Каспер відчинив дверці. Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо.

У руках у Даффі були ключі від машини — від циркового пікапа.

— Я відвезу тебе до лікарні.

Удалині шуміла Південна автомагістраль. Усе-таки дивна річ — автомобільний шум. Його не зупиняє шумозахисний екран, він просто підіймається вгору. А потім опускається в якомусь іншому місці. Немов опади після хімічної катастрофи.

— Мене направили сюди, — сказав Каспер. — На цей майданчик. Ти надіслав пропозицію. Соні з цирку «Блаф». Яка займається моїми справами. Рік тому. Тут щось не так.

Сторож мовчав. Каспер сканував навколишній світ. Усе було на півтону мертвіше, ніж треба. З боку болота має вчуватись бугай. До вісімдесяти децибел глибокого, схожого на удар литавр звуку. Ухання сови в районі вілл перед Ґлострупом. Але замість цього була тиша.

— За огорожею стоїть «рено», в якому сидять двоє, — сказав Каспер.

Цирк — це фрагмент Середньовіччя, що вижив на околиці сучасного світу. Циркові артисти — застаріли, вони немов лисиці, що пристосувалися до міста і його смітників. Але вони не самотні бродяги, а братство напівдиких тварин. Їх не цікавлять премії і гранти. Вони не зв’язуються з компаніями із розповсюдження квитків. Тримаються подалі від Податкового управління. Вони живуть відповідно до обмеженої кількості законів, один з яких говорить: граючи в хованки з владою, треба завжди підтримувати один одного.

Даффі розхитувався на п’ятах.

Каспер простягнув руку.

Даффі поклав у його долоню ключі від машини. Провів його до воріт. Відімкнув замок.

Вони чекали на Каспера, він їх не чув. Навіть якби й почув, це б не допомогло.

Вони вийшли з автівки, припаркованої попереду за п’ятдесят метрів, це були ті двоє ченців. Десь позаду нього відчинилися двері, що виходили на площу. За спиною у нього була дротяна огорожа, а по той бік дороги — зарості глоду зі «Сплячої красуні». І він ледве тримався на ногах. Він підійшов до ченців і сів у машину.

Відкритий простір перед поліцейською префектурою було оточено — до адміністративного будинку компанії «Арла». З боку вулиці Бернсторфґаде встановили шлагбаум, один з ченців устромив свою ідентифікаційну картку в проріз — і шлагбаум злетів угору.

Вони проїхали повз бронеавтомобілі, вантажівки цивільної оборони, машини «швидкої допомоги». Ченці припаркували свою автівку на хіднику, біля червоних казарм дорожньої поліції. Вони взяли Каспера під руки і чи то повели, чи то потягли його. Через вулицю, до дверей з боку порту, а потім — до ліфта.

Виходячи з ліфта, він побачив вузький коридор, і перше, що він почув, була музика. Вона була тиха, линула звідкись іздалеку, а проте звучала досить виразно. Це була кантата BWV 106 у виконанні жіночого хору Копенгагенської поліції, йому був знайомий цей запис, якраз на цьому компакт-диску солістом разом з хором виступає регент хору Ханне Бек Хансен — начальник Копенгагенської поліції. Каспер упізнав її красиве сопрано — практично без вібрато.

Двері, що вели до прямокутної, з високими стелями кімнати, схожої на шкільний фізкультурний зал, було відчинено. Уздовж довгої стіни стояли письмові столи, четверо поліцейських сортували папери. У дальньому кінці кімнати, біля полиць із швидкозшивачами, сиділи дві жінки-поліцейські перед якимсь апаратом, що нагадував комутатор.

У кімнаті було шість великих вікон, що виходили на набережну. Біля одного з них нерухомо сидів важкотілий старий, якого, здавалося, одягли в Інституті чоловічої моди, а потім спустили за допомогою крана, щоб посадити в це крісло. Біля другого вікна стояв Мерк, поряд з ним — невелика магнітола, з неї і звучала музика.

Мерк обернувся й подивився на Каспера. На промоклі від крові пов’язки.

Він узяв на одному із столів газети, що лежали там, і поклав їх на стілець поруч. Каспер сів на газети.

— Вайдебуль, — сказав Мерк, кивнувши у бік старого. — Представляє Міністерство у справах церкви. Він здійснює зв’язок з Притулком.

На магнітолі лежав компакт-диск, на його обкладинці була зображена золота ліра — емблема всіх поліцейських оркестрів. На пластиковий футляр капнула кров, Мерк відсунув його і вимкнув музику.

— Треба покликати Кайсу, — сказав він. — І принесіть колу. І каву.

