Мерк був головним хірургом людської спільноти. Поліцейська префектура була монастирською лікарнею цієї спільноти.

Це була гарна філософія, Каспер відчув її всім нутром. Віра в те, що досить структури, енергії і сміливості для наведення порядку — і все вийде. На мить йому захотілося самому в це повірити.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, це був телефон Мерка. Він щось сказав. Потім різко урвав розмову. Постояв якийсь час, дивлячись у вікно.

Він посунув стілець, поставивши його навпроти Каспера, сів.

— Вони розібрали все на частини, — промовив він. — Дітей там немає. Ніяких слідів їхнього перебування. Мої люди кажуть, що там охорона, інфрачервоні датчики по стінах, немає жодного місця, де ти міг би проникнути. Вони знайшли всіх співробітників, кількох перехожих. Єдиний, хто тебе бачив, це молода дівчина з кондитерської крамниці. Вона каже, що ти купив у неї великоднє яйце для своєї подруги.

Каспер подивився на склянку з бренді, вона була порожня.

— Я помилився в тобі, — констатував Мерк. — Ти мене обдурив. Це що, аби виграти час?

— Там був вихід, — сказав Каспер. — Який ви не зачинили.

На мить Мерк утратив самовладання. Його ліва рука стиснула Касперову шию. Біль був сильніший, ніж Каспер міг собі уявити. Біль ніколи не має межі, він завжди може стати ще дужчий. Він знепритомнів.

Світ навколо нього відновився, можливо, він був непритомний лише кілька секунд. Мерк підтримував його голову, цього разу обережно. Його обличчя було навпроти Касперового обличчя.

— Хотів би я тебе допитати, — сказав він. — Але ти розумієш. Я відправив двісті чоловік із загону особливого призначення ловити невідомо кого. Забравши при цьому справу у місцевої поліції. Тепер вони всі накинуться на мене. Міністр. Поліція. Родичі. Тепер уже не до допитів. Тепер потрібні пояснення.

Двоє ченців вигулькнули позаду Каспера, підтримуючи його за руки.

— Ти був там? — прошепотів Мерк. — Діти там були?

Ченці поставили його на ноги. Але цього разу їм довелося його нести.

Автомобіль їхав повз пожежні машини і трейлери з гумовими човнами передових загонів інженерних військ. Якби він міг змусити їх зупинитися десь поряд з невисокими будинками, у нього міг би бути шанс.

— У мене вмирає батько, — сказав він. — Я хотів би побачити його востаннє. Можливо, можна спинитися біля Державної лікарні. Всього на кілька хвилин.

Відповіддю йому було тільки мовчання, машина перетнула міст Шелландсбро, виїхала на автомагістраль, що вела до аеропорту. Його свідомість періодично кудись провалювалася.

— У моєму некролозі, — промовив він у бік двох мовчазних спин, — напишуть, що він зробив внесок у вигляді двохсот мільйонів на благо суспільства і забезпечив Данії більше безкоштовної реклами за кордоном, аніж Нільс Бор і мільйон ящиків з беконом. Одначе ті, хто вів його на катування і страту, були з ним грубі, як хіп-хоп-гангстери. І неголені, як індійські свамі.

Для нього знайшли камеру в Третьому бардо[58] — між одним жахом і наступним. На другому поверсі будинку аеропорту Каструп, у приміщеннях поліції у справах іноземних громадян.

Камер таких було шість, і всі вони — разом з двома вбиральнями — прилягали до приймальні, в якій були лави, стійка, дві кабінки для обшуку і троє озброєних поліцейських: двоє чоловіків та одна жінка. Усе навколо було бетонним, пофарбованим у білий колір, навіть стійка. З однієї камери долинав дитячий плач. Десь змучено і ритмічно стогнала людина. А жіночий голос співуче повторював: «1а illaaha ilia llah» — «немає Бога, крім Аллаха».

Вікон у приміщенні не було. Звідкись здалеку доносився всепроникливий механічний гул розгонистих реактивних двигунів.

