Він побачив, що очі Стіне посіріли. Хоча вони бували й іншими. Бірюзовими, зеленкуватими. А іноді плямистими.

— Якщо ти по-справжньому слухаєш, то всі звуки починають шикуватися за темами. Вони не випадкові. Ми живемо не в хаосі. Хтось намагається щось виконувати. Намагається грати якусь музику. Всевишня. Так я це назвав. Це ім’я, яке я дав композиторові. Що створює цю музику. Я пролежав три місяці, і тут виявилося, що є поліпшення, і зі мною почали займатися гімнастикою. Але саме одужання залишилося в моїй пам’яті лише слабким спогадом. Раділи в основному близькі. Я ж був зайнятий іншим. Знову і знову, ненадовго, завжди ненадовго, завжди лише на мить, відчувати своє тіло і чути нічим не притлумлений світ. Це стало головною метою. Хоча тобі всього лише дванадцять років, хоча тобі й бракує слів усе це висловити, але ти знаєш, що решту життя тобі призначено тепер слухати по-справжньому. Прагнути до точного відтворення світу. Чути його таким, яким він є насправді. І разом з цим прагненням виникає страх, що нічого у тебе не вийде. Минуло двадцять років. Півжиття минуло. А я не набагато просунувся.

— То що ж заважає нам чути? — спитала вона.

Він довго не відповідав. Лише раз у житті йому довелося раніше говорити про це з іншою людиною.

— Щоб жити в цьому світі, нам весь час потрібен музичний супровід якогось оркестру. На передньому плані. Це маленький танцювальний оркестр. Він весь час грає твою власну тему. Він грає нев’янучу мелодію «Каспер Кроне». У якій є кілька постійно повторюваних рефренів. Знову і знову повторюються номер нашого банківського рахунку, наші дитячі спогади, наші пін-коди, голоси батька й матері. Ясно-зелені строфи, котрі, як ми сподіваємося, стануть нашим майбутнім. Темний гомін, котрий — як ми цілком обґрунтовано припускаємо — стає для нас реальною дійсністю. Він звучить без перерви, він звучить немов биття серця, мій — звучить уже півжиття. Але коли новий звук досягає твоїх вух, ти раптом розумієш, що, виявляється, ти до цього весь час стояв спиною до справжньої концертної зали. Ми всі існуємо в чомусь на зразок фойє. Де нам залишається тільки здогадуватися, що поблизу грає справжній оркестр. А ось цей звук — уже сам тільки амбушур до звуку із справжньої концертної зали — заглушає Месу сі-мінор. Немов шепіт серед вітру. Цей звук примушує замовкнути будь-яку бойову тривогу. Він заглушає музику сфер. Він усуває всі звуки дійсності. І одночасно з тим, як ти чуєш його, ти починаєш розуміти, і яка буде ціна квитка. Коли двері до цієї зали відчиняються, ти виявляєш, що дуже можливо — ти помилявся. Що Каспер Кроне, можливо, існує, лише поки твої вуха відокремлюють і далі той самий невеликий рефрен від загальної звукової маси. Що для того, аби підтримувати Каспера і Стіне, ми зменшили вхідні сигнали з усіх інших каналів до піанісимо. А тепер щось змінюється. І ти це відчуваєш. Якщо ти хочеш потрапити до зали, то це стане найдорожчим квитком на концерт, який хтось коли-небудь купував. Це коштуватиме тобі звуку твоєї власної системи.

Вона гладила його руку. Йому ніколи так і не вдалося повністю уявити собі її тіло. Іноді вона здавалася йому тендітною, як пташка, іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю — землю і море.

— А де у всьому цьому ми? — спитала вона. — Ми з тобою?

— Коли ти поруч, — пояснив він, — регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.

Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.

— Мені теж страшнувато, — сказала вона. — Може, втечемо разом?

Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість — і ось її вже згаяно.

— Коли тобі дванадцять років, — продовжував він, — чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, — це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.

Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.

— Циркові артисти — люди віруючі, — вів далі він. — Глибоко релігійні — як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ — якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми — вже зараз — трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62], — але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять — у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

— Її звали мати Рабія, — сказав він, — я зібрав відомості й дізнався, що вона — дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

— Я забув свої окуляри, — сказав він, — але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я — клоун Каспер Кроне — перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

— Вона відповіла тобі, — сказала Стіне. — Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, — і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

— Це я питаю, — прошепотів він. — Звідки у тебе лист?

— Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

— Ти про все дізнаєшся, — промовила вона. — Але не зараз.

— Ні, зараз, — сказав він.

— У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, — відповіла вона. — Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним — він уже більше не належав собі.