— І склянку чогось міцного, — додав Каспер.

Ченці зникли. Мерк знову подивився на блокований район.

— Ми оточили «Конон», — сказав він. — Двісті чоловік із загону особливого призначення. Чотири моторних човни.

Бойові плавці з ВМФ. Два військових гелікоптери, на випадок якщо вони спробують вивезти дітей повітрям. Тридцять чоловік для збору інформації за приватними адресами бізнесменів. У будинок увійшли десять хвилин тому.

Каспер намагався вслухатися в Мерка, йому це не вдавалося, слух його був нестабільний, схоже, він чув усе гірше й гірше.

— Принцип тотальної оборони, — продовжував Мерк. — Так це офіційно називається. Гарна думка. Дуже по-данському. Принцип цей передбачає беззастережну співпрацю. Коли трапляється катастрофа — як ось зараз, — усі діють погоджено. Поліція, «Фальк»[57], цивільна оборона, пожежники, військові. У нас у Данії бояться оголошувати надзвичайний стан. Політики вважають, що вони в змозі забезпечити себе законами на всі випадки життя — навіть на випадок державного перевороту. В результаті ми живемо в умовах цивільного надзвичайного стану. Поліція керує самим розслідуванням. Загони місцевої самооборони беруть на себе оточення. Цивільна оборона наводить порядок. Військові надають свої м’язи. З нами навіть Міністерство у справах церкви. Як гарно все задумано. Звичайно ж, у них немає радіозв’язку, і вони не можуть спілкуватися один з одним. І їхні комп’ютерні мережі не об’єднані, тож і листуватися один з одним вони теж не можуть. І в них зв’язані руки і ноги сімома тисячами різних законів та розпоряджень, які слід поважати. А проте минув щонайбільше тиждень — і все більш або менш запрацювало. Ось скільки часу це забрало. Тиждень. Після першого поштовху.

На підвіконня поруч з Каспером щось поставили, Мерк простягнув йому склянку, Каспер відхлебнув. Це було іспанське бренді, трохи солодкувате, на очах виступили сльози, спиртне обпалило всі відкриті рани в роті, як буває, коли розплавлений парафін помилково спалахує в роті у циркового артиста, що видуває вогонь.

— Поліція — не виняток, — вів далі Мерк. — Усе ґрунтується на співпраці й відкритості. Єдина поліція. Відділ з особливо небезпечних економічних злочинів, нарковідділ, відділи по боротьбі з шахрайством, крадіжками, технічні відділи — усе під одним керівництвом. Усе регламентується і планується, усе йде як по маслу. Тож коли телефонують до поліцейської дільниці в Люнґбю й повідомляють про пропажу хлопчика й дівчинки, то спочатку розсудливий поліцейський запевняє, що не слід хвилюватися, що дев’яносто дев’ять відсотків усіх дітей, які коли-небудь зникали, просто вирішили піти прогулятися. Коли за кілька годин лунає ще один дзвінок, то поліцейський починає запитувати: чи не розлучені батьки, чи є молодші брати і сестри — зрештою, всі діти, що втекли з дому, просто хочуть дати вихід своїй незадоволеності. Коли цього разу ті, що дзвонять, виявляють наполегливість, поліцейський просить співробітників Притулку приїхати до дільниці з батьками і фотографіями. Йому кажуть, що батьків немає. Тоді черговий поліцейський просить, щоб знайшли представника школи. І лише тут хтось звертає увагу на те, що Поліцейське розвідувальне управління й окружний начальник поліції включили цю школу до можливих об’єктів терористичного нападу. Серед вісімдесяти інших установ у Баґсверді і Люнґбю. Тут щось зрушується з місця. Кілька співробітників кримінального розшуку їдуть до Притулку і розбирають там усе на частини. Адже дев’ять з десяти зниклих дітей мають звичку ховатися де-небудь на горищах. Коли і це ні до чого не приводить, доводиться зв’язуватися з поліцейським розвідувальним управлінням. Розглядаються плани дії для цієї конкретної ситуації. Оповіщаються патрульні машини. Визначається, хто керуватиме слідством. Знаходять начальника поліції Люнґбю. Відповідального за справу заступника комісара у кримінальних справах. Комісара поліції, який триматиметься на задньому плані якомога довше. Слідчого у кримінальних справах з поліцейського розвідувального управління. Вибудовують усі основні слідчі заходи, які мають проходити в повному спокої і порядку. Отож, коли Вайдебуль, що тут сидить, починає турбуватися й попереджає поліцейське управління Міністерства юстиції, яке звертається до мене, минув уже тиждень, і ми спізнилися.