Становище напівбога естради змусило його розпрощатися з осілістю і кочувати з міста до міста. Рішення на якийсь час осісти на історичній батьківщині виникло у співака, очевидно, з міркувань фінансового характеру: запис альбому в нашому місті коштував набагато дешевше, ніж у студіях братерської, у минулому, республіки.

Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.

Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.

Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.

Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».

Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.

Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.

Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.

За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.

— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.

— Курите? — несподівано запитав я.

— Так, — відповів Лавочкін.

Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.

Розгублено заморгавши, я розвів руками.

— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.

Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.

Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.

Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:

— Звідки у вас цей текст?

— Чесно кажучи… Я вам його… Це… — Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. — Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.

— Це останній текст мого брата.

— З вашим братом щось сталося?! — злякався я моторошнуватого підтексту.

Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.

— На перший погляд, нічого незвичайного, — співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. — Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, — слова Лавочкіна були схожі на сповідь.

— Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався — звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику — брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, — Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.

— Текст я ношу з собою, — він дістав з кишені піджака акуратно складений блокнотний аркуш. Назва «Бездиханна Мрія» була виведена великими друкованими літерами.

Ми порівняли текст, записаний мною під Галине диктування, і той, автором якого був Ігор Лавочкін. Різниця полягала в одній зайвій, у моєму варіанті, комі.

— І в чому сенс цього ідіотського розіграшу?.. — почуваючи себе обдуреним, зло мовив я. — Не думаю, щоб Галя могла дозволити собі щось подібне. Скоріш за все, її теж ввели в оману.

— Тепер ви розумієте, чому я так здивований? Але найголовніше, — тоном семирічного хлопчиська, що повідомляє стра-а-ашну таємницю, вимовив Лавочкін, — я ніколи, нікому не показував цей текст. Я не маю ні щонайменшого уявлення, відкіля він у вашої знайомої. Більше того, вперше про неї чую.

З центрального коридору вискочив маленький круглолиций чоловічок у дорогому сірому костюмі. Він посміхався, але його посмішка більше скидалася на оскал. Чоловічок, докірливо погойдуючи головою, направився до Сергія. Мене він в упор не зауважував.

— Сергійку, як можна?! Ми вже почали переживати. Роботи — непочатий край, підняли на ноги стільки людей, а Сергій Лавочкін прохолоджується!

У музичному діловодстві я розбирався кепсько. Тому наклеювати ярлики — імпресаріо, менеджер, продюсер — на спинку гнома в сірій парі не зважився. Більш за все гном нагадував опікуна.

Лавочкін винувато зсутулився і покірно побрів слідом за ним. Ідучи, співак навіть не обернувся. Немов геть-чисто про мене забув. Я хотів було окликнути його, але гном у сірій парі на мить оглянувся і пропалив мене наскрізь своїм поглядом. Тепер я зрозумів, чому Лавочкін був настільки покірливий — людині, здатній так на тебе дивитися, навряд чи хтось міг суперечити.

Я безпорадно подивився довкола, в наївному сподіванні, що свідком сцени, у якій я мимоволі взяв участь, був хтось ще. Мені хотілося почути: «На твоєму місці кожен стояв би, як безмовний бовдур. Твоя нерішучість тут ні до чого. У гномі насправді є щось демонічне.»

Однак мої сподівання так сподіваннями й залишилися — свідків не було, приборкувати свої комплекси мені належало самому.

Я терпіти не міг незручні становища. І саме в такому становищі зараз опинився. По-перше, Галинчине доручення я не виконав. По-друге, у мене залишився блокнотний аркуш, на якому Ігор Лавочкін власноруч записав свій останній текст.

Блокнотний аркуш слід було повернути, це вирішило б одразу обидві проблеми. Здавалося, не було нічого простішого. Однак — не для мене. Я не бажав більше зустрічатися з гномом у сірій парі, і своє небажання міг охарактеризувати не інакше як словом «надзвичайне».

Я вирішив залишити блокнотний аркуш на коричневому кріселку, хоча й розумів, що перша ж прибиральниця відправить його в сміттєвий бак.