Поліцейський поставив на стійку металевий піднос, ченці вивернули Касперові кишені й виклали все, що було в них, на піднос. Поліцейський узяв футляр із скрипкою, перерахував усі предмети, повернув Касперові грошові купюри, лотерейний білет і квитанцію. Обличчя його було дуже схоже на маску. У commedia dell’arte він міг би виконувати роль Кассандра — владного й суворого батька. Навіть у стані бардо нам ніяк не звільнитися від глибинного едіпового комплексу.

У камері стояли ліжко і стілець, ченці посадовили його на стілець і зникли. Каспер чув, як віддаляються їхні кроки. Перед ним була біла стіна. Він досяг тієї точки, де зазвичай закінчуються всі великі опери.

Кожен артист знає, як змінюється світ з настанням півночі. Від театрального світла ти переходиш до вуличної темряви. Тільки що тебе обожнювали — і ось ти вже нікому не потрібний. І на самоті чимчикуєш містом, у якому не так і просто знайти дорогу назад у готель. А звертають на тебе увагу тепер лише повії.

Але з такою самотою він навчився миритися. Вона була минуща і рідко тяглася більше двадцяти чотирьох годин. А поки вона тривала, він уже відновлював сили перед наступним стартом. Відшліфовуючи яку-небудь деталь свого наступного виходу на сцену. Додаючи який-небудь рух. Усередині себе він уже був у товаристві своєї майбутньої публіки.

Але тепер все було інакше. Тепер його не чекала ніяка публіка. Тепер його чекала ніч бардо. Переліт. Четверо жандармів Guardia civil[59]. П’ять років у Центральній в’язниці в Мадриді. Або в Алаурін-ель-Ґранде. З можливістю зменшення терміну на рік за гарну поведінку.

Він вслухався в те, що відбувалося. У кожній миті таїться надія. Зараз це була надія почути, як настроєна свідомість навколо тієї точки, де вона надломилася.

Хтось подивився на нього через вічко у дверях камери, двері відчинилися, це був Кассандр, він поклав футляр зі скрипкою на стіл.

— Мені треба зателефонувати, — сказав Каспер.

Поліцейський не реагував.

— У Мадриді, — продовжував Каспер, — мене зустрінуть десять телевізійних каналів. Я покажу їм скривавлені пов’язки. Розповім, як мене била данська поліція. І звичайно ж, постараюся детально описати тебе.

Він почув, як в організмі поліцейського прокидається неясний страх. Страх і щось подібне до мимовільного захоплення. Не самою загрозою, але схованою за нею безрозсудністю.

— Це ще не все, — вів далі Каспер. — Зараз я почну битися головою об стіну.

— Ми тебе зв’яжемо, — сказав поліцейський.

— Я проковтну свій власний язик.

Поліцейський поклав перед ним радіотелефон. І повільно, задумливо вийшов з камери. Каспер набрав номер. Єдиний номер, який ніколи не міг забути.

— Слухаю.

Голос був грубий, немов звук щебінки на транспортерній стрічці. А проте. Це була Синя Пані.

— Поліція їх не знайшла, — сказав він, — мене висилають з країни. Більше я нічого зробити не можу.

— Де ви?

— У Каструлі.

— Це ми знаємо. Фібер їхав за вами. Де саме в Каструлі?

— Яка різниця?

— Саме це і важливо.

— У відділенні поліції у справах іноземців.

— Ми приїдемо за двадцять хвилин.

— За п’ятнадцять хвилин мене відвезуть, — сказав він. — Це десь у зоні відправлення. Сторонніх сюди не пускають.

Вона вже повісила слухавку.

Він відкрив футляр, дістав скрипку, поцілував блискуче дерево й почав її настроювати. Рухати лівою рукою було майже неможливо, але пальці ще так-сяк діяли, тільки рука ніяк не могла втримати скрипку. Він притиснув її до стіни. «Чакона»[60] почалася сама собою. Де знаходиться людська пам’ять? В усякому разі, не у свідомості — його свідомість не працювала. Може, на якомусь далекому складі.

Звуки струменіли крізь нього, проникаючи крізь праву руку і виходячи через ліву, як Бог через танцюючих дервішів. Каспер потопав у звуках. Йому згадалися слова, які написав Бах, коли повернувся додому і виявилося, що Марії-Барбари і двох дітей немає серед живих: «Боже мій, ніколи не позбавляй мене моєї радості».