Праворуч внизу вгадувалися обриси порту. Місто згори нагадувало рій різнобарвних світляків. Сніжинки танцювали за склом і створювали відчуття казки.

На Намив (точніше — над Намив) вони ввірвалися через сім хвилин.

— Який будинок? — запитав хлопець цілком буденно, щось перемикаючи на панелі кермування.

Якимсь незбагненним чином Ольші вдалося пояснити. Хлопець кивнув, взявся за кермо обома руками, бо до цього моменту він зо дві хвилини керма взагалі не торкався.

— Сьомий поверх, — додала Ольша невідомо навіщо. Мабуть, згадала старий новорічний фільм.

— Подати до балкона? — єхидно довідався шофер (чи пілот?).

Довелося вказати й балкон. Чудо-машина зависла врівень із поруччям. Знову самі собою відчинилися дверцята. Ольша вагалася.

— Слухай, — сказала вона, — ти, часом, не Новий Рік?

У голові була повна каша.

— Ні, — відповів хлопець серйозно. — Витрушуйся. Грошей не треба.

Так-сяк Ольша перебралася на балкон, уже там збагнула, що забула відстебнутися. Проте дивуватися не залишилося сил. Трусонувши головою, востаннє заглянула в машину.

— Я тебе ще побачу? — запитала для чогось.

Хлопець довго, секунд п’ять, дивився на неї, потім різко зняв окуляри.

— Можливо.

Лице його Ольша запам’ятала добре. Дверці плавно стали на місце, чудо-машина, злегка нахилившись, відчалила від балкона й шугнула вгору, задираючи капот до зірок. Здавалося, вона так і піде, загубиться серед мерехтливих небесних вогнів і пропаде з виду. Колеса в неї були чомусь горизонтально, під днищем. «Бек ту зе ф’юче…» — промурмотіла Ольша. Спробуй отямся після такогої.

Згори сипав і сипав пухнастий новорічний сніг. На балконі було холодно й незатишно. Ольша легенько постукала в покрите памороззю скло. Двері відчинилися.

Компанія за столом дружно звісила щелепи.

— Ольша? — не своїм голосом запитав Юра-Панкрат. — Ти звідки?

— З неба, — зітхнула Ольша й увійшла одночасно з першим ударом курантів. — Це нічого, що я не в двері?

Незважаючи на загальне замішання, шампанське все-таки відкоркували, й Ольша, як була — у пальто й рукавицях — опорожнила келих.

— З Новим Роком!

Червень поливав морське узбережжя щільною виснажливою спекою. Пісок розпікся до того, що обпалював босі ноги. Нескінченний коблевський пляж кишів засмаглими тілами, надувною гумою, квітчастою матерією над ажурними металевими грибками. Усі, хто ще не очманів від сонця, плавилися біля прибою або мокли в гірко-солоному місиві серед посинілих від довгого купання дітлахів і сизих від народження медуз. Більшість ховалася в тінь. Над морем танцювали примари: до того прогрілося повітря.

Ольша томно потяглася й ойкнула, ненароком торкнувшися піску. Гліб з Юрою— Панкратом мов по команді підняли голови.

— Громадяни! — сказала Ольша. — Я киплю, шиплю й пузирюся.

Фраза була ритуальною. Перед купанням її обов’язково хто-небудь вимовляв. Море не дало бажаного полегшення. Виник досить тверезий задум сходити за пивом. Відразу й вирушили.

За першою шеренгою пансіонатів, старих, ще старорежимних, тяглася асфальтова стрічка дороги, розсікаючи навпіл вузьку смужку соснової посадки. Дорогою снували курортники й нечасті автомобілі. Зустрілося кілька щасливих компаній, що дбайливо несли повні бутилі (каністри, фляги, графини…) Виходить, що пиво було в наявності. У першої ж компанії з’ясували, де саме — біля «Ракети». У принципі, банкове пиво постійно водилося у будь-якій кафешці, але більшість відпочивальників віддавала перевагу бочковому, позаяк значно дешевше.

На Ольшу й Ритку всі витріщалися — мужики голодно, жінки — з заздрістю. Дівчата до цього давно звикли. Не можна сказати, що Гліб з Юриком надто раділи з цього, однак обоє зберігали вигляд гордий й поблажливий. Кому не стане приємно, коли поруч ступає симпатична дівчина з обличчям і фігурою голлівудської кінозірки, засмагла до бронзи, а ти ще на додачу точно знаєш, що вона не повна дурепа, як більшість красунь, але й не дрімуча інтелектуалка, нудна й набридлива? Поки хлопці стали в чергу, очікували на живильну пінну вологу, Ольша з Риткою зазирнули в скляну кафешку тут же, біля «Ракети». Відвідувачів було небагато, усього з десяток. Останнім часом таких кафешок розвелося по всьому узбережжю без ліку, не те що п’ять років тому. Незважаючи на значну кількість курортників, черги біля стійок кафе й барів якось самі собою розсмокталися. Та й ціни багатьох залякували: морозиво — п’ятірка, склянка масандри — двадцятник, а банка паршивого баварського пива — сорок гривень!

Ольша ковзнула очима по заставлених різнобарвними й різнокаліберними пляшечками полицях. «Кола», «Оранж», «Лайм», «Трамінер», «Гратиєшти», червона «Варна», мускат «Лівадія», «Південне ігристе», ще сухеньке щось, здається феодосійський «Сильванер». Чотири сорти пива плюс миколаївське пляшкове. Ритка порпалася у сумочці-ксивнику, які носять на поясі.

І тут щось змусило Ольшу обернутися, дивний свербіж між лопатками, немов у спину їй уперся важкий уважний погляд. Відкриті двері сяяли в напівтемряві скляної кафешки сліпучим знак оклику. Підкотила сіро-зелена іномарка, поблискуючи й іскрячись під променями сонця. Мутне тоноване скло не давало розгледіти, хто сидів у салоні.

Заокруглені дверцята знайомої машини відсунулися вгору, на дах. Ользі перехопило дух. Дальше відбувалося ніби в уповільненому кіно. Вийшли двоє — однаково рослі, засмаглі, у сланцях-в’єтнамках, потертих шортах, легковажних майках із трафаретними криво усміхненими пиками, бешкетних панамках-дзвіночках зухвало червоного кольору й однакових дзеркальних окулярах.

Ритка, що була застигла біля стійки, машинально відсторонилася. Бармен догідливо завсміхався:

— Привіт, хлопці! Як завжди?

— Ага… — відгукнувся один із хлопців, поправивши окуляри, і осікся. — О! Мускат! Ящик!

Бармен свиснув Підручним; ящик вина й дві упаковки пива відразу винесли й завантажили в машину.

— Ну, і тут по пляшечці… — зітхнув другий.

Дві запітнілі «Дак Гессер» вкрадливо виникли на Стійці.

— Три шістсот, — оголосив бармен.

На стійку шльопнулися вісім кредиток по п’ятсот гривень із хвацьким гетьманом Петром Сагайдачним. Бармен згріб все й розсипався в подяці. Про решту з отриманої суми, очевидно, не йшлося.

Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.

— Привіт, — сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. — Ти мене пам'ятаєш?

Хлопець примружився й подивився в її бік.

— Ну, привіт…

На стійку лягла ще одна кредитка.

— Х’ю, видай їм чого попросять…

Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.

Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.

— Два мускати й по морозиву!

Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.

Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.

— Хто це, Олю? — цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!

Ольша зітхнула:

— Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?

Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.

Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.

Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.