Ольша зітхнула:
— Я бачила…
Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.
— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.
Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…
… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.
Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.
До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».
Перед очима з’явився хлопець — високий, сухорлявий, природно — у темних окулярах.
— Доброго ранку, — привітався він доброзичливо. — Ти — Ольша, так?
Ольша кивнула.
— Де Сеня?
Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.
Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.
— Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.
Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.
— Не кипи, Сеню. А ти чого чекав — що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.
— Але це ж війна! Неприкрита!
Говорили чомусь російською.
— Ходімо-но в будинок…
«Розвідка! — вирішила Ольша. — Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»
Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно — вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені — ідіоти вони, чи що?
Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.
Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.
— Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…
— Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.
Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.
— Нашому Пасі кулі не страшні.
«Це чому ж? — подумала Ольша. — Залізний він, чи що?»
— А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? — запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.
— Не мели дурниць, — перервав його Сеня. — Справжньої війни хочеш?
— Пусти Паху з Хасаном, — чи то попросив, чи то наказав Артур. — Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…
«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» — розгублено вирішила Ольша.
— Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, — Артур відразу ж вислизнув.
— Ходімо, — звелів Сеня Ольші.
Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.
— Я їсти хочу… — жалібно зітхнула вона.
— Ходімо, ходімо…
Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.
Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.
«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», — здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.
Сеня скрушно зітхнув:
— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…
Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.
— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.
Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.
— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.
— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.
Сеня поліз на рожен:
— От уже не збираюся з вами тріпатися.
— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?
— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…
Цивільний спалахнув:
— Взяти!
Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися — так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.
Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.
— Стули писок, друже!
Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.
— Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…
— Тут теж, — пробурчав Сеня. — Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.
Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.
— Товстий, — розпорядився Сеня, — зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.
Паха похмуро дістав вінчестер.
«Ду-дут!»
Хрускіт затвора.
«Ду-дут!»
Хрускіт затвора.
І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.
Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину — і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.
Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.
— Товстий, — скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.
Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції — новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.
Хасан був у формі сержанта.
«Чортівня! — Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім — літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»
От тепер стало по-справжньому моторошно. Ольша стислася в грудку й забилася в кут, подалі від Єнота. Той на неї навіть не глянув.
У спину їй упилася якась рукоятка на дверцятах, але Ольша немов намірилася втиснутися в тісну щілину між сидінням і обшивкою.
За хвилину-другу долинули начебто приглушені постріли. Сеня, не обертаючись, запитав:
— Здається, взяли когось?
Єнот стис скроні, посидів секунду й ствердно замукав.
Незабаром з’явилися Паха з Хасаном; заламавши руки за спину одному з громил Завгороднього, вони вели його до машин. Поліцейський з оточення попхався до них, але Хасан потряс у нього перед очима жетоном, що блиснув на сонці, і той миттю відстав, навіть козирнув наостанок.
Громила посадили в автомобіль Артура. Ольша думала, що Сеня бажатиме забратися подалі від кордону; так і сталося, правда Ольша чекала поспіху, а від’їхали за хвилину й без зайвої метушні. Проїхалися майже до причету й зупинилися в тіні біля парку атракціонів. Сеня з Єнотом пересіли до Артура, з Ольшею залишився тільки Паха. Він знову вирядився у звичайні свої штани, футболку й кеди. Шорти, як Сеня і Єнот, носити він чомусь не бажав. Тепер вона не пропустила момент перевдягання: коли Паха сідав у машину, поліцейський мундир на мить придбав дзеркально-сталевий колір і за дві секунди «перетік», ставши футболкою й штанами. Кепка немовби розповзлася й розчинилася на голові, що вразило Ольшу найбільше.
