Він перебрався на інший бік двору, ховаючись у тіні стіни, повернув ручку дверей, що вели до контори. Двері були відчинені.

Приміщення виглядало як і раніше, але резонувало воно сильніше, ніж звичайно. Він подлубався на полиці під письмовим столом — триногий штатив зник, а з ним і бунзеновський пальник, і кийок.

Полиці виглядали як завжди, у напівтемряві він відшукав у розставлених в абетковому порядку швидкозшивачах теку з літерою К, витягнув її й відкрив: вона була порожня.

Він поставив її назад, узявся за ручку дверей, що вели до житлових приміщень, вони були не замкнуті, він увійшов — усередині було дуже тихо.

Відчинивши дверці холодильника, він побачив, що його вимкнено. Відкрив морозильник — він виявився розмороженим.

Каспер повернувся до офісу. Сів на стілець. Підняв слухавку. Телефон ще не вимкнули.

Він набрав номер Соні, вона одразу взяла слухавку. Він трохи підняв тюрбан з рушників і серветок, намотаний на голові. Йому було чути, що вона лежить у ліжку. Голос стає нижчий, коли антигравітаційні м’язи не тиснуть на легені й не зменшують об’єм звучання. Поруч з нею був чоловік, Каспер чув його дихання.

— Те місце, — спитав він, — у Даффі, як ти знайшла його для мене?

— З’явилася пропозиція. Наскільки я пам’ятаю. Рекламний листок. Вкладений у скандинавське видання «Cirkus Zeitung».

— Ви отримуєте до тридцяти пропозицій за день. Ти навіть не дивишся їх. Чому ж ти тоді звернула увагу саме на це?

Вона відповіла не одразу.

— Вона була адресована мені, — пояснила вона, — ціна була невисока. Мабуть, мені слід було б здивуватися з цих двох обставин.

Він почекав, намагаючись зібратися на силі.

— Я зробила щось не так? Нашкодила тобі?

— Ангел-хранитель, — промовив він, — може робити тільки добро.

— З тобою хтось є? Ти не повинен лишатися сам.

— Я в компанії, — сказав він, — настроювача роялів Всевишньої. Мене настроюють на півтону нижче.

І поклав слухавку.

Він обережно підійшов до вагончика, постояв, прислухаючись. Нічого не було чути. Намацавши маленький шматочок картону, що лежав там, де він його залишив, він зайшов усередину.

Він не наважувався запалити світло. На хвильку сів у крісло. Нічне світло з площі цідилося крізь вікна.

У нього цілком міг би бути палац — як у Грока в Онелії. У нього міг би бути величезний будинок у передмісті Парижа, як у Рівеля. Він міг би стати власником пентхаузу на вісімсот квадратних метрів над Конґенс Нюторв, як у Олега Попова в Москві — вікнами на МХАТ, старий чеховський театр. Замість цього у нього протягом двадцяти років був лише цей вагончик. Вісімнадцять квадратних метрів плюс тамбур, мінус те, що займали шафа з реквізитом, шафа з костюмами, піаніно й полиці.

Він поглянув на ноти. Маленьку грубку. Раковину. Електричний чайник. Дрова. Електричну плитку. Холодильник — маленький, з неіржавіючої сталі, абсорбційний, без компресора. Він ніколи не міг переносити звуку компресорів. Він поглянув на комод. На піаніно «Багіой». На диван.

Тієї зими, коли вони познайомилися, бувало, що Стіне чекала його, коли він повертався після вистави. Це траплялося — але не завжди. І ніколи це не планувалося заздалегідь. Домовитися з нею було важко або й зовсім неможливо. Свій робочий графік чи розклад чергувань вона знала на півтора року наперед. Щодо вечірнього побачення вона не могла визначитися і в другій половині дня. Він так і не зміг зрозуміти цього.

Повертався він опівночі. Всюди лежав сніг. На снігу — її сліди до вагончика.

Він мав поїхати за кордон, але так і не поїхав. Та зима змінила його ставлення до пір року. Раніше йому хотілося, щоб Данію закривали й евакуйовували на п’ять місяців на рік — з листопада по березень. Протягом десяти років він не укладав зимових контрактів на північ від Канна. Її сліди на снігу змінили все. Більше вже не було важливо, яка зараз пора року.

З труби підіймався дим. Її пуховик і чоботи займали весь тамбур, вона не любила мерзнути і з першого листопада вдягалася так, що була готова для сходження на Нангапарбат.

