Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї — два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.

— Брате Ансельме, покладіть зброю!

Італієць блиснув білосніжними зубами — схоже, сутичка його дуже потішила — і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.

— Мир вам, браття, — я оглянув галявину й задоволено зітхнув. — Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.

— Амінь! — П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. — А хирляві отут вони є!

— Вас… не поранено, браття? — озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. — Я… я просто не встигла… не встиг…

— Та чого там, брате Октавію! — гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. — Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.

— Так, даремно, — я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка — просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…

— «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, — задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, — і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]

— Брате Ансельме, — зітхнув я. — Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею — не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.

— «…а столи їхні перекинув…»[26] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.

Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.

— Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.

— «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27], — незворушно відреагував італієць. — Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…

Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.

— Вони не повернуться, — мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. — Я знати цих мужиків! А добре ви, отче Гільйоме, мечем махати… махнути… розмахнути…

При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.

— Саме що «розмахнути», — я на мить забувся. — Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися — і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою — й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого — так не годиться.

— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…

— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.

— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!

— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.

— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.

— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.

— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…

Я зітхнув:

— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.

Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.

— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!

На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.

Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.

— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.

— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!

Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.

— Тільки одного! Найстаршого!

— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.

— Н-не знаю.

Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.

— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!

Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.

— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!

Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.