Для більшості з нас ставлення до коханої людини пов’язане з якимсь музичним твором. Малер використав одне адажіо, коли освідчувався Альмі, для Катерини і Сергія Гордєєвих це була «Місячна соната», для Каспера це була «Чакона». Він чув її зараз — у звуках води, що ка пала зі стін, у відлунні тунелю, у диханні африканки. Вона перевірила його пульс — на ходу, не зупиняючись, нічого не кажучи, але він чув її тривогу, то приходячи до пам’яті, то провалюючись назад у пітьму.

Вони проминули неосвітлену частину тунелю, вона закотила його вгору по полозах, трохи підняла крісло, відчинила двері. Вони вийшли у світанок — і опинилися біля самої станції Неррепорт. Навколо було багато людей. І їх ставало дедалі більше. Він завжди намагався уникати натовпу — у натовпі дуже багато звуків, почасти через це він залишився в цирку. На манежі. З музикою. Під час вистави ти синхронізуєш усі інші звуки зі своєю власного системою. Уперше, коли він переміг на цирковому фестивалі в Монте-Карло — це був «Срібний клоун», — він після вручення нагород поволі поплівся від «Ґранд Палас» повз величезне казино — до порту. Дев’ять з десяти перехожих упізнавали його. Він тоді подумав, що, може, це інший спосіб вирішити проблему. Головне, щоб ти був досить знаменитий, щоб ти був королем, щоб твій сигнал був досить сильний, — тоді ти можеш заглушити інших.

За подальші двадцять років ця точка зору істотно змінилася — особливо в останні п’ять років. Він усвідомив, що за великого скупчення народу ні віртуоз, ні король не можуть почуватися добре. Тільки будучи нікому невідомим, можна почуватися в безпеці. На нього нинішнього ніхто не дивився, а коли й дивився, то лише запитуючи себе, чому ж така принцеса-африканка вибрала собі такого свинопаса в інвалідному кріслі.

Хтось свиснув — три ноти, чисте арпеджіо в до-мажорі, це свистіли йому. Ось вона, незручність для нас, заручників власної чарівливості. Його повезли далі, закотили на платформу, поставили крісло на місце у фургоні. За кермом, зрозуміло, сидів Франц Фібер.

— Щодо тебе, — сказав Каспер, — я, бездітний, уже починав відчувати любов, подібну до тієї, яку батько відчуває до свого сина. Доти, поки, не так давно, не отримав інформацію, яка змушує мене думати, що я спіймав тебе ще на одній брехні. Той добродій, гондолу якого ми з сестрою Глорією позичили, з небесно-блакитними очима й обличчям кольору яловичої вирізки, — ніякий він не твій водій. Він чомусь виявився морським офіцером, пов’язаним з усім тим, що тут у нас коїться.

Франц Фібер мовчав. Каспер присунув своє крісло ближче до сидіння водія. Молодик відсахнувся.

— Герт Суєнсен, — відповів він. — Він з Головного управління територіальних вод. Пов’язаний зі світським орденом. Він відповідає за весь транспорт, що прямує до блокованого району і з нього. Герт допомагав поліції шукати Каїна.

Каспер заплющив очі. Жахливо бути ув’язненим — і неважливо, як називається твоя камера: манеж чи всіма сприймана версія дійсності.

— Ми не поснідали, — зауважив він. — Чи не лишилося ще кави? І крапельки арманьяку?

Його свідомість виключала сама себе, він захотів був настроїтися на звук власної відсутності — і тут перед його очима все зникло.

Він прокинувся на лікарняному ліжку в своїй келії. Синя Пані сиділа на стільці у нього в головах.

Голова боліла так, що у порівнянні з цим болем все сукупне похмілля його життя здавалося жалюгідною іпохондрією.

Якась невідома сила тягла його вниз, поривала кудись углиб — за грань безсонної свідомості. Він почув чийсь спів. Це був голос Стіне.

Усі жінки в його житті любили співати: мати, Стіне, Клара-Марія, черниці, Соня, жіночий хор поліції — одне суцільне задоволення. Ось тільки Синьої Пані бракувало. Для повного ансамблю.

Стіне розсміялася, він зрозумів, що це сон, заснований на реальних подіях, і вирішив залишитися в цьому сні — його стан ще не дозволяв йому зустрічатися з дійсністю.