Шибки були білими від пари. Вона на все життя уклала контракт з матеріальним світом. У її розпорядженні були лише дві конфорки і дров’яна груба. Проте вона приготувала щось подібне до вегетаріанського меню Лайсемеєра. © http://kompas.co.ua

Вона сиділа на дивані, навпроти того місця, де він сидів зараз. У товстих шерстяних шкарпетках. Підібгавши під себе ноги. Зі своїми паперами або з комп’ютером. Або просто так.

Він зупинився у дверях.

Жіноче не має певного звуку. Не має певної тональності. Не має певного кольору. Жіноче — це процес. Тієї миті, коли домінантний септакорд затихає субдомінантною мажорною тональністю, тієї миті стає чути жіноче.

Досі він жив у дисонансі. Тепер його вагончик уже не був більше вагончиком. Не був більше дровітнею на колесах. Це був дім.

Її присутність пожвавила фарби, яких він раніше не помічав. Вона згладила кути, проявила поверхні, яких раніше тут не було. Вона змінила зміст книжок. Зміст нот. Бах звучав би інакше без жінок. Дуже можливо, що він і зовсім би не звучав. А вона нічого особливого не робила — просто була тут.

Тепер усе навколо нього було жорстке. Прямокутне. Мертве. Він знав, що бачить усе це востаннє. Він відчував, як його думки кидаються всередині нього, як хижак у клітці, не знаходячи ніякого виходу.

Він відчинив дверцята до кабіни водія і ковзнув за кермо. Фургон розшукуватимуть. Але не цей вагончик. Його будинок арештовано, але він не в розшуку. Поки поліцейські штурмують «Конон», він може востаннє навідати Максиміліана. А потім з’явитися з повинною. Отримати медичну допомогу. Почати розбиратися з поліцією, зайнятися репатріацією. Далі його уява не сягала.

Він повернув ключ запалювання. Це ні до чого не привело.

— З ними був механік, — пояснив Даффі.

На ньому було пальто з широкими полами, здавалося, воно зшите з мінеральної вати — воно поглинало всі звуки, ось чому Каспер його не почув.

Щось з’явилося у нього на колінах — це був футляр від скрипки. Поруч з ним опинився конверт з паперами, свідоцтво про народження і про хрещення, іспанський паспорт, страхові поліси. Швейцарські банківські картки, тимчасова медична страховка.

Каспер відкрив футляр і провів рукою по вигнутій поверхні. Правою рукою, лівою він не міг поворушити.

У Ґварнері і Страдіварі було щось спільне. Вони завжди дозволяли собі якісь невеличкі варіації. Щось подібне до наукового дослідження. Посеред цілковитого банкрутства. Посеред потрясінь Війни за іспанську спадщину. Ніколи не було точного повторення. Ніколи не було монотонності. Маленький вічний експеримент. Щоб дізнатися, чи не можна хоч трохи все поліпшити.

— Мій останній сезон під час судового розгляду, — сказав Даффі, — проходив у Ретса в Гамбурзі. Там був молодий клоун. У нього був сорокап’ятихвилинний вихід. У той час Карл був єдиним клоуном у Європі, який сам-один міг утримувати чиюсь увагу більше двадцяти хвилин. А цей молодий клоун через двадцять хвилин навіть ще й не відкривав свого футляра для скрипки. Бували вечори, коли нам доводилося викликати на сцену чергових пожежників. Щоб публіка не зжерла його. Зала у Ретса вміщала до тисячі восьмисот чоловік. Коли був ухвалений вирок і я звільнився, його контракт продовжили на три місяці. Я тоді говорив собі: через десять років у нього буде власний цирк. Через двадцять років він володітиме імперією. Минуло двадцять років. І ти винен мені оренду за шість місяців.

Тепер Каспер пригадав. Чорноволоса людина в смокінгу. Наступник Бораса. Як і Даффі, мабуть, пам’ятав молодшого клоуна.

Він поклав ключі від запалювання на приладову дошку перед сторожем.

— Цей вагончик. Відбуксируй його сьогодні вночі. Ти отримаєш за нього сімсот тисяч. У «Класик Вінтаджес» у Хельсинґері.

Даффі не доторкнувся до ключів.

— Я заглянув у житлові приміщення. Холодильник вимкнено і розморожено.

— Я їду у відпустку.