— Так, святі отці. Ми — останні з Пендрагонів. Тільки, отче Ансельме, не думайте, що споріднення з Артуром робить нам честь. У нашому роду не люблять цього бастарда, цього Ведмедя-Волопаса…

Поки Ансельм намагався отямитися, я зміг оцінити гру слів. Справді, Ведмідь, а заразом — і Волопас[35]. Дивно, що це нікому не спадало на думку. Хоча, чого дивуватися? Артур! Великий Артур!

— Але… Сеньйоре… Сину мій… — бідолаха Ансельм зовсім розгубився. — Король Артур — найкращий лицар світу! Він створив Круглий Стіл. Він — взірець для кожного дворянина…

Сеньйор Гуго з усмішкою дивився на схвильованого італійця. Час було прийти на допомогу.

— Брате Ансельме! Ви, звісно ж, маєте рацію. Той Артур, про якого ходять легенди, — справді взірець для кожного лицаря.

Я перевів погляд на господаря. Настав час натякнути, що й цим нас не здивуєш. А якщо й здивуєш — то не надмірно.

— Проте, високоповажний сеньйор д’Еконсбеф має на увазі, напевне, інші перекази. Згадайте, сину мій! Артур — незаконний син короля Утера.

— Якщо він взагалі був його сином, — кивнув господар. — Звичайний розбійник, що замолоду насправді пас корів. Тільки й було в нього, що сила й підступність. І його так званий Круглий Стіл — лише глузування з Ордену Лоґрів.

Отут уже і я перетворився на слух. Лоґри!

Звісно ж! Утер і Артур правили лоґрами.

— Ваша правда, святі отці. Переказів про лоґрів багато, й вони різні. У нашому роду розповідали так. Лоґри прийшли з-за моря дуже багато століть тому. Колись вони правили землею, яку поглинуло море. їхні нащадки були владиками заходу — тих країн, якими пізніше володів імператор Карл.[36] До часів Утера панування лоґрів послабшало, вони правили тільки Бретанню та частиною Англії. Але Утер загинув, а Артур, котрий назвався його сином, перебив законну династію. Та йому була недосяжна мудрість лоґрів. Недарма він шукав Грааль. Шукав і не знайшов…

Я згадав хрест Святого Грааля на гербі. Он воно як!

— Грааль зберігали справжні нащадки Великого Владики Пендру — Анфортас і його сини. Артурові там не було чого робити. Він зібрав усіляких розбійників і спробував наслідувати лоґрських королів. Як ви пам’ятаєте, скінчилося це погано. Артур загинув, але чвари погубили лоґрів. У Англії почали правити сакси, а Бретань розпалася на дрібні феоди. Зараз лоґрів майже не залишилося…

Сімейний переказ виявився не таким уже й далеким від того, що написано в хроніках. Згадалося дещо з прочитаного.

— У найбільш ранніх британських літописах ніде не сказано, що Артур був королем. Крім того, він постійно сварився із Церквою.

— От бачите! — д’Еконсбеф посміхнувся. — Втім, я надто відволікаюся, святі отці. Ви прийшли сюди в справі…

Ми з Ансельмом перезирнулися. Сеньйор Гуго найменше скидався на стариганя, який позбувся розуму. Розмову про лоґрів було заведено не просто так.

— Отже, ви розслідуєте дивні події в Артигаті. Це могло б видатися кумедним — відьмині підступи! Та, на жаль, через дикі марновірства вже загинули люди… Я розповім, що знаю.

Старий на мить заплющив очі, і його обличчя здалося мені неживим, зліпленим з жовтого воску. Раптом воно нагадало щось знайоме, вже бачене. Але я ніяк не міг згадати — що…

— Багато років тому наша родина жила далеко звідси — в Бретані. У нас у замку служив конюхом наш серв[37] — Жеак Дагарр. Ви напевно вже здогадалися — батько того, котрого зараз називають де Гарром. Його предки багато поколінь служили нам — і в Бретані, і на Луарі, і в Еконсбефі. Якось у селі, що було неподалік від замку, сталася страшна подія — вілани вбили одну жінку. Її вважали відьмою — нехай простить Господь цих темних мужиків! У неї залишилася дочка, і ми взяли її до замку, щоб бідолаха не пропала…

— Удова де Піо! — вигукнув я.

