— Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…
Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.
— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?
— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…
— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!
Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.
— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.
П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:
— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…
Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:
— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…
— Пам’є, — всміхнувся я, — «ус» не треба.
— Пам’є… Погань усяка має є… має бути… Це недобре є. Моя матінка казала…
— Брате Петре! — звернувся я не без суворості. — Пригадайте Святого Бенедикта, до ордену котрого ви вступили. Хіба боявся він усіляких бабів-ворожок? Ви — чернець Сен-Дені!
— Так-то воно так, — невпевнено погодився П’єр. — Та тільки погань тамтешня… З Пам’є… Вона, подейкують, нас не боїться…
Я похитав головою. Таке доводилося вже чути — святість діє лише в ближній окрузі, а далека погань не звертає на гостей жодної уваги, якщо не гірше.
— Ченця Сен-Дені погань боїться навіть у землі серів[16], брате Петро!
— Так-так, — поквапом кивнув нормандець. — Тільки тут, у селі, одна бабця є. У неї я оберіг один нагледіти… нагледів. Каже, що проти будь-якого біса…
— Жаб’ячі лапки? — поцікавився я. — Чи пазурі її чорного кота? Брате Петре!
Він знову знітився. Я хотів уже додати до дюжини «Радій» ще стільки ж «Вірую», та пожалів хлопця. Усе, що бачив він у житті — брудне село в Нормандії й суворі стіни Сен-Дені. Окситанія для П’єра — далі, ніж земля серів. Подумавши, я порадив йому звернутися до когось із братів і позичити заради такого випадку щось підходяще — кипарисову вервицю зі Святої Землі або іконку, освячену в Римі. П’єр трохи заспокоївся, і я залишив його наодинці з «ґирлиґою». Не гріх наставити мого нормандця на добрий розум, та я вчасно згадав про брата Ансельма. Цей, звісно ж, «ґирлиґу» вирубувати не стане й до села по жаб’ячі лапки не піде, але, як відомо, в тихому болоті…
З моєю появою брат Ансельм зробив невловимий рух, щось ховаючи під ковдрою.
Більше ховати нікуди — келія, як і годиться, нагадувала середніх розмірів склеп. Щоправда, деякі брати примудрялися обладнати чудові схованки в стінах, але брат Ансельм ще надто молодий і недосвідчений.
— Що там у вас, брате мій? — поцікавився я найбезневиннішим тоном.
— Н-нічого, отче Гільйоме, — твердо відповів хлопчина й кліпнув точнісінько, як брат Петро.
Я задумався.
— Після нашої розмови, брате Ансельме, ви підете на заднє подвір’я та знайдете брата Петра. Під його наглядом до обіду рубатимете дрова. По обіді під його ж наглядом особисто вирубаєте собі дорожній ціпок — він вам пояснить, що й до чого. Потім принесете десять відер води. А тепер покажіть те, що ховаєте.
Кинджал — чудова дамаська робота, позолочене руків’я, герб із кольорової емалі. Я торкнувся вістря й мало не поранився — той, хто гострив цю зброю, добре знався на своїй справі.
— Це ваш герб, брате Ансельме? — поцікавився я, розглядаючи зображення лелеки й незвичний девіз: «Мої крила білі, немов сніг».
— Мого діда по матері, — Ансельм стиснув губи. — Він подарував мені кинджал перед тим, як… Ну, словом…
— У мене немає слів, брате Ансельме, — зауважив я, хоча сказати було що. Зберігання зброї в келії — тут десятьма відрами води не відбутися! За всіма правилами Ансельмові світить монастирська в’язниця, причому надовго.
— Отче Гільйоме! — обличчя хлопця поблідло. — Цей кинджал освячений на Гробі Господньому! Мій дід брав Єрусалим разом із Готфридом Бульонським!
— І все ж таки, брате Ансельме…
Мій меч, який лежав у каплиці Сен-Дені, теж освячений у Храмі Гробу Господнього, де мене посвячували в лицарі, й у мене набагато більше підстав не розлучатися з ним. Проте в схованці, яку я обладнав у перший же рік перебування в Сен-Дені, зберігаються зовсім інші речі…
— До речі, крила лелеки, по-моєму, чорні, — помітив я, розглядаючи зброю.
Ансельм ледь помітно знизав плечима.
— Герб мого діда подарований його предкові ще за часів короля Лотаря.[17]
— Навряд. Наскільки я пам’ятаю, в ті часи герби мали трохи інший вигляд… Брате Ансельме, чи слід пояснювати вам, що ми не належимо до лицарського ордену? Ми лише брати-бенедиктинці.
— Їхати в Пам’є небезпечно, отче Гільйоме. Я впевнений — там нам стане в пригоді не лише кинджал. Я б не відмовився від ескорту з півсотні латників.
— А чи не перебільшуєте ви, брате Ансельме?
Боягузтва за парубком раніше я не помічав, та й у його голосі не було страху.
Італієць не боявся — він знав, що каже.
— Джованні Орсіні полюбляє засилати людей у пастки. Він майстер щодо мерзенностей.
— Щодо мерзенностей… — механічно повторив я. — Брате Ансельме, мушу зауважити, що вперше почув від вас неправильне, більш того, цілковито вульгарне висловлювання. Будьте стриманішим, прошу вас. Не судіть Його Високопреосвященство, то й не суджені будете. Навіть якщо ваше попереднє з ним знайомство було не надто приємним.
Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу — те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.
— До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами — вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент — вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.
Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.
— Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.
Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:
— Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?
Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.
Брехати хлопцеві не варто.
— Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу — її для вас уже приготували в бібліотеці.
— «Ареопагітику»? — пожвавішав Ансельм. — Ви хотіли влаштувати диспут…
Я всміхнувся:
— Діонісієм, єпископом Афінським, ми з вами займемося по поверненні. Із собою ж ви візьмете «Світильник» Гонорія Августодунського, книгу досить повчальну, яку вам слід вивчати разом із братом Петром.
Ансельмова фізіономія витяглася, і я насилу стримався, щоб не розсміятись. «Світильник» був призначений для читання в молодших класах. Зазвичай його рекомендували, щоб закріпити навички у латині.
