— Узнав о том, что командующий флотом погиб, японцы осмелели и почти беспрепятственно вошли в залив Бохайванъ. Затем началась длительная и кровопролитная оборона крепости. Русские войска под руководством генерала Кондратенко героически сражались на подступах к Порт-Артуру. За несколько месяцев боев они выдержали четыре сильнейших штурма. Увы, после гибели Кондратенко крепость была сдана противнику генералом Стесселем, — сказав Макаров.

— Который был приговорен военным судом к смертной казни, но помилован царем, — додав Корнілов.

— Да, — протягнув Лазарев, — довольно безрадостная картина.

— Вы только не обижайтесь, Степан Осипович, — сказав Нахімов, — но скажите, вы считаете себя героем?

— Люди — как спички в коробке: для каждого свой черед вспыхнуть и сгореть, — зі смутком у голосі відповів Макаров.

— Э, не скажите, дорогой мой! — заперечив Нахімов. — Люди вашего уровня и ранга не должны сгорать просто так, ни за грош. Это наше общее мнение. Ведь правда, господа адмиралы?

— Я, господа, выполнял свой долг, — сказав Макаров.

— Выполняя свой долг, вы потеряли чувство ответственности перед Родиной. Долг и ответственность, мой друг, это, как ни странно, разные вещи, — хмуро сказав Нахімов. — Никто из нас не умаляет ваших прежних заслуг перед Отечеством. Но неужели была в том такая острая необходимость, чтобы вы сами, адмирал флота, выходили в море? Вы подвергли себя опасности. Причем, сделали это опрометчиво и, простите, необдуманно.

— Я хотел личным примером…

— Личный пример, говорите? И чего вы добились этим? Ваша гибель предопределила исход войны, господин адмирал!

— Не надо уж так строго, Павел Степанович, — сказав Ушаков. — Вы и сами-то на Малаховом кургане от пуль не уклонялись. Тоже личный пример показывали.

Нахімов кивнув головою і замовк. Настала пауза.

Адмірал Макаров дістав з кишені хусточку й промокнув зіпріле чоло. По його обличчю було видно, що він згоден з усіма твердими доказами Нахімова.

— Подойдите, пожалуйста, Степан Осипович, — покликав Лазарев. — Посмотрите-ка на шахматную доску.

Макаров підійшов до лави. На дошці Корнілов і Нахімов пересували фігури.

— Вот, смотрите, — сказав Корнілов, — это — ваш броненосец, это — две канонерки. А вот здесь вы увидели японскую эскадру. Так?

— Так, — погодився Макаров.

— Теперь вот что, — продовжував Корнілов, — вы шли курсом на зюйд мимо острова Чходо, а затем повернули на вест и стали возвращаться, так?

Макаров хмуро кивнув.

— Японская эскадра вас не преследовала, так?

— Да.

— Тогда почему же вам, опытному моряку, не пришло в голову проложить обратный курс по собственным следам? Или вы не знали, что в заливе плавает полно японских мин?

Макаров мовчав, нервово покусуючи вуса.

— Вот как вам необходимо было маневрировать, — сказав Нахімов, підтверджуючи слова Корнілова, і став пересувати фігури на шахівниці. — Вот здесь вы разворачиваетесь, вот так уходите. Все. Тем самым вы сберегли бы себя для Родины, господин адмирал.

— Благодарю вас, господа, — глухо сказав Макаров. — Но теперь уж ничего не исправить.

— Да, историю переписать невозможно, — підсумував Ушаков.

— Однако я слышал, что в современности находятся некие силы, которые хотят определенные события прошлого в ином свете показать, — сказав Лазарев.

— Нас с вами это не касается? — запитав Нахімов, насупивши брови.

— Ни в коей мере. Наше место в истории государства незыблемо! — відповів Лазарев.

— Ну, а в остальном — Бог судья, — узагальнив адмірал Ушаков.

— Кстати, господа, — помітив Корнілов, — скоро светать начнет. Нам пора заканчивать совет.

— Что ж, — сказав адмірал Лазарев, — мы, с вами неплохо провели время. Пора, так сказать, по домам. А где, друзья мои, этот мальчишка?

— Да вот он, здесь, — відгукнувся Корнілов. — Мужественно просидел с нами всю ночь.

— Эй, Константин, — покликав Нахімов, — подойди-ка.

Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.

— Голодный? — запитав Павло Степанович по-батьківськи.

— Есть немного, — боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.

— Ешь, — сказав з теплотою в голосі, — тебе нужнее.

— Спасибо, — відповів Костя.

— Шахматы не потеряй, — сказав на прощання Корнілов.

— Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, — сказав він, оглядаючись. — А вы часто сюда приходите?

І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.

— Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, — сказав цей голос, і все навколо стихло.

Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник — голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду — недовгу й тому ще більш бажану.

Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг — начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…

… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.

— Татку, ти повернувся! — вигукнув він. — А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!

— Який ти в мене молодець! — сказав батько, обіймаючи сина. — Я вірив у твою перемогу.

Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.

— Бабуся приїхала? — запитав він.

— Ні, — відповів батько. — Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…

У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.

— Це тітка Галя, — сказав батько, якось винувато розводячи руками.

— Здрастуй, Костику, — сказала жінка й усміхнулася. — Будемо дружити?

— Не знаю, — буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.

Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.

— Ти дотримаєш слова? — запитав якось по-особливому строго.

— Тепер так, — відповів батько й обійняв сина. — Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.

Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.

м. Миколаїв, січень 2006 р.

Тріщина вперше заявила про себе в ту саму мить, коли мені подзвонила Галинка, щоб швиденько продиктувати маленького нехитрого вірша. Вірш називався «Бездиханна Мрія». Це був текст пісні. Галинка попросила віднести текст на студію «Ольвія-Рекордз», що знаходилася у Палаці творчості учнів. Її начальник був дуже суворий і десятихвилинну відлучку міг розцінити, як привід до звільнення. У студії з середини липня працював над своїм новим альбомом Сергій Лавочкін. Текст треба було передати людям із його команди.

Лавочкін був нашим земляком-миколаївцем. Перший же магнітоальбом підніс його на музичний Олімп, і протягом останніх півтора року «земеля» жодного разу не опускався нижче третьої сходинки в численних рейтингах популярності. На початку весни Сергій Лавочкін отримав гран-прі «Санкт-Петербурзької відлиги» — вищу музичну нагороду на просторах колишнього «непорушного», російськомовний варіант «Греммі».