Вона заспівала, як бувало тоді — спонтанно, несподівано. Ніжно притягнувши до себе, вона поклала його голову до себе на коліна. Потім доторкнулася до його щоки. Вона гладила його і співала.

Це була класика: Кім Ларсен[82], група «Shu-bi-dua»[83], знамениті опери. Голос її був хрипкий, протяглий, було б здорово, якби Ларсен, Бунесен[84] і Рахманінов могли чути її, вони б переконалися, що їх чудово розуміють. Вона дісталася до «Арії з коштовностями» з «Фауста»: «Чи це не сон, чи не мара?» Вона наспівувала «Вокаліз» Рахманінова. Вона звучала як Рене Флемінґ[85]. Використовувала лише половину тонального діапазону. Але так само легко, миттєво припасовуючи мелодію.

Пальці її рухалися по його шкірі в такт музиці. Він починав розуміти, що мав на увазі Спаситель, кажучи про Царство Боже тут і зараз, її дотики й голос створювали навколо нього фізичний рай на землі.

Несподівано він відчув себе дитиною. Почув своє власне звучання, воно було на дев’яносто відсотків жіночим, він почувався жінкою, здатною приймати геть усе.

Він відчув полегкість тому, що хоч ненадовго можна не бути чоловіком. Не потрібно нічого добиватися. До чогось прагнути.

Він відчув любов у кінчиках її пальців. Ось зараз — на коротку мить — його прийняли. Просто так. Без якихось особливих причин. І взагалі — без будь-яких причин. Просто тому, що він є.

Можливо, любов приходить, коли дві людини починають приймати одна одну без обмовок. І хай тебе звуть Каспер.

І хай ти все своє життя безсоромно брехав жінкам — не виключаючи й тієї, яка зараз гладить тебе по щоці, брехав так, що більше вже невідомо, де починається дійсність Всевишньої і де кінчаються твої власні вигадки. І хоча ти перейшов стільки меж, що вже не знаєш, чи зможеш повернутися назад.

Він відчув якийсь неспокій у ногах. Захотілося втекти. Від нестерпної думки, що така мить майже із стовідсотковою вірогідністю ніколи більше не повториться.

Вона плавно перейшла до «Bona Nox». Голос був одночасно лагідний і сильний.

Він відчув, як відкривається тиша. Схожа на якусь величезну руку, готову підхопити його. Він розплющив очі. Над ним схилилася Синя Пані. Вона протирала йому лоба вологою серветкою.

— Ти спав дванадцять годин, — сказала вона. — Житимеш. Далі.

Плотське сприйняття посилилося. Навколишній світ був ледве чутний — його майже не існувало. Він знав, що це пояснюється присутністю ігумені. З ним і раніше таке траплялося — спочатку з матір’ю, кілька разів з Максиміліаном.

З окремими партнерами по манежу. Потім із Стіне. З Кларою-Марією. Він дожив до сорока років і поки не зважився все-таки повірити в те, що слух колективний. Коли дві людини стають ближчими, то зовнішній світ спочатку слабшає, а потім поступово перестає існувати. Позаяк у такі миті для кожного з цих двох людей у всесвіті існує тільки другий. Зараз відбувалося те ж саме.

Почувся шепіт — це був його власний голос.

— Вона була потрібна їм, а може, і хлопчик теж, щоб передбачити поштовхи. Діти, схоже, мають щось подібне до дару ясновидіння. Вони скуповували будинки в Сіті, тепер вони продаватимуть їх, найближчим часом. Вони не заподіють дітям шкоди, в усякому разі, до того часу. Вона їм потрібна, вони обоє потрібні. Аби змусити всіх повірити, що поштовхів більше не буде. Треба підключати поліцію.

— Це буде неважко, — відповіла вона. — Поліцейські можуть з’явитися тут будь-якої миті. Вас із сестрою Глорією помітили.

Вранішнє сонце, кольору білого золота, стояло низько. Поверхня води була нерухома, немов туго натягнута фольга. Нерухома поверхня подвоювала небесне світило. Міські квартали були приховані вузенькою смужкою білого серпанку. Всі зовнішні звуки поглинались увагою слухаючої жінки.