звичайні діти, — сказав він. — Я бачив, як вони зупиняють час.

Голоси наблизилися, вони звучали вже під вікном, він упізнав два з них — ні, цього не могло бути. А проте він начепив окуляри, під’їхав у кріслі до вікна. Під вікном стояли столи і лавки — діти снідали на вулиці.

Ближче за всіх до нього сидів хлопчик із Слотсхольмена. Хлопчик з водянкою в голові. На рік старший. Але схожий на себе. У його нагрудній кишеньці Каспер помітив свою колишню авторучку.

Жах повернувся. Він відчував, як піт виступає під пахвами і стікає по тілу. Другий звук долинув від групи дітей, що сиділи подалі. Їжу їм подавав великий хлопець, швидше, навіть не хлопець, а юнак. Голос його був хрипкий, він звучав як хор підлітків зі школи Святої Анни. Це був молодик з готелю Рунґстед.

— Я знаю двох з них, — сказав він.

— Напевно, це випадковість.

— Я гравець. Я знаю, наскільки можливі випадковості. Ці дві вже неможливі.

Вона не рухалася з місця.

— Симон, — пояснила вона. — Він ходить до того дитячого садка, де ти його підібрав.