— Ви здогадалися. Так, пізніше вона вийшла заміж за місцевого красеня Анрі Дапіо, який невдовзі загинув. Загинув, як і багато інших. Почалася війна. Герцог Жан взяв у облогу наш замок і заприсягся винищити всіх д’Еконсбефів. Загинув мій син, загинули наші люди… Мені вдалося вирватися разом з уцілілими. Нас переслідували, немов диких собак. Ми не могли допомогти нашим людям. Жеак Дагарр разом із сином Санксі виїхали за море — до Басконїї, Лізетта — та, кого ви називаєте вдовою де Піо, — до Окситанії. Я з онуками зумів дістатися до Бургундії.

Отже, я не помилився. Де Гарр, удова Піо й д’Еконсбеф були знайомі ще до приїзду в Пам’є. Дещо стало прояснюватися.

— Потім нас запросив граф Тулузький. Він наш родич — дуже далекий. Він запропонував нам оселитися в цьому замку. Звісно, Артигат і його околиці — володіння небагате, але ми раді і цьому. Коли про це дізнався Санксі Дагарр, він теж переїхав, щоб бути ближче до нас. А Лізетта Дапіо жила в Артигаті вже кілька років. У Дагарра-молодшого була родина, й він не схотів перебиратися до замку, але коли нам знадобилася служниця, ми запросили його дочку — Жанну. Вона була дуже гарною дівчиною. От, здається, й усе.

— Усе? — вразився я. — А що було далі?

Старий розвів руками:

— Далі? Про це ви знаєте, напевно, більше, ніж я. Жанна була заручена з Арманом де Пуаньяком, але перед весіллям втекла, потім повернулася. А за три роки почалася ця безглузда історія…

— Ви знаєте висновки слідства?

Сеньйор Гуго кивнув:

— Так, монсеньйор де Лоз надіслав мені копію. Звісно, не все переконує, але, по-моєму, це найкращий результат.

— Найкращий? — не витримав я. — Кращий, ніж знайти істину?

— Це дуже складна справа. Складна насамперед тому, що в ній переплелися інтереси різних людей, і знатних, і незнатних. У цій історії багато етапів, і щоразу треба ставити собі запитання: «Кому це потрібно?».

— Почнімо, сину мій, — погодився я. — Уявімо собі, що слідство помилилося, й до Артигата повернулася не Жанна де Гарр, а якась… чорнокоса самозванка, котру всі вважали Жанною.

— Через відьмині підступи, — блідо посміхнувся сеньйор Гуго. — Бідолашна Лізетта Дапіо! Вона вірила, що її мати була відьмою, й сама хотіла навчитися цієї мерзоти. Хтось сказав їй, що в підвалі нашого замку в Бретані заховано якісь древні обереги, й вона блукала там цілими тижнями…

Я згадав звіт брата Умберто — табличка з незрозумілими письменами. «Гріхи дерґів»!

— …Та повірте мені, святий отче, Лізетта не була відьмою. У будь-якому разі, їй не до снаги було три роки відводити очі цілому селу.

Я не став сперечатися — йому видніше.

Хрест над зруйнованою церквою начаклувала явно не вдова де Піо.

— Та все ж припустімо, сину мій, що в село повернулася не Жанна. Кому це було вигідно?

Старий розвів руками:

— Якщо Жанну вбили… Я кажу «якщо», святий отче. Тоді — її вбивцям, щоб заховати сліди. Але дехто виграв набагато більше. Останнім часом де Гарри змогли зібрати чимало — у будь-якому разі як для Артигата. Обидві дочки отримали б чималий посаг, крім того, у Санксі немає синів…

Натяк був зрозумілий — сеньйор Гуго вказував на того, хто втік, не чекаючи нашої з ним розмови. Арман де Пуаньяк.

— Ця людина по-своєму послідовна. Спочатку він сватався до молодшої сестри. Потім — до старшої…

— Що? — Ансельм, не витримавши, підхопився. — Сеньйоре, ви хочете сказати, що де Пуаньяк був заручений із Розою де Гарр? Жанниною сестрою?

— Вона була дуже вродлива — Роза Дагарр. Набагато вродливіша за свою сестру. Кажуть, вона справді покохала цього парубка…

— Отже, вони були заручені, — я перевів подих. — Роза де Гарр була нареченою де Пуаньяка…

— Ні. Дружиною.

Я змусив себе стриматися й прочитати «Отче наш» грецькою. Не допомогло, і я перейшов на арабську. Нарешті я відчув, що можу говорити.

— Сину мій… Ви даремно приховали це від слідства.

— Я? — старигань украй здивувався. — Я й не думав приховувати. Хіба цього немає в протоколі?