Каспер чув, що він говорить правду.

— Що ти маєш із цього?

— Наукову інформацію.

— А чи не можна трохи ближче до правди?

Професор опустив очі.

— Ти дуже талановитий, — вів далі Каспер. — Я це чую. До того ж ти приїжджав разом з цим Кінг Конгом, щоб купити мене. І все-таки ти нездатний на насильство. А я здатний. Подивись-но на мене. Я прийшов прямо з бойовища.

Професор підвів на нього очі.

— Університет — сумне місце, — сказав він. — Коли ти насправді хочеш чогось досягти, то це має бути поза університетом.

Коли людина перебуває в гармонії із самою собою, у її звучанні з’являється приємна твердість. Навіть якщо це гармонія з власною сумнівною моральністю.

— Що такого вміють діти?

— Ми сканували їх. У них незвичайні енцефалограми. От і все.

— Що може Синя Пані? Мати Марія.

Чоловікове звучання змінилося, стало схоже на знайоме Касперові по ринках — звук, що передує якійсь угоді.

Каспер заледве звівся на ноги. Перед професором лежала синя тека. Він постукав по ній кісточками пальців.

— Між вищими навчальними закладами існує вільний обмін інформацією, — промовив професор.

Тека ця була з поліції, Каспер упізнав обкладинку, яку бачив у кабінеті Асти Борелло.

— Чудово, — сказав Каспер.

— Ми могли б домовитися. Ти працював у Данському технічному університеті. У вісімдесятих. На кафедрі теоретичної акустики. Консультантом, як тут сказано. Під час перебудови і проектування великих концертних зал. Вони вимірювали тебе. Тут говориться, що ти міг відчути коливання в частотному діапазоні від 3 до 35 тисяч герц. Зміни звукового тиску в одну соту децибела. Винятковий випадок, якщо це відповідає дійсності. Тут написано, що цьому не знайшли пояснення. Що вони будували моделі зал у соту частину натуральної величини. Поміщали тебе всередину. І що ти одразу ж міг сказати, чого їм ще бракує. Потрібно їм забетонувати синусоїдальні профілі чи ні. Чи що там іще. Це правда?

Посттравматичний шок після появи автомобіля в кабінеті вже майже затих у системі професора. Це свідчило про його міцне здоров’я. Каспер відчув деяку повагу до того оточення, яке зібрав навколо себе Каїн.

— Їм це наснилося, — сказав Каспер. — Це було в моїй ранній молодості.

— Вони пишуть, ніби ти стверджуєш, що фізичний звук — це просто двері. Що за ними має бути інший звук. Світ звуків. Це так? Не міг би ти мені трохи розповісти про це? Можливо, я у відповідь міг би розповісти що-небудь про дітей. І про старицю.

Тепер Каспер чув, що терзало цю людину. Пристрасне бажання теоретика подолати прірву між собою і реальністю.

— Цю теку тобі дав Мерк, — сказав Каспер. — Ти поставив на двох коней. Чи на трьох. Ти працював на Каїна. Ти бував у Притулку. І при цьому передавав інформацію у відділ N.

Звук ученого почав слабшати.

— Ти хотів запобігти будь-якому нещастю з дітьми, — продовжував Каспер. — Але водночас ти хотів бути ближче до грошей. І до того, чим Каїн займався з дітьми. І ще ти хотів займатися своїми справами. Ти спробував поставити на всіх коней. На всіх учасників забігу одразу.

Уздовж задньої стіни приміщення стояли вітрини з Оптичними інструментами, можливо, ще з тих часів, коли будинок використовувався як обсерваторія. І світ був простіший. Можливо.

— Ми, люди, — вів далі Каспер, — ми ставимо на дуже багатьох коней. У цьому випадку ніколи не піднімешся до світла. Але з другого боку, ніколи й не потрапиш у морок. Ми залишимося тут. Де ледь-ледь видно, щоб напомацки пробиратися вперед.

Він повернувся до машини.

— Це у рептилій, — відгукнувся професор, — мозок має звукову пам’ять. Плазуни, очевидячки, знають і звук здобичі. Це, по суті, примітивна функція.

— Ти погодився, щоб подивитися, чи можна мене купити. Щоб подивитися, чи наткнешся на що-небудь тверде. Якщо досить глибоко введеш скальпель.

— Усіх можна купити. Винятків немає.

За його гнівом Касперові вчувався відчай.

— Гадаю, це ти, — сказав Каспер, — убив дівчинку. Я зібрав відомості в Міністерстві закордонних справ. Ти був у Непалі. У той саме час.

Чоловік вискочив із-за столу, немов чортик з коробочки, розмахуючи руками, як маріонетка.

— Це був Ернст, Йосефів охоронець! Я й гадки не мав, що таке може трапитися. Мене там і близько не було!

Професор опустився на стілець.

Каспер прислухався. Можливо, так воно й було.

— Я намагався пояснити їм дещо, — мовив він. — У Данському технічному університеті. Вимірюваний звуковий простір, у ньому ми орієнтуємося через незначне часове зміщення у сприйнятті звуку між правим і лівим вухом. Але за великим рахунком це мізерна інформація. Власне звук, він сприймається одночасно обома вухами. Свідомістю як такою. І він не зникає. Він існує поза часом і простором. І він нічого не вартує. Тобі не треба його купувати. Усе, що від тебе вимагається, так це розкрити вуха.

Касперові раптом здалося, що людина, яка сиділа по той бік столу, різко постаріла. Неначе це сталося за п’ять хвилин. Волосся її тепер здавалося сивим.

— Я боюся, — сказав він, — що Каїн вивезе дітей літаком.

Вони їхали по кільцевому шосе.

Обіч Каспера хлюпав носом Франц Фібер. Важливо — навіть посеред бурхливих подій — не забувати про своїх ближніх. Бах ось ніколи не забував. Посеред будівництва космічного тонального собору в нього знаходився час для турботи про кожну окрему цеглинку. Вічна турбота про те, що все завжди має звучати добре. Дбайливе ставлення до Марії-Барбари, до Анни-Магдалини, до дітей — цього не можна було не почути. Каспер підбадьорливо торкнувся Фіберового плеча.

— Ще трохи, — сказав він, — і діти будуть з нами.

Він погладив тремтливу мускулатуру, його рука лишала за собою липкий кров’яний слід. Вони проїхали повз Роскілевай, центр Ґлострупа, далі почалися поля. Каспер зробив знак, машина звернула ліворуч і поїхала путівцем до траси для картингу, потім дорога пішла різко вгору й закінчилася. Вони зупинилися на штучному валу, насипаному над очисними спорудами. Перед ними був майданчик — безлюдний, освітлений самотнім нічним прожектором.

— Не ходи туди. На тебе там чекають.

Каспер вибрався з машини.

— Я йду шляхом Дао.

— Як ти можеш це знати?

Жовті очі дивилися на нього з відчаєм.

— Це чути. Це звук пестливого погожого вітру.

Між полем і дорогою тягнувся ланцюжок тополь, між тополями і площею припарковано автомобіль. Каспер став навкарачки.

Автівка звучала вище, ніж слід було б, — на півтону. Півтону — це не багато, але досконалий слух ці півтону бентежать. У сімдесяті роки Каспер дивувався із запису «Wohltemperiertes Klavier»[56] у виконанні Ріхтера, він звучав на півтону вище. Спочатку він думав, що винна пластинка або майстер-стрічка, що це технічна помилка копіювання. Пізніше крізь «залізну завісу» просочився запис прокоф’євських сонат у виконанні Ріхтера, вони теж звучали на півтону вище. Тоді Каспер зрозумів, що це не може бути випадковістю.

Коли в автомобілі, людях чи багажі є якийсь зміст, то зростає їхня власна частота коливань — або це так чується. Каспер поповз боком, машина опинилася між ним і прожектором. У машині сиділи двоє.

Пояснення того запису Ріхтера було дане тільки в дев’яностих, після того як було опубліковано одне його докладне інтерв’ю. Під кінець цього інтерв’ю великий піаніст розповів, що вік, не рахуючи всієї тієї шкоди, якої він завдав, знизив його відчуття основного тону майже на півтону.

Тоді Каспер усе зрозумів. Ріхтер настроїв рояль на півтону вище.

Це його глибоко вразило. І не тому, що вік пожирає людський слух, — вік пожирає все, згадати хоч би Бетховена. А тому, що людина може мати таку норовливість, що їй нічого не варто підняти всю класичну музику на півтону вище, аби пристосувати до своєї власної системи.

Усе ще рачкуючи, він обігнув ріг будинку. Відчинив маленькі дверці з південного боку. Звівся на ноги, хотів був побігти, але не зміг. Зігнувшись, він насилу обійшов стайню і критий манеж. У стайні його почула тільки Роселіл. Він поплескав коняку, заспокоюючи її, на шерсті лишилися сліди крові. Він подлубався в сіні — скрипка і папери зникли.